ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Білий мустанґ вибухає
fot. UNDP Ukraine

12 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Білий мустанґ вибухає

Софія Андрухович

Чи забуваєш ти про війну, на мить про неї забувши? Чи не думаєш про неї, коли спиш? Імовірно, відволікаючись на звичайне життя – ти намагаєшся втекти, заховатися

Jeszcze 3 minuty czytania


Чи можна маленькими повільними ковтками пити каву, розтираючи її смак язиком по піднебінню? Чи можна смакувати шматочком сиру або шоколадним трюфелем? А купувати косметику, робити макіяж, фарбувати волосся, одягати червоне пальто – можна? Фліртувати з продавцем собачого корму дозволено? Чи можна радіти весняним сонячним променям і набухлим на кущах брунькам? А прогулюватись без поспіху, розмовляючи на відсторонені теми? Прямувати до озера, щоб подивитись на черепаху? Або на качині пари? Або на те, як над водою злітають лебеді? Чи можна ходити до книгарень і купувати нові книжки? Чи можна читати?

Читати, зрештою, неможливо. Так само, як дивитися фільми або слухати музику. Коли ти вже в безпечнішому місці, де працюють кав’ярні і більшість повітряних тривог поки що не увінчуються влучаннями ракет у будівлі, ти навіть уявити себе не можеш на виставі в театрі. Хоча театральні вистави й відбуваються у бомбосховищі, і театр із самого початку війни перетворився на волонтерський центр, в якому фасують кровоспинні засоби, плетуть маскувальні сітки, а гримерні стали прихистками для біженців з по-справжньому небезпечних точок.

З самому початку ти не можеш робити навіть найпростішого і найпідставовішого: не вдається ні їсти, ні спати. Їжа втрачає запах і смак приблизно так само, як під час зараження коронавірусом, і тіло відмовляється її приймати. Так само воно не дозволяє собі розслабитись, не відпускає голову. Напруження виникає як перша реакція, як спосіб захисту. З одного боку – ти постійно напоготові, але з іншого – в стані дивовижної тілесної і розумової занімілості, майже паралічу. Ніби, переставши рухатись і здійснювати будь-які жести, стаєш невидимим для загрози, ховаєшся від неї.

Але це остовпіння призводить до того, що ти втрачаєш здатність здійснювати найпростіші кроки, необхідні для виживання: не можеш продумати плану, скласти речі, подбати про транспорт і маршрут. А відтак не відразу виходить – або не виходить узагалі – покинути свій дім, щоб вирушити кудись, де не так часто лунають вибухи. Ти не можеш його покинути насамперед тому, що це – твій дім, а відтак – частина тебе. Тож, покинувши його, ти залишиш себе водночас деінде, розколешся на кілька частин: одна опиниться там, куди фізично прибуде твоє тіло, інша – залишиться вдома, з усіма твоїми вазонами, що повільно вмирають, з твоїми книжками, які припадають пилом. Ще кільканадцять частин роззосередяться в різних географічних пунктах з близькими тобі людьми, які потерпають набагато більше, ніж ти. Але це станеться трохи згодом: коли вдасться виринути з першої реакції на близькість смерті, із омертвілості.

Іншою реакцією стає надмірність: дій, почуттів, слів, інтонацій, суджень. Енергії нуртують і женуть людину до необхідності докладати зусилля: рятувати, допомагати, ділитися, збирати гроші на медикаменти й бронежилети, купувати все необхідне, пересилати, телефонувати, писати повідомлення, ліпити вареники для воїнів, шити для них труси, скидати гроші на рахунки, пакувати передачі, писати повідомлення в соцмережах, поширювати інформацію.

Цих течій безліч, і часто вони зливаються в могутні злагоджені потоки, які течуть в одному напрямку. Але нерідко теж напорюються одна на одну, перекривають одна одній шлях чи закільцьовуються самі на собі. Енергії породжують енергії, а емоції – ще більше дуже різних емоцій.

Чи достатньо ти робиш? Роблячи щось, чи робиш ти те, що потрібно по-справжньому? Може, ти витрачаєш цінний час, протягом якого можна було б робити щось корисніше? Може, ти занадто багато спиш? Невже ти взагалі можеш спати? Може, ти витрачаєш надто багато грошей на їжу? Ти купуєш собі книжку? То ти здатен зараз читати?

Катя розповіла, як її восьмирічна сестра гралася на подвір’ї сільскої хати, до якої вони втекли з Києва. Над дахами будинків, над схиленою голівкою дівчинки прогуркотів винищувач, тут же підбитий ракетою. Випускаючи клуби чорного диму, він упав на сусіднє поле. Після цього випадку Катя вивезла молодших сестру і брата на захід України. Вона сказала мені, що протягом першого часу не сміла розповідати своєму хлопцеві, який служить у війську, про своє теперішнє життя: вона ходить із сестрою на прогулянки, займається йогою і п’є каву. Щоправда, каву Катя купила собі найгіршу, і її огидний смак трохи заспокоює їй сумління.

Зрештою хлопець Каті сам попросив її описувати спокійні будні: розкажи про кав’ярню, розкажи, як смакували тістечка і яку куртку ти собі купила, і повтори ще раз історію про те, як ти допомогла сусідці впіймати кота.

93-річна мама моєї мами перебуває під цілодобовими обстрілами в Чернігові. Щоранку бабуся про все забуває. Прокинувшись, вона зі здивуванням запитує у свого старшого сина: що трапилось? Чому раптом зникла вода? Чому немає світла? Чому так холодно? Що це за шум? Сусіди роблять ремонт? (Так, сусіди роблять ремонт, – відповідає їй мій дядько). Моя мама, на жодну мить не забуваючи про свою маму під обстрілами, не дозволяє і не погоджується на те, щоб вимкнути телевізор з цілодобовими повідомленнями про війну, не погоджується навіть стишити звук. Не можна дозволяти собі забути про війну.

Вчора ми з Катею надовго застрягли в книгарні: перебирали книжки, радили щось одна одній. Я показала їй останню книжку, яку прочитала перед початком війни – «Чоловіка в червоному халаті» Барнза. Катя порадила мені книжку Джанет Вінтерсон «Пристрасть». Я пригадала, що Барнза і Вінтерсон пов’язувала між собою Барнзова дружина.

Мій друг, письменник Володя Рафеєнко, який разом із дружиною понад три тижні залишався в облозі, працював над своїм романом-інтерпретацією творчості Шекспіра, поки навколо них із землею зрівнювали містечка і села. Кілька років тому ми з Володею гуляли над озером Ванзеє, і він розповідав мені про свій задум.

Ще одні мої знайомі, подружжя архітекторів, вирішили нарешті ризикнути й вирватися з облоги, покинувши прекрасний, виплеканий дім серед височенних сосон. Чоловік взяв до одного авта їхню 14-річну доньку з аутизмом, дружина сіла за кермо білосніжного «мустанга», вмістивши поруч і позаду себе кількох сусідок з дітьми різного віку. Щойно виїхавши на дорогу, вони негайно потрапили під мінометний обстріл. Машини на повній швидкості розвернулись, але в «мустанг» уже влучили: жінки з дітьми ледве встигли вискочити з салону і кинутись до іншого автомобіля, як іззаду їх майже накрило страхітливим вибухом.

Софія АндруховичСофія АндруховичУ цей час Настя сиділа поруч зі своїм батьком. Коли на заднє сидіння ввалювалася її нажахана мама, втягуючи слідом своїх подруг і їхніх дітей, а тато витискав газ і зривав машину з місця – Настя продовжувала зосереджено малювати неймовірно деталізований пейзаж у своєму скетчбуці.

Чи забуваєш ти про війну, на мить про неї забувши? Чи не думаєш про неї, коли спиш? Імовірно, відволікаючись на звичайне життя – ти намагаєшся втекти, заховатися, витіснити зі свідомості розуміння того, що все безповоротно змінилося. Чи, може, навпаки: глибше всотуєш усвідомлення війни, втрат і смертей, ще тісніше зрощуючи його з новим, щойно надбаним розумінням життя.

Війна триває, і від неї нікуди не подінешся, хоч як не заплющуй очі. Але війні не можна дозволити захопити весь простір. Поки купуєш книжки, сьорбаєш каву, дивишся, як злітають над плесом лебеді, поки носиш червоне пальто – оберігаєш для себе і для кожного важливі частини світу.