ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Фото, яке не опишеш

Софія Андрухович

Слова бліді, слабкі, безпомічні, пласкі, непридатні. Вони так далеко від цього болю, жаху, від цього страху, від цього крику і цього запаху, розірваної шкіри, від крові свіжої, крові, що запеклася, крові, змішаної з болотом

Jeszcze 3 minuty czytania


Розуміючи абсурдність свого запитання і насправді точно знаючи відповідь наперед, запитую у своєї чотирнадцятирічної доньки Варвари: «Ти ж не дивилася фотографії і відео з Бучі?»

У всіх, кого бачу і зустрічаю того дня, після відступу росіян із Бучі, у кожному, з ким перетинаюсь поглядами, з ким довго сиджу за одним столом – мовчки, зі схиленою головою – я впізнаю відображення себе: непідйомна жаска вага опустилась на кожного з нас. Вона не має початку й кінця, крізь неї не проглянеш, її не назвеш і не осягнеш.

«Ти ж не дивилася фотографії і відео з Бучі?» – намагаюсь запитати я у Варвари, але ця вага навалилася навіть на мій голос. Я не впізнаю звукової тіні, яку з незнайомим зусиллям із себе виштовхую.

«Звичайно, дивилася», серйозно відповідає мені донька, поки я знайомлюсь із раптовою дорослістю її очей і обличчя.

Ми мовчимо, а тоді я знову задаю запитання, яке звучить занадто слабко – бо все тепер звучить і сприймається надто слабко: «Тобі погано?»

«Так, мені дуже погано», серйозно і просто говорить Варвара. «Мені дуже довго буде погано».

Ми знову мовчимо, і Варвара продовжує: «Особливо одна з тих фотографій. Вона найстрашніша. Я не знаю, як бути з цим далі».
«Може, ти розкажеш мені, що бачила?» – прошу її я. Знаючи, що вона мені відмовить.
Варвара заперечно хитає головою. «Я не зможу», каже вона. «Я не можу це промовити».
«Там мертва людина?».
«Так».
«Дитина?».
«Так».
«Розкажи мені».
Варвара точно знає, про що говорить: «Це неможливо».
«Ти не повинна була бачити ці фотографії», – шепочу я радше риторично.
«Я не повинна була переживати цю війну», – відповідає мені Варвара.

Між мовою і її можливостями, з усіма її здатностями надавати форми й виміру, забарвлювати, стишувати, заокруглювати, виопуклювати, спрощувати й ускладнювати, втішати і примиряти – і тим, що сталося і продовжує відбуватися, відбувається зараз, цієї самісінької миті, з дуже конкретними живими (вони щойно були ще живими) людьми в стількох містах і селах України, залягла неозора прірва.

Слова бліді, слабкі, безпомічні, пласкі, непридатні. Вони залишаються на самій поверхні, ними майже нічого не передаси. Вони так далеко від цього болю, жаху, від цього страху, від цього крику і цього запаху, розірваної шкіри, від крові свіжої, крові, що запеклася, крові, змішаної з болотом, забитої під холодні закам’янілі нігті з акуратним манікюром. Слів просто не існує так безнадійно глибоко за межею, де безборонну людину піддають катуванням, розтягуючи їх у часі на багато-багато нескінченностей. Де людину позбавляють її крихкої людської суті, перетворюючи на фізіологію неосягненних рівнів болю і жаху.

Намагання надати форми стражданням загиблих і катованих видається зрадою. Жалюгідним, кволим применшенням їхніх страждань. Ну що відображає це слово – «страждання» – навпроти кожної бездонної миті, не схожої у своїй дикості на будь-яку іншу мить. Тут не існує жодних спільних знаменників. Приблизно співмірним може бути вічне німе застигання в жалобі і відчаї, в гостроті співпереживання, огиди й ненависті – в неспроможності навіть плакати, в забороні полегшувати власне горе.

Ось як це відбувається. Ось як ненависть, дикість і безумна деструкція породжують ненависть, дикість і деструкцію у відповідь. Коли біль за невинними, закатованими й замученими, надто глибокий для того, щоб його пом’якшити, щоб допустити будь-яке полегшення – бо якщо так легко можна прийняти втрату людського життя, виходить, що воно нічого не важить – шлях відкривається в напрямку наростання жорстокості.

Це ще один вид насильства, який росіяни чинять над українцями: дедалі більша жорстокість, що не може не виникати у відповідь на муки невинних людей. Внутрішні перетворення, які лише в рідкісних випадках і лише частково стануть відворотними. Раптова терпка дорослість очей і облич наших дітей.

Слова існують для наведення ладу, для раціоналізації й логіки серед складності й хаосу. А які підбереш слова для того, щоб зрозуміти людей із країни на півночі, щоб їх описати? Як зрозуміти мотивацію завдавання мук кількарічній дитині – який у цьому можна навести лад? Якими інтелектуальними зусиллями притягнути логіку до хворого, збоченого завзяття придумувати і чинити нице насильство?

Тут виринає спокуса припинити бачити в них людей. Вони не можуть бути такими, як ми – людина нездатна такою бути. Те, що вони – не люди, бодай дещо пояснює: пояснює непоясненне. А також виправдовує нашу нову жорстокість, що розверзлася серед болю.

Бачити в них людей, бачити бодай якусь, бодай гіпотетичну спорідненість із собою – надто складно, цього можна не витримати. І чи не знімає це відповідальності з конкретних убивць, катів і ґвалтівників, коли ми намагаємось примиритися з універсальним знанням про провалля людської природи? Чи це не знецінює знову і знову тих, що кричали, тремтіли і багато днів сходили кров’ю, чи не робить їхні життя неважливими?

Ще відчутнішою стає відмінність між зануреністю в досвід і теорією, що надходить іззовні. Будь-який найточніший опис, аналіз, найвивіреніший діагноз вражає своєю пустопорожністю, коли він не містить у собі ядра пережитого. Він може сприйматися як іще один вид насильства, як тугий бандаж на відкриту, заражену, не оброблену рану.

Мій друг Ігор – власник чарівного готелю в карпатському селі. Від початку війни готель перетворився на безкоштовний прихисток для втікачів від війни. Серед тих, хто тимчасово знайшов тут притулок – 10-річний Ігор із Бучі: він чекає, коли від вогнепальних ран у лікарнях оклигають його тато, мама і старша сестричка. В готельному ресторанчику Ігореві-молодшому подають борщ і картоплю з м’ясом. Хлопчик наминає, і дзвінким голосом, сміючись, розповідає про те, як, збивши паркан, до їхнього двору заїхав танк, як тато миттю загнав їх усіх до автомобіля, на якому заздалегідь червоною фарбою було написано «Діти», як вони їхали дорогою, а на узбіччі лежали мертві люди («а можна мені ще хлібчика?»), як він грав у гру на планшеті, і програв, бо їх так струснуло від вибуху («а можна мені ще одну порцію борщу?»), як тато вибіг із машини з криками про дітей, після чого їх почали сильно-сильно обстрілювати («а в моєму планшеті тепер отакенна дірка!»), як мама закричала і впала вперед, і тато обійняв її руками, а сестричка затулила його, Ігоря, своїм тілом, і раптом він відчув щось дуже гаряче, і побачив, що з її шиї тече кров.

Інтонація, з якою хлопчики розповідають про захопливий футбольний матч з однокласниками. Сміх маленького розбишаки. Він говорить і говорить – ми всі знаємо, як діти переповідають мультфільми чи перебіг відеогри – а дорослі завмерли над своїми тарілками, спрямувавши обличчя і закам’янілі тіла у напрямку дитини з ложкою в руці і усмішкою на обличчі. Обличчями дорослих течуть сльози. Хлопчик не помічає їх. Він розповідає, сміється і просить десерт.

Рана сама знає, як їй очиститися. Слабких, непереконливих, блідих слів замало, щоб розповісти, що з нами зараз відбувається. Стільки всього навічно залишається без відповіді, розчахнутим, неосягненним.

Але людина – набагато більше, ніж фізіологія і слова. Хиткий місточок мови і сліз веде над прірвою на той бік, де далеко не все вдається назвати і збагнути. На цьому боці просто з’являються сили витримувати нестерпне, тужити за втраченими, вбитими й понівеченими, дбати про слабших і захищати людське.