Театр несе службу
Театр ім. Лесі Українки, фото Оля Климук

18 minut czytania

/ Україна

Театр несе службу

Люба Ільницька

Еко-активістка, ЛГБТК+ активістка, веганка, феміністка, мисткиня всередині мене заткнулись і ми просто працюємо, просто несемо службу

Jeszcze 5 minut czytania


З 24 лютого український театр віднаходить себе наново: надає притулок, захищає, бореться, евакуює, збирає кошти, годує, розраджує, і водночас несе непоправні втрати. Численні театри стали прихистками для тимчасово переміщених осіб, а також укриттями. Серед них і Донецький драматичний театр у Маріуполі, де в першій половині березня, ховаючись від обстрілів і об’єднуючись у намаганні вижити, перебували близько 1300 осіб. 16 березня російський бомбардувальник скинув на театр бомбу, внаслідок вибуху та руйнувань у будівлі загинули близько 300 осіб. Я намагаюсь якось окреслити цей образ зруйнованого театру в символ, але образів і метафор бракує, щоб перетворити цю реальність в матерію більш художню, в жест чи бодай стейтмент. Поки що він лишається нічим не прикритою катастрофою, до якої нема дистанції і нема способу підступитись. 

В цій новій реальності важко встигати рефлексувати, безліч потреб і надзвичайних ситуацій вимагають негайних дій, а думки стискаються до простих логістичних завдань: можеш носити – носиш, маєш авто – везеш, ти в небезпеці – втікаєш, бачиш іншого в небезпеці – рятуєш. Ті, хто були об’єднані робочими колективами, залежно від обставин, або розсипаються у пошуку порятунку чи способів допомогти, або групуються, щоб спільно діяти. 

Слідкуючи за тим як працюють театри та мігрують між територіями активних бойових дій митці і мисткині я поспілкувалась з тими, хто дотепер активно займались театром у Львові, Києві і Харкові. 

З Ольгою Пужаковською, директоркою-художньою керівницею Львівського театру ім. Лесі Українки ми розмовляємо про те, як її театр перетворився в центр гуманітарної допомоги. До повномасштабного вторгнення росії в Україну це був провідний сучасний театр Львова. З 2017 року, коли його очолила Ольга Пужаковська, театр сформував молоду трупу, професійну менеджерську команду, новий репертуар, орієнтований на сучасну українську драматургію, набув постійну, переважно молоду, аудиторію. З 24 лютого колектив театру оперативно згуртувався і почав організовувати допомогу в декількох напрямках. В частині приміщень театру було організовано притулок для переміщених осіб, які приїжджають до Львова зі сходу, півдня і центральної частини України. Мала сцена і декілька інших просторів слугували складом гуманітарної допомоги, яку працівники і працівниці театру сортували та відправляли далі на схід. Також колектив театру і залучені волонтери й волонтерки координують регулярні автобусні перевезення людей до Польщі, шиють балаклави для військових, готують їжу і роздають її потребуючим на залізничному вокзалі, проводять збір коштів для потреб армії, відвідують поранених бійців у військовому госпіталі і допомагають забезпечити їхні потреби, проходять курси тактичної медицини і стрільби. 

Театр ім. Лесі Українки, фото Богдан Ємець

Наприкінці березня міське Управління культури звернулось до театрів Львова із проханням відновлювати покази вистав, деякі з них вже повертаються звичної діяльності, але колектив Театру Лесі обговорює яким зараз має бути його функція і переглядає репертуарну політику. Ольга коментує: «Всі проєкти, які реалізовує театр мусять бути переосмислені, тому що реальність радикально змінилась. Один з напрямків роботи, який ми вважаємо необхідним для нас як театру – це канселити російську культуру. Наприклад, нас хвилює Кирило Сєрєбрєнніков – не можна щоб він відкривав Авіньйонський фестиваль, просто не можна. Європейська спільнота має зрозуміти, що надаючи голос російським митцям вона підтримує імперську російську культуру. Для цього театральниму сектору в Україні необхідно об’єднуватися і мати своїх лобістів».

Поступово колектив театру планує нові проєкти, що є реакцією на війну, спрямовані на переживання травми, а також міжнародну культурну дипломатію. Як каже Ольга Пужаковська, ініціативи цих проєктів надходять «з низів», від самих акторів і актрис. Художньо-керівний склад також обмірковує як театр може стати культурним шелтером Лесі і налагодити механізм співпраці з митцями і мисткинями, що приїхали зараз до Львова з інших міст. 

У Львові зараз справді збирається неймовірне культурно-мистецьке середовище і нефіційний статус «культурної столиці», право на який місто постійно декларує за собою, набуває нового значення – концентрація діячів та діячок тут зашкалює.

Серед інших, до Львова приїхав Артем Вусик, режисер і актор з Харкова, співзасновник відомо харківського незалежного театру «Нєфть». Природа функціонування театру «Нефть» якнайкраще відображає риси альтернавної театральної сцени, що завжди була притаманна незламному Харкову: це колектив створений з ініціативи групи митців і мисткинь, які у 2018 році почали працювати разом без інституційної підтримки, в невеликому орендованому приміщенні, а за 4 роки існування напрацювали близько десяти репертуарних вистав і ряд проєктів та стали однією із найважливіших театральних груп в країні. Харківська реактивність і готовність працювати в умовах далеких від ідеальних спрацювали і зараз. Перебуваючи у Львові Артем Вусик зініціював створення нового театру «Варта», що розмістився в невеликому підвальному просторі «Дикий дім» на вул. Староєврейській 22,  площею близько 40 м². 24 березня відбулася перша зустріч людей, які зголосились приєднатись до групи. Серед них були не лише актори і актриси, а й люди з різних профілів, наприклад, СММники та фінансисти, тобто всі хто потрібні для забезпечення роботи театру. На прохання Артема Вусика учасники і учасниці підготували особисті висловлювання в різних формах на тему першого дня війни. З цих висловлювань постала перша вистава Театру «Варта» під назвою «Перший день війни», а її прем’єра відбулась вже через три дні після заснування колективу – на Міжнародний день театру, 27 березня. Відтоді щосуботи та неділі театр грає по дві-три вистави на день, серед відвідувачів багато переміщених осіб, які нещодавно приїхали до Львова. Театр вже готує наступні постановки, у планах лялькова вистава для дітей, робота з жіночими голосами війни і опера на тему стрічки новин. Поки триває активна фаза війни колектив має намір продовжувати роботу на сталій основі, Артем навіть каже, що після повернення в Харків, коли свою роботу відновить Театр «Нефть», він працюватиме на два міста і не покидатиме «Варту».

 

Артем розповідає про свої відчуття стосовно творчої роботи в часі війни: «Перший тиждень війни, у Харкові, я був у ступорі. Приїхавши до Львова почав поступово приходити до тями, постійно думав про написання п’єси, але вагався чи доречно зараз займатись мистецтвом. Також боровся з дилемою, що я чоловік але не воюю, бо у мене білий білет, але потім прийняв, що мистецтво є моїм інструментом боротьби. Це було нелегко, але дуже допомагає наша група, в якій усі підтримують один-одного і постійно нагадують для чого ми це робимо. Також до діалогу з нами долучаються глядачі, які наприкінці вистави діляться власними досвідами проживання війни і мають потребу в такому безпечному середовищі для взаємообміну. Ми вже створили платформу де проводимо відкриті тренінги для бажаючих, куди люди можуть прийти, щоб познайомитись і разом освоюватись в нових обставинах. Я розумію, що львів’янам складно чути російську мову, якою розмовляють багато переміщених зі сходу осіб, але люди, які приїжджають з інших міст також тут у себе вдома, в своїй країні. Це нагода ще більше єднатись і зміцнювати спільні цінності, а те як люди в Україні зараз об’єднуються задля взаємодопомоги мене просто захоплює».

Через відеодзвінок мені вдається побачитись з Антоніною Романовою, режисеркою, актрисою, перформеркою, ЛГБТК+ активісткою з Києва. Антоніна родом з Криму, зі Сімферополя, але у 2014, після анексії півострова росією, була змушена виїхати через загрозу арешту. На самому початку повномасштабного вторгнення Антоніна вступила в Територіальну Оборону Києва. Відтоді вона військова, постійно перебуває на позиції, розмовляє зі мною в перерві між чергуваннями. Ми перестрибуємо між темами, думки рвуться, реалії її життя радикально віддалені від усього, що відбувається в містах, навіть у Києві. Вже місяць вона не була вдома, нещодавно склала присягу на вірність українському народові. 

Розповідь Антоніни подаю цитатою. В ній між реченнями підвішені паузи, моя нездатність окреслити бодай якесь запитання, покірна втома Антоніни:

«Зараз я взагалі не можу уявити, що повернусь до творчої роботи, не знаю як взагалі можливо завершити проєкти, що були розпочаті, бо я репетирувала декілька вистав одночасно. Навіть якщо зараз війна закінчиться я не уявляю як повернутись до роботи над ними, а тим більше як почати ставити нові вистави. Мені здається, що театр я робити не буду.

До початку повномасштабного наступу, я брала участь як актриса у репетиціях вистави про злочини Сталіна за п’єсою Євреїнова в німецькому театрі. Я вже тоді казала, що є сенс говорити про злочини які відбуваються зараз, замість того, щоб цитувати Євреїнова, а тепер це тим більше дивно. У квітні репетиції цієї вистави відновились, але я до них не повернусь. Політика Німеччини стосовно російсько-української війни мене також не радує: заклики Шольца не знущатись над російськими солдатами, а також Північний потік-2, чи автоколона в Берліні з прапорами Росії ставлять під питання чи є сенс співпрацювати з Німеччиною. 

Ми тут на об’єкті знайшли томи Станіславського, збірник вісх праць, і подумали, що можна зробити перформанс – палити томи Станіславського. Але тут не можна нічого палити, навіть ліхтарик зайвий раз не ввімкнеш.

Антоніною РомановоюАнтоніна Романова

Мені моя племінниця, яка є волонтеркою, привезла моє укулеле, а я на ньому не граю з декількох причин: по-перше, не розумію як можна щось грати і співати зараз, а по-друге, тут на позиції не можна робити гучні звуки».

Говоримо про комплекс вцілілого. Антоніна каже, що відчуває провину через те, що вона в безпечнішій позиції, ніж військові, а серед них і ЛГБТК+ військові, які перебувають в гарячих точках, зокрема, в Маріуполі. На мої типові аргументи підтримки, якими ми всі по колу заспокоюємо одні одних, відповідає: «Я це розумію, я в адекваті, розумію що це за емоції і звідки вони йдуть. Все окей, я просто працюю. Еко-активістка, ЛГБТК+ активістка, веганка, феміністка, мисткиня всередині мене заткнулись і ми просто працюємо, просто несемо службу».

Намагаючись якось зібрати докупи і назвати те, що відбувається з людьми театрального сектору зараз, я знову і знову повертаюсь до слів Антоніни. Може, незалежно від готовності продовжувати творчу діяльність, не маючи відповідей на те, як і яке мистецтво робити в часі війни, просто завантажуючи гуманітарну допомогу в машину на Харків, граючи вистави в укритті, збираючи знову і знову кошти на все – від пластикових виделок до бронежилетів, надаючи прихисток, розраджуючи, переповідаючи світові цей калейдоскоп немислимих жахіть і неймовірних актів людяності, обороняючи людей зі зброєю в руках, театр в Україні просто працює, просто несе службу.

12 квітня 2022

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною. 
logo