Однією з найважливіших функцій тріумфальних арок був зовсім не тріумф. Тобто, може, тріумф і засліплював завжди найдужче, відтягував на себе найбільше уваги, слугував основною метою і точкою відліку, підставою і наслідком, але перехід крізь тріумфальну арку – процес набагато глибший і важливіший, ніж звичайне відзначення перемоги.
Ця архітектурна споруда, що з’явилася, ймовірно, ще до постання Стародавнього Риму, слугувала порталом, який надавав можливість і дозвіл переходу зі світу в світ. Тріумфальна арка була порогом, кордоном, межею, що відокремлювала стани, способи існування й поведінки, протилежні модуси, різні світи. Після місяців і років, упродовж яких людиною-воїном, який вирушав загарбувати й підкорювати, керували кровожерливість і жорстокість, жага завдавати болю й страждань, принижувати й знищувати інших людей, після ні з чим незрівнянної ейфорії від влади над тілами й життями людських істот, після тотального звільнення від моральних обмежень, суспільних законів і правил, після завданих власними руками катувань, зґвалтувань, убивств, загарбникам доводилось повертатися додому. Просмерджені димом спалених ними мирних поселень, просякнуті кров’ю убитих дітей і жінок, вони поверталися, щоб ніжно обіймати своїх близьких, брати на руки власних немовлят. І тріумфальна арка давала можливість і дозвіл змінюватися, слугувала зв’язком між реальностями, які інакше не могли б існувати паралельно – і водночас ставала можливістю розмивання попередньої дійсності, відсувала її до сфери сновидінь і марень. Бо витримати реальність обох світів – світу, в якому ти власноруч завдаєш смерті, і світу, в якому мирно виховуєш власних дітей і будуєш свій дім – не може жодна психіка.
Таким чином тріумфальна арка може нести безліч сенсів. Залежно від потреби, вона здатна стати аркою забуття, аркою перелаштування, аркою зміни ідентичності, аркою омани. Далеко не в кожному випадку перехід крізь неї супроводжується тріумфом, яку беззастережну перемогу не було б проголошено. Як на мене, тріумф по-справжньому можливий тут нечасто.
Скільком незчисленним натовпам і арміям людей перехід крізь тріумфальну арку давав можливість жити далі. Не скінчити у божевільні, не скоїти самогубства, не виявитися зневаженим і зненавидженим своїми ж, не бути покараним ані в юридичному сенсі, ані навіть власним сумлінням, хоча про це можна знати якраз найменше. Нам відомі лише поодинокі приклади таких доль, і лише ті, які врешті-решт вийшли на яв, тобто покарання таки віднайшло цих злочинців. Але переважна більшість цих випадків назавжди залишилась невідомою, неозвученою, забутою, непокараною.
З тих, що, наприклад, відомі і, наприклад, покарані – понад тридцять тихих років життя унтершарфюрера СС Франца Сухомеля, активного члена програми з евтаназії Т-4 у Белжеці й Собіборі, працівника Треблінки, за чиєї присутності щодня газом душили від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч жертв. Після війни він мешкав у баварському Альттетінгу і знову працював кравцем, грав у п’ятьох аматорських оркестрах і співав у католицькому церковному хорі.
Його арештували в 1963, засудили на шість років ув’язнення, хоча відсидів з них він лише чотири – це була єдина неприємна перерва в його мирному старечому житті після війни. Сухомеля звільнили в 1967, а дожив він аж до 1979.
За три роки до смерті Франц Сухомель став одним із героїв понадвосьмигодинного документального фільму Клода Ланцмана «Шоа». Сухомель був упевнений, що це просто звичайна розмова, не запис – режисер йому це пообіцяв. Старий докладно переповідав похвилинний розклад масових страт, добре пам’ятаючи всі нюанси, по-діловому вказуючи на моменти, які варто було би покращити. Він видавався зовсім спокійним, цей нудний пенсіонер, його видавало хіба що невротичне перекочування язиком у роті вставної щелепи. Показував на кресленні те конкретне місце перед «душовим» приміщенням, у якому повністю роздягнуті й поголені наголо жінки чекали своєї черги і всі одночасно й мимоволі калялися, бо тіло повідомляло їм, що зараз станеться їхня смерть.
Можна наводити й інші приклади: скажімо, випадок Григорія Васюри, який на початку Другої світової був старшим лейтенантом Червоної Армії, а згодом став заступником начальника штабу 118-го батальйону шуцманшафту, і якого вважають причетним і до розстрілів у Бабиному Яру, і до спалення села Хатинь у Білорусі та до вбивства 149 його мешканців. Упродовж тридцяти років Васюра чудово жив у селі Велика Димерка біля Києва, працював директором радгоспу, був нагороджений медаллю, а обидві його доньки стали вчительками. Слідство проти нього розпочали аж після того, як він сам зажадав для себе ордену Вітчизняної війни, і викрилися факти справжньої біографії.
Однією з трьох жінок, розстріляних у післясталінські часи, була Антоніна Макарова, відома за прізвиськом «Тонька-кулеметниця». Приставши на службу до німецької влади Локотської республіки, вона власноруч розстріляла близько 1500 людей в селі Локоть. Після війни вона вийшла заміж, народила двох доньок, працювала на підприємстві й часто приходила до школярів у ролі ветерана війни. Під час суду Макарова сказала, що тоді, під час розстрілів, не відчувала докорів сумління, бо страти не сприймались нею як щось незвичайне: «то були видатки воєнного часу». Чоловік її посивів за одну ніч, довідавшись правду про людину, з якою прожив тридцять п’ять років.
Повертаючись із війни, людина хоче стати частиною звичайного життя – звісно, вона боїться покарання за те, що робила, боїться постати монстром в очах інших, бути виштовхнутою з суспільства. Проходячи крізь «тріумфальну арку», вона часто стає самотньою, і, якщо не піддає забуттю події зі «світу війни», то в багатьох випадках уникає про них говорити правду. Зв’язок може існувати хіба що з тими, з ким існує спільний досвід «звідтіля».
В кожному разі розрив між «світами» не може бути нескінченним – він усе одно залишається осягненним у свідомості й світогляді народу, з якого походять воїни. Те, про що не говорять і що не називають уголос, так чи інакше існує в латентному вигляді. Так, як тіла жінок перед «душовими» Треблінки звідкілясь знали, що зараз станеться їхня смерть, спільноті насправді відомий спосіб її війни.
У випадку росіян видається, що «тріумфальна арка» не працює. Або радше – що в ній просто немає потреби. Бо як пояснити те, що злочинці не лише не намагаються приховати своїх наймерзенніших злочинів, а ще й ними пишаються, знімають їх на відео і розсилають друзям – вихваляються одне перед одним власними девіаціями та покрученостями, намагаються одне одного в них перевершити (зґвалтування немовляти). Як зрозуміти всі ті перехоплені розмови, під час яких молода дружина й мати маленького сина закликає чоловіка-військового ґвалтувати українок, тільки їй про це не розповідати, батько дає синові поради, як найкраще мародерити, мати замовляє синові одяг, який він повинен привезти їй, знявши зі своїх жертв. Реакція на багатогодинне зґвалтування 10-річної дівчинки двома десятками чоловіків і її загибель від ран – гордість і жарти. В найкращому разі – звинувачення в тому, що ті, хто вірить таким новинам, «дивиться не те телебачення». Тому що дійсність уже не береться до огляду, і те, що на наших очах вибухають наші будинки, і гинуть наші близькі – не аргумент, бо існують лише різні телебачення, і це єдине, на що можна опиратися. І тут уже в наступній із тисяч цих сюрреалістичних телефонних розмов син-військовий тремтячим голосом, ковтаючи сльози, скаржиться своїй мамі, що вони потрапили в пекло, що вони убивають дітей, але мама його перекрикує, не дає закінчити, і суворо шпетить: це неправда, сину, замовкни, ніяких дітей ви не вбиваєте, все це брехня, ви боретеся зі злом і захищаєте невинних.
Неможливо визначити, з якого боку від «тріумфальної арки» – «мирний» і «нормальний» світ, а з якого – світ війни, хто й куди мав би переходити, якщо й так майже все забуто, перекручено й спотворено, немає жодних координат чи орієнтирів. Російська дійсність переплюнула світи, стиль і персонажів навіть найталановитіших і найвигадливіших російських письменників, хоча телевізор їй, звісно, не переплюнути, бо вона з ним надто тісно сплелася.
Концепція «тріумфальної арки» – фантазійна й ідеалістична. Перемкнутися з межового досвіду в «нормальний» стан – зовсім не те саме, що пройти крізь ворота. Навіть якщо таке «перемикання» начебто вдається, воно може мати і матиме жахливі, непередбачувані наслідки. І для окремої людини, і для цілої групи людей, до якої вона належить. Крім того, ця концепція стосується зазвичай військ, що ведуть загарбницькі війни, окуповують, нападають, «визволяють». Саме їм найдужче потрібно пересмикувати, виправдовуватись і забувати. Тим, хто захищається, хто не починав війни, на чию землю прийшли непрохані чужинці – забувати небезпечно. Це, звичайно, надто часто траплялося з українцями раніше, але не цього разу.
Бо, зрештою, для української «тріумфальної арки» можна знайти новий сенс: остаточне звільнення від залишків радянського світу, стріпування замшілих й іржавих решток імперії, усвідомлення власної ідентичності. Це також здавалося б фантазійним та ідеалістичним, якби не війна і втрати, якби не пролита кров, втрачені домівки, змінені життя. Свідомість, пам’ять, мова, ідентичність – також фізичні. Іноді фізичніші за тіло, бо лише найтрагічніші втрати стількох життів нарешті роблять їх очевидними й цінними. Ті втрати, від яких не втікають до світу переможців. Які не забувають. Які завжди несуть із собою.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною. 
