Подорож до Парижа зараз – лише ще один із ірраціональних вчинків. Запрошення було, але не було справжніх підстав для того, щоб їхати. Хто міг би себе обманювати можливістю більше пояснити світові про цю війну?
«Трохи розвієшся», – казали мені. Але мені зовсім не хотілося розвіюватись. Я не відчувала в цьому жодної потреби. Коли знаєш, що через два дні знову повернешся до своєї країни, кровопролиття й руйнування в якій лише набирають обертів, для здорового глузду безпечніше не перегинати з розвіюванням.
Інші казали, що самі не могли б ось так взяти й кудись поїхати: мовляв, їхня тривога від цього лише зросте – що, коли тим часом, за їхньої відсутності, трапиться щось невідворотне.
Тривалість мого перебування в Парижі заповідалася коротшою за час, проведений у дорозі – ще до початку війни з України перестали літати літаки – і її, тривалості, було недостатньо ані для того, щоби пояснити, чому українці досі не складають зброю, ані для того, щоб як слід розвіятися. Напевно, цього часу з лишком вистачило б на реалізацію чогось невідворотного, але я не думаю, що цей факт якось корелювався б із моєю відсутністю чи присутністю на місці.
Я погодилася, бо ця подорож мені справді здалася чомусь важливою – хоча й не з раціональних причин. Париж замаячів у моїй свідомості ще з другого дня війни, 25 лютого, коли я довідалась про загибель Іри.
З Ірою я познайомилася кілька років тому, в Парижі, також під час Salon du Livre. Чим більше я спостерігала за нею, чим більше про неї довідувалась, тим більше розуміла, як складно Іру описувати, якою неправдоподібною видаватиметься розповідь про неї. Немовби вигадана письменником, вона складалася з суцільних символів.
На Книжковий Салон у Парижі Іра приїхала як авторка кількох текстів антології про війну на Донбасі. Всі автори були ветеранами бойових дій ще з 2014 року й оповідали про свій досвід в есеях. Іра вирушила на фронт відразу після участі в Революції гідності, втечі Януковича й анексії Росією Криму. Вона розповідала мені, що жодної миті не вагалась. Навпаки: Іра не розуміла, чому це турбує таку малу кількість людей.
На вигляд вона видавалася крихкою й делікатною, але її обличчя, вираз очей відразу породжували в інших неспокій. Іра дивилась на співрозмовника невідривно, не кліпаючи, не відводячи погляду, відкинувши пом’якшувальні прийоми, які зазвичай дозволяють людським істотам одні одних витримувати. Іра не дбала про те, чи комусь складно витримувати її серйозність, її розчахнутість. Вона пережила речі, після яких нічого пом’якшити вже неможливо.
Те, як вона досвідчувала Париж, водночас викликало заздрість і поблажливість. Так, ніби зовсім не мала шкіри – а тому краса безперешкодно її торкалася і в неї проникала. Весь час повторювала, що не вірить сама собі, що Париж був мрією її життя – саме такою мрією, яка ніколи не може здійснитися. Знову й знову фотографуючи види, вулички, шпилі й крони квітучих дерев на свій старенький електронний Canon, вона раптом незмигно починала вдивлятися невідь куди або просто в твоє сполохане нутро, й описувала рвані рани, стогони, запахи, тривожну нічну тишу, землю на дні окопів, те, як швидко холоне й твердне тіло людини, якій вона ще кілька годин тому варила каву.
«А тепер – Париж? Як таке може бути?» – запитувала вона.
До того, як податися на фронт, Іра вирощувала квіти. В цьому полягав один із сенсів її життя. Вона збиралася розгорнути маленький флористичний бізнес – оздоба весіль та інших свят, ексклюзивні букети з нагод і без них. Іра жила неподалік від Києва, в Броварах, і там плекала свій сад із сотнею сортів троянд.
Коли почалась війна, від мрії про бізнес довелося відмовитись. Іра тужила за своїм занедбаним садом і почала робити прикраси з квітковими мотивами: гарденії й фіалки з повсті, залиті в епоксидну смолу незабудки і братчики.
На фронті вона мала позивний Лінза. А справжнє прізвище її було – Цвіла.
У її фейсбучному профілі – все, що цвіте й квітне, фотографовані й мальовані квіти, квіти справжні й у вигляді прикрас, і знимки самої Іри, часто – у військовому вбранні, автомат – поруч.
Вона загинула першого дня війни, захищаючи від росіян Київ.
В автобусі з Франківська до Кракова я почула, як хлопчик дошкільного віку запитав у своєї мами, чому так багато українців кудись виїжджають. «Тому що у нас війна, – відповіла йому мама. – Москалі напали на Україну і вбивають наших людей. Москалі погані».
Так казати неправильно, думала я, дивлячись крізь вікно і рухаючись у напрямку Західної Європи. (Ліси уздовж дороги були встелені килимами весняного білоцвіту).
Так казати неправильно, але наскільки це неправда?
Непросто виявилось пережити сповнений співчуття погляд працівника польської митниці. Мені хотілось йому сказати, що він помиляється: адже я на цілих два дні їду до Парижа. Але найголовніше навіть не це: після цього я повертаюся додому.
У Кракові мене приголомшила щільна і повсюдна присутність українців. Більшість із тих, кого я зустрічала в околицях вокзалу, несли за собою гнітючий дух непевності, надщербленої бездомності. Їм таки було за що співчувати.
Водій таксі, який зустрів мене в аеропорту де Голля, забув, де саме він припаркував свій автомобіль. Він бігав туди-сюди просторим паркінґом, розпачливо розмахуючи руками й час від часу хапаючись за голову. Я бігала слідом за ним.
Згодом, уже в машині, він запитав мене, звідки я. «Але ж там війна!» – закричав він ламаною англійською, хапаючись за голову і на мить відпустивши кермо.
Він розпитував мене про вибухи і руйнування, і про те, яким є життя в Україні. «А ви народилися у Франції?» – запитала я. «Ні, – відповів чоловік. – Я народився в Камбоджі. Якраз тоді, коли до влади прийшли червоні кхмери. Я мав лише кілька місяців, коли моїх батьків убили. Зовсім їх не пам’ятаю. Жодної згадки. Я був ще надто малий».
«О Боже, – сказала я. – Про це я тільки читала».
«Мене врятували тітка з дядьком. Їм вдалося виїхати до Франції, вони взяли мене з собою. Лише коли мені виповнилося двадцять років, вони зізналися, що не є моїми справжніми батьками».
«Як вас звати?» – запитала я.
«Жуль-Анрі», – відповів чоловік.
У своєму есеї «Кампучія» Еліот Вайнберґер пише: «„Різанина” Червоних кхмерів, – сказав у 1977 році Ноам Чомскі, – це винахід New York Times. Як ідеолог він не мав рації. Але як лінгвіст?.. Бо що таке Кампучія для нас, людей іззовні, як не винахід The New York Times, як не стосик звітів ООН, як не документи на мікрофільмах, що продзижчали перед моїми очима в підвалі бібліотеки, як не оповіді ідеологічно відібраних очевидців, як не розтини тіл та інтерпретації журналістів, «експертів» та політично переконаних осіб.
Кампучія для нас – ніщо, це лише купка слів і кілька фотографій: гори черепів, мапа країни – зараз якраз на виставці – виконана з людських кісток і волосся, список правил безпеки у в’язниці Туол Сленг, тепер перекладений для відвідувачів…».
І так щоразу. Так само і з тією війною, яка триває тепер.
Що означають ці повідомлення про п’ятнадцятирічну дівчинку з простреленими ногами, яка сіла за кермо і під обстрілами, через міни, вивезла з Попасної чотирьох смертельно поранених дорослих? Що це за історія про дванадцятирічну дитину, яка завагітніла після групового зґвалтування і батьки відмовились робити їй аборт, бо інакше вона більше ніколи не зможе народити? Що таке ці тристаметрові ями на околицях Маріуполя, до яких скинуто тисячі людських тіл? Прицільно розбомблений музей українського філософа XVIII століття Григорія Сковороди? Перехоплена розмова росіянина і його матері, і її захват та заздрість з приводу можливості катувати людей?
А тепер – Париж? Як таке може бути?
І яка насправді різниця між насильством, логіки якого неможливо осягнути – як пише про Кампучію Еліот Вайнберґер – і насильством, що відбувається внаслідок збоченої і вбогої логіки, що випучнявіла у чиїйсь хворій, напханій токсичними фантазіями старечій голівці (а відтак – у головах багатьох-багатьох мільйонів його підданих)?
«Чи можливо таку історію бодай колись осягнути? Які слова могли б її оповісти?» – запитує Вайнберґер.
Я повертаюся знову через Краків, і на автобусному вокзалі пізньої ночі якийсь чоловік просить мене відвезти до Франківська спеціальну насадку для автомата.
Ми вийшли з лісу й сіли поруч із напівзруйнованою закинутою хатою. З кожним роком вона занепадає дедалі дужче. Але старезний здичавілий фруктовий сад навколо все одно ще живий і якраз починає цвісти. З цього місця відкривається вид на карпатське село, на хати, розкидані тут і там серед лісу, на схилах гір. Ми високо під небом, навколо простір, сонячне світло і тиша, якій не суперечить рясне щебетання пташок.
Я пригадую, як ми бачилися з Ірою востаннє в Києві – тоді теж цвіли дерева, і вона подарувала мені заколку на волосся у вигляді екзотичної квітки франжипані. Ми знали, що навряд чи зустрінемося ще, бо Іра відчувала, що я не здатна перейматися її обуренням з приводу розніжених людей за столиками кав’ярень і ресторанів, усього цього благополучного життя, що тече собі так, ніби зовсім поруч немає війни. «Не можу дочекатися, – сказала вона, – коли ця війна посуне далі, коли вона увійде сюди, на ці вулиці, і пошириться далі, на захід. Бо насправді вона вже тут, вона вже всюди».
Дивлячись додолу, на спокійне карпатське село, на обриси гірських хребтів, я думала над тим, що казати так було неправильно. Але наскільки це було неправдою?
Розкинувши нерухомі крила, над нами на вітрі кружляв сокіл. Здаля, з-за товщі пралісу, раптово долинули розладнані звуки оркестру. Я з дитинства не чула музики похоронного оркестру.
«Це ховають солдата», пояснив нам зігнутий дугою старий селянин, спускаючись до села стежкою.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
