Книга Тамари Горіха Зерня (Тамари Дуди) завоювала в Україні всі можливі літературні премії. Це роман про війну, окупацію, волонтерство, партизанську боротьбу й жінок, кожна з яких – на своїй власній війні. Нині з творчістю письменниці може познайомитися й польська аудиторія. Книжка «Доця» («Córeczka») вийшла у видавництві KEW у перекладі Марціна Гачковського. Із письменницею поспілкувався Дмитро Лазуткін.
ДМИТРО ЛАЗУТКІН: Чим важлива книга «Доця» зараз? Чи допомагає вона зрозуміти, чому війна продовжується?
ТАМАРА ДУДА: Останні два місяці дуже змінили нас усіх. І чимало книжок нині відкладено на потім. Утім, мені часто говорять, що «Доця» не втратила своє актуальності. Навпаки, виявилася потрібною саме зараз, її беруть із собою біженці, її читають у бомбосховищах. Кажуть, що цей роман допоміг підготуватися до труднощів, із якими зіткнулися люди, врятував від розгубленості, невизначеності. Парадоксально, але для багатьох війна з Росією почалася в лютому 2022-го. Для мене вона триває вісім років. Звісно ж, зараз масштаб інший. Коли я писала про бойові дії в Донецьку, я й уявити не могла, що весь цей жах буде так близько. Але українці зробили висновки з 2014-го. Ніхто не хоче йти на співпрацю з ворогом – люди навіть на окупованих територіях відмовляються від їхньої «гуманітарки», їхніх преференцій і посад. Україна не зганьбилася, не скорилася. Я сподіваюся, що ми, за умови допомоги нам західною зброєю, переможемо.
Для кожного автора важливо знайти свою непідробну інтонацію оповіді. Вам це вдалося. Яким був цей пошук?
Коли я починала писати, для мене було важливо досягнути двох цілей. По-перше, я хотіла, щоб читачі побачили весну на Донбасі 2014 року очима цієї дівчинки, моєї героїні. І чесно відповіли на питання – що б ми робили на її місці? А ще я хотіла, щоб люди зрозуміли, з ким ми маємо справу. Оскільки наш ворог – хитрий, безпринципний, жорстокий і вигадливий, і кожен із нас має розуміти, як можна чинити йому опір. Тож я писала так, щоби мені самій було цікаво читати. Я викидала все зайве. Працювала доволі довго, півтора року. Перші шість місяців я збирала інформацію, перечитувала донецькі пабліки того часу, тамтешні форуми. Розмовляла з людьми, які виїхали з Донбасу, збирала їхні спогади. Я хотіла, щоб книга була дуже чесною. Герої книги для мене – реальні особи. Я усвідомлювала, що якщо я не напишу цього – про них ніхто не знатиме. Ні про Таню, ні про Борисовича. Для мене вони більш ніж живі.
Чому Горіха Зерня? Розкажіть трохи про свій псевдонім?
Так сталося, що я програла одну дружню суперечку і мала змінити профіль у фейсбуці, вигадавши якийсь псевдонім. Ніколи не думала, що це так непросто. Горіха Зерня – це образ із української пісні. Для мене він символізує те, що перебуває всередині, захищене надійною оболонкою. До речі, багато хто у волонтерській спільноті так мене й почав називати – або Горіха Зерня, або скорочено – Горіхом.
Тамара Дуда, "Доця". Переклад Марціна Гачковського, видавництво KEW, 320 c. У книгарнях із березня 2022 року А чому видалися не під своїм прізвищем?
Я подумала, що реальна особа авторки буде відволікати читачів від сюжету. Я й від фото та біографії на обкладинці відмовилася. Мені здавалося, що це все зайве. Більше того, у мене головна героїня не має імені, бо я зрозуміла, що це може відволікати читача від співпереживання й спорідненості з нею.
Але читачі таки дізналися, хто є реальною авторкою.
Справді, виявилося, що робота письменниці – це не лише писання, але й численні презентації. Тож мені довелося вийти в публічний простір, хоча я ніколи не мріяла про статус письменниці. Мені було важливо написати книгу, розказати цю історію.
Вихід «Доці» змінив ставлення до літератури про війну. Ви це відчули?
Після моєї книги, думаю, багато хто зрозумів, що можна писати про це не лише «застібнувши всі ґудзики», але й різножанрово, не обмежуючи себе. Насправді я бачу позитив у тому, що починають з’являтися фентезі про війну, любовні романи про війну, детективи про війну. А ще ми показали, що книга про війну може бути комерційно успішною – її купують не лише люди з вузького кола дотичних до армії чи волонтерства, її рекомендують іншим, обговорюють, беруть із собою в подорожі.
Кожен українець чи українка шукає своє місце в цій війні. Чи ви усвідомлюєте, що є Вашим місцем, Вашою роллю?
Ми були морально готові до війни. Мій чоловік пішов до тероборони, я вивезла дітей, а сама сконцентрувалася на волонтерстві – займаємося переважно медикаментами й гуманітарною допомогою. Збираємо кошти на підтримку військових.
Тамара Дуда
Творчий псевдонім - Горіха Зерня. Українська письменниця, перекладачка, народилася в 1976 році в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Шевченка. Авторка двох романів "Доця" (2019) та "Принцип втручання" (2021). За дебютний роман "Доця" нагороджена премією "Книжка року ВВС" (2019) та здобула головну літературну премію країни імені Тараса Шевченка (2022). З 2014 року займається волонтерством і допомогою українським військовим.
Чи шукали для себе відповідь на питання – як можна пояснити звірства російських військових?
Мене абсолютно не здивувала жорстокість російських військових. По суті, те ж саме вони робили й вісім років тому. В менших обсягах, щоправда. Але й звірське ставлення до полонених, і зґвалтування цивільних, і прояви садизму – це все було, просто про це менше говорили, бо росіяни тоді вбили багатьох свідків. Люди просто пропали, зникли. Я була впевнена – вони заллють кров’ю все, аж допоки їх не зупинять силою. Вони відрізняються від нас, від європейців. Їм десятиліттями промивають мізки по телевізору. Для них злочин – це нормально. На цьому виростають покоління.
В цей історичний момент для Вас важливо розповісти історію з усією її безжальною правдою чи для переосмислення того, що відбувається, треба, щоби пройшов якийсь час? Ваша еволюція як авторки буде продовжуватися? Чи усвідомлюєте, як розповісти про цю війну?
Я сподіваюся, що ми залишимося живими. Зараз усі мої думки зосереджені на цьому. І на очікуванні чоловіка, який пішов воювати. Це надзвичайно важкий стан постійного переживання, хвилювання. Я зараз нічого не пишу, не можу. Але, безумовно, нинішні події, ці потрясіння вплинуть на те, що саме ми писатимемо, як ми говоритимемо між собою і зі світом.
Ваша книга «Доця» виходить у польському перекладі. Якої реакції чекаєте від аудиторії країни, яка дуже активно реагує на війну в Україні?
Я думаю, якби так сталося, що ми опинилися б на їхньому місці – ми би зробили все, аби допомогти. Зараз Україна платить величезну жертву. Я вражена поляками, тим, як вони включилися в цю роботу, вони б’ються проти росіян не менш завзято, ніж ми. І ми відчуваємо вдячність. Зараз багато наших знайомих повертаються додому і вони з теплотою згадують ту турботу, яку відчули в Польщі. Я рада, що «Доцю» перекладено польською мовою.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
