У цей час, рівно рік тому, війни не було, а я упродовж двох місяців жила у Відні. В самому його центрі – в одному з ательє для митців на творчій резиденції, у Музейному кварталі.
Теперішні ательє для художників, перформерів, акторів, режисерів, музейних кураторів колись слугували помешканнями конярів, бо основна будівля комплексу в бароковому стилі будувалася як імператорські стайні. В ній так і залишили ложу, з якої імператор міг спостерігати, як його ліпіцанери й кладрубські жеребці ідуть клусом або чвалом.
Доступ до всіх музеїв комплексу для резидентів був безкоштовним і необмеженим, можна було навіть щодня, знову і знову, оглядати кутасто-поламану еротичну фігурку Валлі Нойціль. Але таким не займався б навіть найбільший ексцентрик, оскільки, перетнувши вулицю, можна було зануритися в багатогодинні блукання Художньо-історичним музеєм чи Музеєм природознавства, і далі перейти до десятків інших більших і менших музеїв Відня й околиць, включно з Музеями злочинів, санітарії чи похоронів. Це якщо вас цікавили музеї. Бо були ж іще парки і сквери, концерти і театральні вистави, поїздки на велосипедах і купання в Дунаї, шопінґ, ресторани, прогулянки з новими знайомими.
Приїхавши, я мусила відсидіти десятиденний карантин у призначеній для мене студії. Не варто було виходити навіть до крамниці по їжу. Їжу мені зголосилась приносити Лідія. Вона зацікавилася мною під час онлайн-знайомства резидентів, де кожен розповідав, чим займається. Маркета писала історію чеського садівника, який дбав про парки Відня в 19 столітті; Еп осмислювала простір і геометрію каміння в ньому; Астріт одягалися в барвисті костюми, робили яскравий макіяж, співали і танцювали; Дімітріос малював екологічні катастрофи на шовку, витканому з ниток, які він отримав від своїх домашніх шовкопрядів; Йоана режисувала перформанси.
Лідія зацікавилася мною, бо я розповіла, що однією з тем мого попереднього роману був Голокост на Західній Україні. Нас із нею поєднала ця тема. Сама Лідія під час резиденції працювала над анімацією про Голокост. Її єврейська родина по татові походила з Чуднова. Бабусі з двома маленькими синами (татом і дядьком Лідії) вдалося втекти до Росії на самому початку Другої світової війни. Більшість євреїв містечка, всі інші родичі загинули.
Щойно закінчилося онлайн-знайомство, як Лідія написала мені мейл. Їй було дуже важливо зі мною поспілкуватися. Вона вважала, що ми зустрілися невипадково.
Лідія народилася в Москві, але коли їй виповнилося вісімнадцять, виїхала до США, де уже мешкав її дядько Аарон. В біографічній довідці на сайті резиденції я прочитала, що Лідія втекла до Штатів як політична біженка. Розповідала, що понад 20 років не поверталася до Росії, що не може спілкуватися з родичами, які там іще залишилися, що та дійсність стала для неї нестерпною і неприйнятною.
Програму пропонувала здебільшого вона. Ми ходили з нею до музеїв, пов’язаних із історією єврейства, Другою світовою війною, Голокостом. Я лише підступалась до того, чим збиралась займатися під час резиденції, а Лідія вже глибоко перебувала в процесі – тому я прийняла роль супутниці, слухачки, віддзеркалення. Я впізнавала усі ознаки: особливу зацикленість і наелектризованість, неспокій, сумніви, короткі періоди сатисфакції й полегшення, раптові зміни ракурсів. Затята й холерична, вона скидалася на людину, яку загнали до лабіринту, але вона вперто шукала виходу. Вірила, що цей вихід знайде. Вірила, що його відшукавши, покаже вихід іншим. Працюючи над своєю анімацією, вона дослівно рятувала життя.
Крім усіх прогулянок Віднем, Лідії важливо було щовечора намотувати кількадесят кіл у тісному від пахощів трояндовому садку. Ми швидко рухались: Лідія говорила, я здебільшого слухала. «Цікаво, як нас із тобою тут звело докупи», – час від часу повторювала вона. – «Нас – людей із протилежних сторін».
Я воліла не обривати її монологів, і тому залишалася наодинці зі здогадами, що означали ці «протилежні сторони»: те, що вона – з родини постраждалих євреїв, а я – представниця українців-колаборантів, чи те, що я – українка з України, а вона – росіянка з Америки? Кожен із монологів Лідії був завершеною моновиставою, вона розповідала про свій проект у найменших деталях і подробицях, але робила це настільки майстерно, що про саму анімацію я мала лише приблизне уявлення. Вона просила мене допомогти їй із віднаходженням архівних фотографій із розстрілами євреїв у маленьких містечках Західної України. Або зі вступом німців до населених пунктів – бажано, щоб було видно реакції місцевого населення. Ще іншого разу вона добрячих два тижні, вдаючись до мовної еквілібристики, формулювала речення про причетність деяких українців до убивств євреїв – так, щоб висловитися справедливо і не узагальнювати. Котрогось вечора в трояндовому садку згасили світло, і ми виявилися зачиненими там, у самому центрі Відня – і не відразу це помітили.
Врешті, за кілька годин до театрального перформансу Йоани, Лідія запросила мене до своєї студії, показати чорнову версію своєї роботи. Білі високі стіни кімнати були щільно обліплені аркушами з чорно-білою графікою – радше чорною, аніж білою: ґрати, рушниці, багнети, дошки вагонів, густі сітки зморщок на обличчях вихудлих людей. Лідія посадила мене за свій стіл і увімкнула комп’ютер. Аркуші зі стін почали ворушитися, зливаючись в суцільну історію. В цій історії була хвора на рак мама, неспроможність їсти приготовану нею ґефілте фіш, неспроможність говорити про болюче, багато докорів і звинувачень, пам’ять про в’язнів Аушвіца, Чуднів і його загиблі євреї, молода жінка, якій вдається втекти до Росії і врятувати від знищення двох маленьких синів, переляканих скривджених хлопчиків, один із яких – батько, а інший – дядько Аарон, цей шанований чоловік, успішний добродій, безкорисливий благодійник, той, про кого не можна говорити погано після всього, що він пережив, після всього, що він зробив і чим допоміг, і який виявляється у фіналі ґвалтівником головної героїні, дівчини, яка не може їсти приготовану хворою на рак мамою ґефілте фіш.
Анімація закінчилась, а ми з Лідією мовчки сиділи перед її столом, оточені зморшкуватими обличчями з її робіт. Обидві мали широко розчахнуті очі: страх показувати найпотаємніше, страх стати свідком найпотаємнішого іншої людини. Можна було б сказати, що ми й тут із нею по різні боки, але це неправда: ми перебували в одному просторі, немов замуровані в трояндовому садку, лишень не в садку і без троянд. Тільки от – коли погляди зустрічаються, простір здатен розширюватись.
Перформанс Йоани проводився для кожної особи окремо. Я сиділа в темному приміщенні, куди мене привели за руку. Звідкись з’явилася дівчина, вона наблизилася до мене, вмостилася на підлозі і заплакала. Я заздалегідь скористалась можливістю вибрати вид плачу і наближеність до мене акторки: плач мав бути фальшивим, відстань – п’ять метрів. Назовні своєї черги стати глядачкою вистави чекала Лідія. Вона вибрала справжній плач і метр наближеності.
Відколи почалась війна, серед усіх моїх знайомих Лідія перевіряє мене найрегулярніше. «Як ти, Софіє?» – пише мені на «вотсап». – «Де ти? Як твої рідні? Скажи, чим я можу допомогти!» Я відчитую в її інтонаціях впізнавання вічної історії кривди, загроженості, переслідувань, ран, що не здатні загоїтися, страху перед насильством. Так само палко, як робила свою анімацію – з тією ж жагою, з якою рятують життя – Лідія передає власні кошти з виставок і проданих робіт постраждалим українцям.
Війна і травма такі нудні. Вони ніколи не закінчуються. Нудьга і втома незмінно виникають, коли доводиться без кінця й краю терпіти біль, жах і страждання, і коли про загиблих людей, кожен із яких був кимось цілковито конкретним, говорять як про «205 тіл під завалами будинків».
Але війна не припиниться лише від того, що наші опори змушують її видаватися нудною. І ти нікуди не подінешся від необхідності робити цю вічну анімацію про історію твоєї родини, про свою власну історію, про те, як жертва успадковує від ката насильство, і про те, як ми перебуваємо з протилежних сторін війни чи історії, хоча насправді чомусь замкнені разом у трояндовому саду чи Аушвіці. І якраз тієї миті, коли я і вона збираємось видряпуватися на частокіл у своїх вузьких сукнях, серед духмяної трояндової темряви брязкочуть ворота саду, відчинені нічним сторожем. Буває і так.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною. 
