«Дякуємо за дім!» – було написано на стікері, який зустрів мене вдома після двох місяців життя деінде. За цей час у моїй квартирі мешкало багато людей – безкоштовно, хаотично, непередбачувано – як у всіх. Я не згадаю більшості їхніх імен.
Коли все починається, ми одразу збираємося разом. Так було на старті Революції гідності, і на початку війни в 2014 році. Ситуативно всі свої опиняються на одній кухні. У часи великої невизначеності люди стають особливо соціальними істотами. Цього разу також: усі якось потіснилися й прийняли до себе всіх тих, хто втікав од війни.
Коли все почалося, перша, найдурніша, відрухова моя думка була – їхати в Гадяч, на Полтавщину, додому. У нас немає там глибокого коріння до сьомого коліна, але там я народилася і виросла. Там мій дім. Це такий «кидок серця», дуже сильний порив. Тривіальні речі – так багато їх доводиться говорити вголос на війні. Дискурсом заволоділи банальності, сильні в своїй простоті.
«Ану бігом додому!», – кричала щойно в темному дворі сусідка своїм дітям, і я пригадала: як болісно не хочеться додому в дитинстві, як ти мрієш втекти досліджувати світ деінде. Я досить далеко заїхала від свого дому, і не планувала особливо туди повертатися.
Та чомусь так і не перестала думати про ті місця як про дім.
Я довго вчилася мати свій дім. Моє покоління здебільшого їхало в гуртожитки й на погані винайняті квартири, і часто ще довго в них мешкало. Але деякі з нас уже заробили на своє житло; або принаймні почали дозволяти собі про це мріяти. Ці люди багато працювали, викручувались і мостили свої гнізда й закутки з великою любов’ю й увагою до своїх місць. Ми вже могли пробувати вибудовувати навколо себе свій мінімальний люксус. В очах наших батьків ми часто виглядали просто розтринькувачами. Ми їли в ресторанах! Ми купували килими й торшери!
І от тепер я знаю немало людей, які втратили свій дім.
Це болить, як велика діра.
Я заходжу в свою квартиру, поливаю численні вазони. Довго дивлюсь на кілька улюблених картин, на фотографії. Їх створили мої друзі й подруги. На книжки. Й оцінюю поглядом, за скільки ходок я б могла все це звідси забрати. Я більше не довіряю стінам. Я втратила відчуття безпеки, а з ним втратився мій суб’єктивний дім.
Вони кажуть: чому ці люди не їдуть в евакуацію? Нащо триматися за стіни? Життя ж дорожче! Але є цей кидок серця, коли наповзає чорнота на твій дім. Якщо з вами це траплялося, ви можете зрозуміти тих, хто не зміг піти. Хто обрав своє болюче місце – залишатися вдома.
Аня приїхала на два дні з Кракова, і каже: «Я тепер розумію емігрантів! Я розумію, чому їм так!»
Ти не вдома. А отже, ти не можеш відпочити. Ти наче весь час у гостях. Неможливо розслабитися.
Особливо на матрацах у спортзалі. Але навіть у окремій кімнаті чи квартирі, яку тобі безкоштовно надали безпрецедентно гостинні люди. Бо це чужі люди. І ти не вдома.
Юля написала: «Це ніби ти щоранку встаєш і вдягаєш чужі труси».
Неллі написала, що хоче набити собі татуювання з усього, що тішить її очі й серце: «Щоб мій дім завжди був зі мною, а тіло моє стало моїми стінами». Щоб усі, кого вона любить, були з нею. «Бо поки що ви – мій дім».
Мої останні мешканки були з Херсона. Я навіть у телефоні записала: «Херсон». Я, на жаль, дуже забуваю імена. Вони так ніжно виправили на своїй записці для мене «дом» на «дім». Я відчула вдячність саме за це слово. Бо дім – це не прихисток. Це слово раніше не вживалося в українській з таким значенням, «прихисток» – це було абстрактне поняття. «Перелітні птахи знаходять собі прихисток на зиму в теплих краях». Отак воно вживалося досі. А тепер так називаються шелтери українською мовою. Тимчасовий сховок. Від біди, від нападника, від орди. Яма, ярок, ничка в лісі.
Весь час перебуваєш ув очікуванні можливості повернутися. Зачаївся десь неподалік на низькому старті.
Я повернулася до себе на квартиру й відчула, що готова виносити все і йти.
Я старанно обживала своє винайняте житло. Завела кота, піддалася на прохання доньки про папугу. Розвела вазони. Віднедавна почала дарувати собі красиві предмети побуту. Куди я тепер усе це заберу? Куди я тепер без цього всього подінуся? Хто буде поливати мої вазони? Тим більше, що половина з них і так дісталися мені в спадок від Олени, яка втратила дім ще в 2014.
Вона з колегою створила кінофільм про свій втрачений дім. Ви могли його бачити десь на міжнародних фестивалях. Він називається «Гірчиця в садах».
Я угробила два великі авокадо від Олени. Не знаю, чого їм бракувало, але вони почорніли. Кактус-пейотль на ім’я Вернадський недавно віддав богу душу, бо я не вмію поводитися з сукулентами. А червоніючий філодендрон, привезений Оленою з Північної Індії, тепер уже такий великий, що не транспортабельний. Я можу привезти їй у Варшаву хіба тих, кого вона називала «бомжами» – прості хлорофітуми. Але вона і так збирається їхати додому, в Україну – тобто на фронт.
Думка про те, що заберуть мій дім, – нестерпна. Говорити з тими, хто втратив свій, – не знати як. Ось вам моя оселя – ну, вона не моя, а орендована, і не найбільша, і не найкраща, але хай вам буде принаймні сьогодні зручно і затишно. Це найменше, що я можу зробити. І водночас я не можу для вас зробити більше нічого.
Брати з собою можна все – або нічого. Коли виявляється, що у тебе є тільки дві руки, і в них треба вхопити все найцінніше, то все твоє життя вміщається в рюкзак. Картини ж з вазонами все одно ніяк забрати. Або книжки. Який дурень повезе в евакуацію книжки? Я знаю таких кілька, до речі.
Саша казала, що вона спеціально звертала увагу, коли волонтерила на вокзалі: що люди везуть із собою? Там бували простирадла й посуд у пакетах. Щось дуже недоречне, непотрібне, неужиткове.
Два місяці тому було ціле місто людей з валізами. Тепер – більше з дітьми, собаками і «тривожними» рюкзаками. Ми як равлики носимо свої доми за спиною: документи, картки, медикаменти. Тривоги заповнили собою все, стали повітряними, особистими, державними, політичними і військовими, тож рюкзак тепер став повсякденним. Нічого виняткового чи тривожного, просто в ньому – все моє життя. Раптом щось, я разом з ним можу сховатися і втекти.
І тепер я навіть знаходжу в ньому місце, щоби покласти туди хліб по дорозі… додому.
Тільки весь час таке враження, наче тісно. Стиснуті емоції, тривоги і напруги, стиснуті у вакуумному пакеті дипломи (мої і мого брата), стиснута історія хвороби і пологова бирка доньки. У мене в шафі лежить коробка з-під чобіт із моїми старими записниками, листівками з пам’ятних місць і квитками з подорожей. Я накопичувала й перевозила її з квартири на квартиру всі 17 років свого самостійного життя. У яку евакуацію я візьму її з собою?
Мої дівчата пишуть на фейсбуці, як разом із дітьми купують у польських і австрійських «Ікеях» ковдри й рушники «як вдома», і як важко не ревіти при дітях у такі моменти. Як шестирічка каже мамі прямо: «Не говори мені, будь ласка, про дім». Мама киває, і міцно обіймає дитину. Так можна встигнути ковтнути клубок у горлі, поки не видно твого обличчя.
Саша, який виїхав з Криму в 2016, сказав напередодні війни: «Від анексії у нас почало наростати таке відчуття, ніби в старій квартирі закрили наглухо всі вікна. Повітря ставало все важчим. Врешті залишився тільки запах корвалолу, нафталіну й аміаку, і дихати стало неможливо».
Моя мама пише і надзвонює: люди хочуть купити наш будинок, що мені їм казати? Я думаю: це не мій будинок, я не можу приймати такого рішення. Я там не живу з сімнадцяти років. Я думаю: мама, мабуть, завжди мріяла жити деінде, а не в провінції. Там трохи більше сотні кілометрів до російського кордону; місто не було окуповане, воно на дуже високому березі ріки. Було добре чути вибухи. Якби цей будинок був мій, я би нізащо не стала його продавати. Бо це ж дім.
Мій дід, який збудував цей дім, пояснював свій вибір місця так: «Дивись, тут же можна жить!» Він казав, що я завжди можу повернутися сюди. Тому мені було не страшно їхати як завгодно далеко – бо про всяк випадок у мене завжди був дім, куди я могла повернутися.
Перед виїздом з дому на захід моя мама заховала у погребі найцінніше – старі фотографії у великій коробці. В пакет, потім в брезент, потім знову в плівку. Неопалима купина у відсіку для зберігання картоплі. Поганий погріб, там такі перекриття, що заваляться зразу, якщо прилетить – сказав мій брат-інженер.
Люди повертаються у звільнені села. Прибирають. Розміновують. Розкопують і роблять перепоховання. У промислових масштабах купують прозору плівку, щоб позабивати розбиті вікна. Висаджують клумби. Знімають відео і фотографують будинки для тих, хто наразі повернутися не може. Просять в локальних чатах окупованих містечок піти на таку-то адресу і подивитися, чи дім іще цілий. Впізнають свої домівки на відео в новинах про потрапляння ракет у цивільні об’єкти. Передивляються ці відео сотні разів, щоб переконати себе, що це інший будинок – не той, але дуже подібний. Ці спальні райони, вони всі як один, знаєте.
«Справа в тому, що у мене немає дому», – співає популярний український інді-гурт «Один в каное». Ця пісня стала хітом три роки тому, а зараз набрала 14 мільйонів переглядів. Для українського відео це дуже багато.
«...Пригадаю, з якого міста <...>
В мене просто нема де сісти
Написати свою промову
У мене немає дому»
У коментарях на youtube під фантазійним, красивим казковим кліпом – сотні приватних історій втрати дому. І сотні взаємних запевнень у тому, що дім вдасться відбудувати. Якийсь дядько з Кривого Рогу пропонує свою квартиру будь-кому з Маріуполя.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
