У кінематографічному середовищі України нині панує доволі депресивна атмосфера. У цій галузі конкуренція велика завжди, але в Україні боротьба за фінансування іноді нагадувала боротьбу за місце під сонцем. Деякі режисери працювали над своїми проектами у вільний від основної роботи час, іноді проекти тягнулися роками – навіть у таких відомих режисерів, як Олег Сенцов. Однак можна було говорити про певне поліпшення ситуації протягом останніх п'яти років: із розвитком Українського культурного фонду з'явилася можливість реалізовувати не тільки фільми, а й різні медіапроекти.
Спільнота блогерів і журналістів стала активнішою; автори отримали можливість повноцінно працювати над сценаріями; режисери здобували фінансування на зйомки трейлерів. Медіаспівтовариство фактично жило за календарем термінів подачі заявок: від УКФ до Президентського гранту, від конкурсів Одеської кіностудії до пітчингів Держкіно. Це була неідеальна система, але вона почала працювати й нарешті приносити свої плоди. У цій нещодавно побудованій інфраструктурі можна було планувати творче майбутнє. Але за один день війна повністю знищила те, що з таким зусиллям створили українські культурні дієвці та художники.
Після майже чотирьох місяців війни кіноіндустрія починає приходити до тями: поволі оживають кінотеатри, в кризових умовах відновлюють діяльність кінофестивалі, переважно "в екзилі" - за межами країни. Ми поговорили з українськими діячами й представницями кіногалузі, які залишаються вдома попри все, і дізналися, як війна змінила культурний простір країни та особисті плани кожного з них.
Корній Грицюк
Режисер, народився в Донецьку, зараз мешкає в Києві
Фільмографія:
ЄвроДонбас (2022), Поїзд: Київ-війна (2020), Безлюдна країна (2018), Перетворювач (2015), Сінефілія (2014), Іподром (2014)
Корній переїхав з Донецька до Києва задовго до початку збройного конфлікту на Сході. Столиця України – чи не єдине місце, де можна реалізуватися в сфері кінематографії. Отримавши філологічну освіту в рідному місті, режисерську кар’єру Корній починав у комерційному секторі, займався рекламними роликами, знімав, монтував, працював на телеканалах. Він пройшов багато етапів кіновиробництва й побачив, як система функціонує зсередини. Це й була його школа режисури. Так він пригадує соціальні настрої тих років:
«Мені здається, що до 2014 року ніхто особливо не звертав уваги, хто звідки. Для мене і Львів, і Крим, і Донецьк – це була Україна. Коли я був студентом, на канікулах завжди намагався мандрувати, мав друзів із різних регіонів. Моя ідентичність Донбасу була частиною української ідентичності. Проблема не в ідентичності конкретного регіону, у нас у принципі люди дуже мало знали свою країну, мало їздили одне до одного, побутувало багато стереотипів. Для багатьох людей вся лівобережна Україна – це вже «Донбас». Навіть Вінниця для львів’ян – це вже «майже Росія». А для тих, хто в Донецьку, Вінниця – це вже «гори». Багато років наша держава не вміла ефективно керувати регіонами. Нам потрібно більше дізнаватися одне про одного».
Першим повнометражним фільмом Корнія стала псевдодокументальна стрічка «Безлюдна країна», яку було створено без державного фінансування, власними силами. За весь час виробництва витратили 10 тисяч гривень (близько 375$) – а потім фільм був і на кінофестивалях, і в прокаті.
В 2020 році за підтримки Українського культурного фонду Корній зняв стрічку «Поїзд Київ-Війна», яка задокументувала контроверсійну, болісну реальність Донбасу після 2014 року. Режисеру вдалося побудувати людяний, відвертий діалог із мешканцями регіону, зафіксувати їхній голос, зберігаючи неупередженість, спонукати глядача замислитися над актуальними соціальними питаннями.
Минулого року як шоураннер Корній утілив проект із провідною медіаплатформою України Megogo: це були наративні подкасти, «кіно в навушниках». Зробили документальні проекти про Куренівську катастрофу, про Валерія Лобановського.
А тоді режисер знову повернувся до рідного регіону, аби зняти стрічку про його становлення поза радянським наративом. Цей фільм мав на меті пошук історичної правди, відновлення проєвропейської ідентичності промислового Донбасу.
Війна застала Корнія в Києві. 22 лютого він мав летіти в Іспанію – це була давно запланована подорож. Але коли почалася історія з «визнанням» так званих ЛДНР у Росії, режисер прийняв рішення не їхати.
«Я зрозумів, що хоч я і не військовий, але мені буде соромно за себе, якщо щось розпочнеться, а я буду за кордоном. Моя дружина також нікуди не поїхала. Ми були у Львові, зараз у Києві, волонтеримо. Не можна стояти осторонь. За час війни я спробував себе в різних професіях. Я знаю, що зараз дуже багато людей знімає, вони роблять суперважливу роботу, документують злочини й те, як народ об’єднався. Але мені складно думати про кінопроекти, у мене такий склад розуму, що треба все обдумати, а вже тоді знімати, я не репортажний режисер. Я не знімав у 2014: мій фільм вийшов за 5 років після подій. Наразі я залишаюсь в Україні, займаюся волонтерством і сподіваюся, що все буде добре. Мрію приїхати в Донецьк і зняти фільм про місто, яке багато років було в окупації. Я сподіваюсь і вірю, що його звільнять. Я думаю, і на Донбасі, і в Криму ми знайдемо безліч фантастичних історій».
Денис Буданов
Кінокритик, кінознавець, кіноблогер. Народився і зараз перебуває в Криму, поряд із адміністративним кордоном, який став одним із плацдармів для російського вторгнення
Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії та ФІПРЕССІ,
лауреат 4-ї Національної премії кінокритиків «Кіноколо».
Багато українських кінематографістів, які виїхали за межі країни, почуваються розгубленими; відірвані від звичної мистецької екосистеми, вони переживають відчуження й пригніченість. Проте кінознавець Денис Буданов перебуває у фізичній ізоляції від осередку кінокультури вже дев’ятий рік: після російської окупації Криму в 2014 він залишився в рідному місті.
«Вже вісім років я намагаюся відповісти собі на питання, як воно – бути українцем у Криму, рефлексую, чому я залишився, а не виїхав одразу. На початку кримських подій 2014-го моя мама хворіла, тож я не мав змоги усе покинути, а влітку того ж року вона померла, і треба було займатися оформленням майна, цей процес розтягнувся у часі…. А ще… У мене був страх. Я чув безліч історій про людей, які з однією валізкою та з 40 доларами у кишені переїхали в Київ і почали непогане життя. Але разом із тим я чув й інші історії, коли в людей не виходило налагодити життя. До того ж, якби я поїхав, мені не було б куди вертатися. Треба було би спалити всі мости».
Втім, ані кордони, ані політичні обставини не зупинили Дениса від активної участі у житті української кіноспільноти.
«З 2014 року почалася моя «культурна розкупорка». До того часу я взагалі не знав, що українське кіно існує, думав, ну, випускають пару стрічок на рік. Єдиний український фільм, який я пам’ятаю в прокаті в Криму – «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького. Практично нічого не знав я й про існування української кінокритики. Все було російськоцентричним – Антон Долін, Андрій Плахов…»
Юрист за першою освітою, Денис починав свій шлях до кіноспільноти як любитель. З 2014-го року почав здобувати кінознавчу освіту й зараз є дипломованим магістром-кінознавцем. Із розвитком соцмереж Денис побачив, що є люди, які цікавляться кіно; потім і сам почав щось писати. І ось уже кілька років Денис займається тим, що називає «альтруїстичною культурною дипломатією». Почавши досліджувати український кінематограф, він стикнувся з тим, що в мережі взагалі немає упорядкованості національного кінопроцесу, баз із фільмами, фестивалями та іншими подіями, розрахованими не тільки на внутрішнє користування, але й на світовий загал.
«Чому я зайнявся архівацією? Мені було цікаво вивчити пласт, який я пропустив. І виявилося, що кіношники дуже егоцентричні й не займаються фіксацією своєї роботи. Єдиний український фестиваль, що архівує матеріали – Docudays. «Молодість», найстаріший кінофестиваль, зробив новий сайт, і на ньому неможливо дізнатися, які фільми перемогли 2-3 роки тому. Те саме з Одеським міжнародним кінофестивалем. А ще у нас багато регіональних фестивалів, про які взагалі ніхто не знає».
Денис почав створювати цифрову базу українського кіно: самотужки, методично, дістаючи й фіксуючи інформацію, яка інакше назавжди пішла б у вічність. Згодом він став членом лічильної комісії премії кінокритиків, а також програмером кінофестивалю «Бруківка». Каталогізація українського кіно на волонтерських засадах стала частиною його життя.
«Я думаю, що я поганий кінокритик, але добрий кінознавець. Мені приємно бути маленькою цеглинкою, що впливає на культурний контекст. Я бачу по багатьох: люди не вміють навіть як слід користуватися гуглом; а мені подобається розкопувати архіви. Треба вперто і довго шукати, особливо якщо це стосується українського кіно, зокрема короткометражок».
Роботу Дениса оцінили колеги: у 2021 році під час щорічної національної премії українських кінокритиків «Кіноколо», що відбувається у рамках Київського тижня кінокритики, його було нагороджено премією за «Цифрову архівацію національного кінопроцесу».
Втім, як каже лауреат, ейфорія швидко минула: по церемонії нагородження журналісти надавали перевагу інтерв’ю з акторами та режисерами. Над престижем кінокритики в Україні все ще необхідно працювати.
Зараз перебувати в Криму стало ще важче, ніж у попередні роки: тепер поза спілкуванням в інтернеті на українського кінознавця чекає повна ізоляція.
«Відчуття спільноти немає. Останні два місяці я намагався піти в роботу, закопатися в архіви. Коли займаєшся монотонною працею, відволікаєшся. Але зараз я – як овоч. Всюди техніка, військові. Виїхати не можна. Важко буде довести, що ти біженець. Фізично я в порядку, ментально – зовсім не окей».
Сергій Кравець
Блогер, автор та ведучий каналу з пригодницького туризму та виживання, засновник школи [KL]Survival. Народився у Дніпропетровській області
зараз знаходиться на Закарпатті
До початку війни Сергій разом із командою розвивав пригодницький туризм та дисципліну «Виживання», в рамках якої проводив симуляції екстремальних ситуацій для цивільного населення, працював з різними категоріями, зокрема з підлітками, викладаючи у школах. Свої знання і навички він фіксував і в цифровому форматі: його YouTube-канал став одним із найуспішніших в галузі. На каналі регулярно виходили навчальні та розважальні відео, що популяризували культуру туризму та безпеки; ролик про тривожну валізку набрав рекордну кількість перегляду задовго до початку бойових дій.
Реалізовувалися й інші проекти: короткометражний фільм «Альфа» про постапокаліптичний світ було підтримано Міністерством культури України і знято на Одеській кіностудії; а в 2021 проект книги про виживання став лауреатом Президентського гранту в галузі літератури.
24 лютого Сергій був у від’їзді на Західній Україні. У новинах повідомили, що почалась війна. Саме в цей день його поїздка мала завершитись, на руках були квитки на 15:00 на Київ; Сергій мав повернутися в Бучу. Він прийняв правильне рішення і лишився у горах. Проте розумів: його професія накладає певні соціальні зобов’язання. З перших днів війни команда [KL] займалася навчанням навичок безпеки та менеджменту у таборах волонтерів та внутрішньо переміщених осіб – в тому числі і в YouTube-форматі. Проект отримав назву [Hive] – Вулик.
«Моя ніша – це безпека в туризмі. В мирний час ми знімали відео про походи, огляди споряджень та вели розважальні стріми. Ми розбудували нашу аудиторію завдяки тому, що розкривали складну тему виживання весело й легко. Зараз ми займаємось безпекою під час війни. Пам’ятаєте фільм «Траса 69»? Один із художніх прийомів фільму полягав у тому, що ваша мрія може бути виконана, але у спотворений спосіб. Так сталося й зі мною. Я наче займаюся тим самим. Я навіть маю значно більше підтримки, більше уваги. Я перебуваю в горах, як завжди і мріяв. Але це все викривлено. Мені не подобається розповідати людям про бомби, про наслідки ураження хімічною та ядерною зброєю, показувати статистику загиблих, демонструвати безпечні місця у розвалених будівлях. Мій проект був про пригодницький туризм, а став про виживання під час війни. Огидно».
Блогер та ведучий Сергій Кравець
Всі представники спільноти «виживальників» лишились в Україні. Хтось пішов в ЗСУ, хтось у територіальну оборону, хтось волонтерить. Хтось намагається утримувати той формат, який був до війни. Хтось повністю перейшов у військову тематику. Дехто цілковито змінив формат на невійськовий і навіть нетуристичний, наприклад, займається озвучуванням художніх книг: це стає віддушиною в перервах між патрулюванням міста. Дехто припинив діяльність в медіа та зосередився на обороні країни.
«Наш канал також зазнав змін, – говорить Сергій. – Понад усе я б хотів повернутися до свого життя, але це неможливо. Більше немає тих людей, які мене оточували. Більше немає мене. Ми з командою зараз працюємо з таборами біженців та ВПО. Я боюсь, що ще тривалий час і після війни у нас буде вдосталь роботи. Коли все вирішиться, я візьмуся за свою мрію і почну організовувати табір у горах та знімати реаліті-шоу».
Світлана Рудюк
Режисерка, продюсерка. Народилася в Луганську, зараз перебуває в Києві.
Фільмографія:
Ваш Василь (2020, режисерка), Моє місце тут (work in progress, режисерка), Обережно: Діти (work in progress, режисерка), Not Alone (2020, продюсерка), Зірки на Землі (2021, продюсерка), Ой! (2020, продюсерка), Веронські скарби (2020, виконавча продюсерка); Родинна справа (2019, продюсерка), Viseu, meu amor (2019, продюсерка), Гідра (2018, сценаристка, виконавча продюсерка), Заміновані вірністю (2017, виконавча продюсерка, редакторка), Одесити на Донбасі (2017, виконавча продюсерка), Перехрестя Балу (2017, виконавча продюсерка).
Прямуючи до кінематографічних мрій, Світлана також переїхала до столиці України, проте багато з проектів, які вона реалізує, пов’язані з її батьківщиною – Сходом України. До початку війни вона активно працювала над втіленням повнометражного ігрового фільму під символічною назвою «Моє місце тут» про життя і творчість українського скульптора з Луганська Миколу Шматька.
Цей проект багато в чому виявився пророчим. Почався він, коли Світлана працювала журналісткою в Луганську й робила репортажі про українських митців. Тоді епатажний Шматько регулярно з’являвся в пресі завдяки провокаційним роботам: то зробить мармуровий чоловічий статевий орган, то втілить оголену Юлію Тимошенко (тодішню прем’єрку України). Світлана була готова до всього, проте тільки не до того, що, приїхавши на інтерв’ю, побачить цілу галерею геніальних скульптур – мало кому відомих, мало кому потрібних.
«Я відчула в ньому таку глибину! Це людина, поцілована богом. Він був здатний бачити красу там, де інші не помічали, і вдихав життя в мармур, розуміючи, що сам є тільки інструментом, який може увіковічити час, у якому він живе, образ сучасної людини. Він невпинно творив, не втрачаючи ні хвилини».
Шматько був визнаний на міжнародному мистецькому рівні, проте в Україні не міг знайти фінансування для показу власних робіт. Але на запрошення виїхати і вивезти твори за кордон скульптор вперто відповідав: «Моє місце тут!». Тоді Світлана вирішила будь-що допомогти знайти гроші на галерею, і почала робити фільм про митця. Вона вірила, що мистецтво зможе допомогти мистецтву. На жаль, невдовзі скульптор помер у злиднях, а його роботи залишилися у закинутому холодному підвалі.
Саме перед початком війни Світлана отримала фінансування на роботу над сценарієм, зняла тизер до майбутнього художнього фільму, мріючи, що хоча б у такий спосіб роботи скульптора побачать світ.
Але настало 24 лютого.
Режисерка та продюсерка Світлана Рудюк
«Було багато повідомлень про те, що Росія нападе. Суспільство було перенапружене. Ми готувалися до цього, але все одно були не готові почути одного ранку «Вставай, почалася війна!». Я просто перевернулася і продовжила спати далі: здавалося, поки я не прокинулася, не встала з ліжка, війни немає. Перші дні я вагалася, чи їхати, чи залишатися. Якраз в цей час мені зателефонували з британського телеканалу і запропонували зняти фільм про дітей. Я вирішила, що це знак».
Світлана переконана, що після війни українцям якийсь час не захочеться дивитися фільми на цю тему. Суспільство потребуватиме добра, спокою, відпочинку. Але настане час і для рефлексій.
«Війна в Україні точиться вже дев’ятий рік. Я дуже багато роздумувала над тим, що відбувається і чому, і вже дуже багато разів пережила цю травму. Я розумію, що треба говорити на цю тему. Ми заходимо на чергове коло історії, і якщо ми про це мовчатимемо, все знову повториться, і через двадцять років уже моя дитина буде думати, чи втікати їй з Києва. Але я вірю, що мистецтво може змінювати, може впливати. Принаймні варто пробувати. Тому я залишаюся в Україні і продовжую працювати за професією. Моє місце тут».
Не лише герої цієї статті, а й інші українські кінематографісти свідомо залишаються в рідній країні. Культурний простір докорінно змінився: зараз не проводяться події та преспокази, прем’єри фільмів відкладаються на невизначений строк, а кінофестивалі організовують чергові едиції за кордоном, демонструючи національні стрічки минулих років. Український культурний фонд віддав весь бюджет 2022 року на потреби збройних сил України, Держкіно заморозило безліч проектів, що мали отримати фінансування, на невизначений термін. Але чи можна сказати, що в середовищі кінематографістів панує розпач? Зовсім ні. Займаючись волонтерством, завершуючи проекти, розпочаті до війни, та будуючи міжнародну мережу партнерства, українські митці активно роздумують над майбутнім. Більшість переконана: коли війна закінчиться, нашій країні буде потрібний якісний контент. Вони не хочуть, аби Україна сприймалася тільки в контексті війни та через призму російської агресії. Вони хочуть і готові відкривати свою країну світові у всьому багатстві її культури, спадщини, людей, гумору та – звісно ж – фільмів про нову, вимріяну Україну.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
