Всі ці потворні елементи швидко стали частиною навколишнього простору: ніхто тепер навіть уваги не звертає на конструкції з мішків, набитих будівельним сміттям, на забарикадовані вікна і цілі поверхи адміністративних споруд або пам’яток архітектури. Ці конструкції чимось схожі на фрагменти закинутого парку розваг або на невмілі імітації інуїтських іґлу. Так тепер виглядають українські міста, куди російські ракети (поки що) летять не так часто, як у міста на сході України. Пішоходи спокійно обходять їх, автомобілі об’їжджають бетонні блоки й ковані «їжаки» на дорогах, діти граються у скверах і парках навколо пам’ятників, кожен із яких перетворився на химерний гігантський кокон. Всі вони тепер скидаються на збільшені у мільйони разів мурашині яйця: і Міцкевич, і Хмельницький на коні, і Кирило з Мефодієм. Сховані від людських очей, немов поставлені у режим очікування чи навіть дозрівання: складається враження, що там, усередині відбуваються якісь важливі процеси, переродження або нові народження. Треба лише мати достатньо терпіння, не тривожити їх надто рано – і перед нами постане нова якість чогось давно знаного.
Якось у міському парку місцеві мешканці зауважили в затіненому закутку чиєсь незнане їм досі кам’яне погруддя, не прикрите мішками. «Пушкін?» – нажахано запитав чоловік. Крізь тремтіння тіней вдавалося розгледіти, що погруддя належить романтикові ХІХ століття: характерна зачіска, драматичний вигин тонкої шиї, охопленої пишним коміром. «Та як це – Пушкін? Досі? У нас?» – ще стривоженіше вигукнула жінка. Вони майже побігли газоном до погруддя – і з полегкістю виявили, що воно вшановує пам’ять угорського поета Шандора Петефі.
Так само змінилися ландшафти внутрішнього: немов на звичну мапу думок і стосунків, неврозів, ритуалів та взаємодій наклали воєнний трафарет. Або ніби ввели у вену барвник для рентгену з контрастуванням.
Щоб це побачити, навіть нічого не треба робити. Сідаєш на підлогу перед відчиненим балконом, що виходить на одну з центральних вулиць міста, якою рухаються десятки й сотні людей – і слухаєш голоси. Ця вулиця веде до парку, надворі літо, цвітуть і пахнуть липи – і перехожі нагадують людей, які насолоджуються плином часу. Вони злизують соковиті краплини морозива з розмочених вафельних ріжків, тягнуть крізь соломинки ягідні смузі і каву з льодом, тонкі тканини ковзають жіночими тілами, назустріч одна одній рвуться з повідків собаки різних порід, а діти розімліло спостерігають за світом зі своїх возиків – але звукова доріжка виявляється насиченою новою реальністю. Тверді жіночі голоси вирішують справи, пов’язані з тепловізорами, а тоді обмінюються останніми звістками про своїх чоловіків – від одного з них нічого не чути вже понад два тижні, і голос, який про це повідомляє, замість того, щоб здригнутися й обірватися, стає ще енергійнішим і чіткішим. Лунає приглушена розмова про осколкові поранення, колінний протез і реабілітацію, від якої хтось відмовляється, тому що знову рветься до своїх – але цю бесіду хвилею накриває нервовий голос жінки літнього віку, яка не вміє просто взяти і перемкнути свої почуття, і жити собі в чужому місті, ніби вдома. Чоловік випитує, які саме документи йому принести з собою і які речі брати – знову й знову розгублено задає ті самі запитання. Інший чоловік лагідно цікавиться в когось про завдання з математики, і чи треба буде щось пояснити, і пропонує разом порозв’язувати задачки в скайпі, хоча сьогодні й не вдасться, бо треба повертатися до казарми.
В цьому місті ніколи не було такої кількості вуличних музик. Вони стоять уздовж центральних вулиць і в різних точках площ і скверів – так близько одні від одних, що межі їхньої музики накладаються одна на одну, перетворюючись на щось третє. Дехто з перехожих зупиняється і слухає, дехто обурюється: в країні біда, гинуть люди, щодня ховають загиблих, ми в постійній жалобі. Ті, хто в жалобі, одягнуті в чорне, швидко і мовчки долають наповнений атональністю простір. Весь простір цієї країни – зовнішній простір вулиць і природних ландшафтів, і внутрішній простір людей – атональний. Якась жінка повчає: навіть на весіллі зараз дозволено лише один танець – молодої й молодого. Інша жінка не погоджується: дозволено танець батька нареченої і доньки, а молодому краще не танцювати, й алкоголю не варто пити, йому слід добре виспатися цієї ночі – завтра він мусить іти до військкомату, треба бути в формі.
«Якого сорту ваші черешні?» – запитує хтось із покупців у продавчині на ринку. «Валерій Чкалов», – відповідає вона, відважуючи другий кілограм лискучих ягід. Замріяна тонка дівчина усміхається, її українська ще зовсім свіжа, як і ягоди: «Я знаю цей сорт, це найсмачніші черешні, у нас в Мелітополі такі теж росли». Інші покупці, він і вона, нашорошено перезираються, кривляться і відходять. Черешні солодкі й соковиті, смакові рецептори аж просять їхнього темного соку, але не кожен їх зможе тепер собі дозволити.
Валерій Чкалов – герой Радянського Союзу, льотчик-випробувач, що був засуджений за пияцтво на службі і мав проблеми з дисципліною, виконавець рекордних «Сталінських маршрутів», улюбленець Сталіна. Щоправда, Сталін урешті-решт, схоже, його й убив. Але це було в стилі Сталіна: він часто убивав тих, кого любив. Дуже любив убивати. Тепер убивати можуть навіть черешні, якщо вони носять ім’я радянського героя.
Звичайні собі черешні, ягоди, що достигають на дереві влітку, повні корисних речовин, невинна насолода – цього літа хіба що дроздові їх легко їсти, бо дрізд нічого не знає про героя Радянського Союзу Валерія Чкалова. Хоча що нам відомо про цього дрозда: може, цей дрізд утік із Херсона, наляканий вибухами. Він, можливо, також втратив свою домівку і голос його звучить атонально.
Юнак у розквіті розуму, сил і таланту гине на полі бою. Його тіло ще не встигають довезти до матері, як образ хлопця починає перетворюватися на символ у свідомостях тисяч людей. З кожною хвилиною міф про загиблого розгортається і набирає життєвих барв. Такий був один на мільйон, такого більше ніколи не буде, він довершений у своїх якостях, він стає ближчим і знайомішим для багатьох, ніж їхні власні близькі. Хоча вони, можливо, щойно вперше про нього довідалися. Втрата завдає страшного відчаю, глибокого й одночасного болю – можливо, саме вона оприявнює весь спільний біль кожної окремої втрати від самого початку війни. Безліч людей одночасно прориває риданнями. Його образ стає простором і прихистком, сенсом і силою. Так виникають легенди, так народжуються святі й герої, так енергія ніколи не зникає безслідно, так складна атональна музика на мить зливається в мільйон одночасних серцебиттів.
Символ живий, і він рятує. А юнак загинув. Його більше немає. Щоб ушанувати біль від людських утрат, від страждань, які ранами розкриваються мить за миттю, і кожна з яких – нестерпна і невимовна, і жодна з яких не загоїться і не стихне, чи не варто вдягнути в кокони з мішків із будівельним сміттям те, що ми звикли вважати символами? Чи не варто дати собі трохи часу, аби переосмислити їхні значення і їхню для нас важливість, зважити ціну?
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
