Окрім усього іншого, це питання масштабів. І в попередні роки українці гинули на фронті, й раніше росіяни творили цинічні злочини на очах у всього світу, а ми задихалися від гніву й болю; щонайменше вісім років триває ця війна. Але тепер коло звужується надто стрімко. Моя френд-стрічка у Фейсбуці складається переважно з некрологів: майже щодня на щиті повертаються не лише професійні військові, а й різні інтелектуали, митці, журналісти, громадські активісти й інші знайомі мені люди, що вимушені були взяти зброю до рук. Від цього хочеться вити вголос.
Але натомість я мовчки доливаю собі вина. Ми стоїмо на балконі нашої квартири в Києві, за вікном веселими зграйками носяться безтурботні серпокрильці, мій чоловік затягується сигаретою й раптом каже: «Ти маєш бути готова до моєї можливої смерті. Йдучи до війська, я мусив прийняти цю можливість. І ти теж маєш бути готова». «Ти дуже багато куриш», – недоладно відповідаю я. Ні, я не хочу думати про твою можливу смерть, я волію думати про життя й далеку перспективу, тримаючись за неї як за соломинку. Кидай палити, бережи здоров’я, нам ще старіти разом, писати нові книжки й знімати фільми, подорожувати спокійним різнобарвним світом, будувати доми, садити дерева й навряд чи народжувати нових дітей… Хоча хотілося, але що ж, «годинник цокає», молодість минає в темні часи непевності й незахищеності. Ця війна довга, занадто довга.
Втім, тут і тепер ми нарешті поруч і святкуємо День народження мого чоловіка. Ми не бачилися півтора місяці і з’їхалися одночасно до власного дому як точки перетину наших цілком не схожих тепер координатних осей. У математиці цю точку позначають нулем. Точка нуль… Так називалася книжка мого чоловіка про інший «нуль» і його перший досвід перебування на передовій в 2015-2016 роках. Тоді він, доволі знаний український письменник, відслужив півтора року в Збройних Силах України. Я думаю, внутрішньо він так і не став військовою людиною, хоча сумлінно виконував свій обов’язок перед армією та країною. Але, повернувшись додому, зняв військову форму й з полегшенням сховав її до шафи назавжди. Так ми й думали, поки одного ранку не прокинулися в новій нереальній реальності повномасштабної війни Росії проти України.
І от мій чоловік – знову вояк. Я дивлюся на його вже засмаглі до темного руки, завітрене лице, дещо відсутній, спустошений, ніби висушений погляд, і мене прошибає гострим відчуттям дежавю. Окрім найтяжчих страхів, я маю ще й інші. Колись у минулому житті, сім років тому, великим випробуванням для нашої родини стала не війна, а відчуження, яке за місяці розлуки поступово виросло між нами високою стіною. Опиняючись у кардинально різних вимірах, люди природно віддаляються одне від одного. Розбити потім ту стіну – окрема непроста робота. Ми впоралися, але я досі згадую цей період як один із найболючіших у моєму житті. Я вже знаю, що війна не лише вбиває людей. Вона змінює тих, хто вижив, зокрема й на дуже тонких рівнях.
Цьому виною – нездатність глибоко зрозуміти іншого, що росте із неспівставності пережитих досвідів. Це стосується не лише військових і цивільних. Варіантів – безліч. Скажімо, неможливо зрозуміти біль біженця, не переживши досвіду тих, хто лишав свій дім і внутрішньо переходив можливу точку неповернення. Неможливо приміряти на себе буття цивільних людей у прифронтовій зоні, не просидівши довгі дні й ночі в підвалі будинку під час бомбардувань і не ховавши тіла сусідів у мерзлій землі палісадника. Неможливо намацати дно чорного горя матері, яка співає останню колискову над труною свого сина – воїна, що загинув на фронті. Як і неможливо відчути досвід іншої матері, що вивозила малих дітей, котів, собак під обстрілами за кордон, а відтак вислуховує дорікання, що тепер, мовляв, «спокійно попиває каву десь у ситих європах». Але ж ми нічого не знаємо про ту каву, якщо не пройшли весь цей шлях у взутті тієї жінки. Я теж не можу по-справжньому зрозуміти мого чоловіка, бо не воювала. І я знову не знаю, як розповідати йому про своє життя без нього.
Що я йому розповім? Моє життя кінорежисерки й поетки на позір цілком світське і складається тепер переважно із безкінечних виступів і зустрічей із зарубіжною аудиторією, хоч насправді я почуваюся геть безмовною і непотрібною у світі, де кіно й література не захищають нікого від російських куль, ракет і середньовічних катувань. Я без упину беру на себе ще більше й більше зобов’язань та роботи, аби мати можливість дедалі більше перераховувати грошей на українську армію, от тільки вигоряння наздоганяє, і лікарі вже ставлять мені невтішні діагнози.
Я не справляюся з нашим сином: підліток ніжного віку захищається від довколишнього світу, прикриваючись агресією і цинізмом, а мені не вистачає мудрості й витримки згладжувати кути, бо я сама – суцільний гострий кут. Я погано сплю й багато плачу, а ще почуваюся весь час втомленою, і навіть думка про те, що потрібно скласти посуд у посудомийку, знесилює. Так, я була довгий час у відрядженні в центрі Європи, і, окрім роботи, в моєму житті там були ще цікаві люди, смачна їжа і навіть зустрічі із прекрасним. Але, знаєш, мій любий, дивлячись на античні статуї без рук і ніг в Луврі й д’Орсе, я чомусь думала про каліцтва й протези, а, купаючись в бірюзовому морі близ лазурного узбережжя, знову невтішно плакала, бо я у своїй емоційній ямі нічого не відчуваю, більше нічого не відчуваю, крім страшної чорної образи на війну, яка краде наші спокій, молодість, близькість, час і життя загалом.
Ну от що я йому скажу? Ça va? Ça va… «Многая літа», – кажу натомість. Мій чоловік не любить власний День народження, та все одно я маю для нього подарунки. Цього року вони доволі несподівані – тепловізор і нова обручка. Хоча з першим пунктом все ясно: захистити, вберегти, забезпечити додаткову супер-силу – це бажання зрозуміле для кожного, чиї близькі воюють. А от обручка після 16-ти років шлюбу, ще й в дарунок тому, хто не носить ніяких прикрас, – нібито дивний жест. А втім, і цей жест – також про захист. І, якщо зовсім чесно, про мої задавнені страхи.
Є сон, який уже багато років сниться мені час від часу в різних варіаціях. Ось ідуть двоє – чоловік і жінка – білим безкраїм сніжним полем. На плечах рюкзаки (тривожні валізки…) – все, що лишилося від минулого мирного життя. Вона ступає, а він накриває її сліди своїми – більшими, так, аби здавалося, ніби цим полем ішла одна людина. Або навпаки: він іде першим, торуючи шлях у високому снігу, а вона акуратно ступає слід у слід за ним. А часом кульмінація змушує мене прокидатися від липкого й німого жаху. Дивлячись собі під ноги, мружачись і ховаючи лице від колької хуртовини, жінка з мого сну не одразу усвідомлює, що сліди попереду неї раптом скінчилися. Вона підводить голову – її супутника немає, а попереду і позаду – тільки біле ніщо…
Колись я написала кілька віршів, а потім зняла ще й фільм про цих двох із виміру моїх тривожних снів. Мандрівники, вигнанці, безхатченки, люди без минулого й майбутнього, що тримаються одне за одного й носять у собі спогади про своє нормальне минуле життя, якого більше ніколи не буде. Хто ці двоє? Чому вони являються мені? А втім, я знайшла принаймні одну з можливих відповідей. В 1930-ті мої пра-прадідусь і пра-прабабця були «розкуркулені» і зіслані на Соловки. Історія не зберегла подробиць, але якимось чином пра-прабабці вдалося втекти з етапу і повернутися додому. Відтак вона зібрала залишених по сусідах доньок, лишилася в Києві, пізніше пройшла Другу світову як медик і прожила ще довге життя; її більше не чіпали. Але вона ніколи не побачила свого чоловіка знову, він загинув на Соловках, і я не маю відомостей про його перебування там.
Надломлені, пошрамовані межовими досвідами наші дідусі й бабусі тихо дивляться нам у спини. Я думаю про мільйони тих, кого так холоднокровно перемолола, розлучила, назавжди скалічила м’ясорубка XX століття, про колективне відчуття незахищеності й бездомності, про травми і страхи, які передавалися наступним поколінням у спадок. Здавалося, ми, люди XXI століття, вже давно мали би розірвати це замкнене коло, але ж ні, процес триває, і тільки зараз такою страшною ціною і розмашистим почерком пишеться наша нова історія. Ліс рубають, тріски летять, і я – не така уже й сильна жінка – стою посеред білого поля й кричу від страху, власне різних страхів, бо не хочу готувати себе до думки про можливі втрати тих, кого люблю.
«Рома загинув», – тим часом приносить френд-стрічка чергову новину, неможливу, нестерпну, як раптовий удар у сонячне сплетіння. Син знайомої поетки, інтелектуал, шляхетний воїн, громадський активіст, чарівний красень із лицем античного бога тепер назавжди залишиться 24-річним. Ця новина просто знеструмлює нас із чоловіком, ми сидимо поруч, мовчки читаємо новини, і я задихаюся від сліз. Так не мало бути. Ні, тільки не цей. І не той, і не інший… Вчорашні діти виросли й ще не встигли народити своїх дітей, а вже гинуть, гинуть майже щодня за Україну. Ясні уми, безстрашні козаченьки, кожен із яких мусив одного дня сказати собі й комусь зі своїх близьких: ми маємо бути готовими до моєї можливої смерті.
Але ми маємо бути готові й до можливого життя. «Найбільше я боюся після всього цього апокаліпсису вижити», – сміючись, сказала мені кілька днів тому подруга, яка невтомно воює на різних фронтах цієї війни усі вісім років, зокрема і зі зброєю в руках. Що ж, це також особливе випробування. Адже нам доведеться вчитися наново жити після усіх цих втрат, перейдених рубіконів, тупого болю й зневіри, оніміння і безсилля, відчуження найближчих, перекреслених назавжди планів на майбутнє, не народжених вчасно дітей, не посаджених дерев, не сказаних важливих слів. І навіть більше – нам доведеться вчитися не тільки жити, а й радіти цьому життю. Бо інакше навіщо тоді це все?
Тому, мій любий, я йтиму позад тебе, ступаючи слід у слід, і бубонітиму й далі: «Кидай курити». Я йтиму стільки, скільки кожному з нас відміряно пройти, як би пафосно це не звучало. Головне, аби ми завжди мали точку перетину наших різних координатних осей. Нашу точку нуль, круглу, як новенька обручка із гравіруванням усередині та цитатою з мого вірша «Я – твій дім».
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
Текст уперше опублікований у липні 2022 року.
