Злі і веселі діти харківських підвалів.
Діти, що живуть у глибинах метрополітену.
Світ, який усе це бачив — посивів і постарів.
Але любов — це робота й нам робити цю роботу щоденну.
«Метро» — пісня гурту «Жадан і собаки»
текст — Сергій Жадан, весна 2022
«У мене 17 воронок в городі було від снарядів, але то нічого, я їх земличкою засипаю, та й саджаю потроху», — пані Марія з села Циркуни, що на Харківщині, показує нам із друзями-волонтерами свій город. Циркуни звільнили з-під російської окупації ще наприкінці квітня, але жорстокі обстріли з важкої артилерії тривають там до сьогодні.
У Вільхівці, ще одному звільненому селі, хати, побиті снарядами, поскладалися всередину, ніби карткові будиночки. Мені до очей підкочують сльози. Але власники одного з обійсть — Руслан та його теща Лариса — сміючись, кличуть нас за руїну: «Та бог з нею, з хатою, дивіться — виноград вижив! Приїздіть у вересні на врожай!» Молода здорова лоза завивається на натягнуті дроти. Лариса гордиться: «Перше, що Руслан зробив, як закінчились обстріли, — вичистив виноградник, попідв’язував».
На сусідньому обійсті чорніють вирви від снарядів. «Та в нас такі самі були, але що ж — засипали землею, та й садимо».
Так — у кожнім селі. Люди заліковують рани землі (і свої разом із тим), продовжуючи доглядати городи. Кожен город — розкішна метафора непевності й незворотності: під звуки артилерійських прильотів люди засаджують свою землю, без жодної гарантії, що побачать врожай. Але інакше вони не можуть.
В одному з селищ сільський голова показує на два поля: «Оце поміноване, а те вже почали засівати». Питаю — о, а хто ж так швидко розмінував? Чоловік на секунду затинається: «Та… корови. Втекло було стадо».
Село Вільхівка на Харківщині. Фото Леоніда Логвиненка
Моя товаришка-іноземка у відповідь на мої розповіді про звільнені села говорить: «Нащо ти так глибоко це в себе пускаєш? Дисоціюй! Зрештою, ти — це не ця земля». Я завмираю. Як пояснити, що я — буквально є ця земля, ми всі — вона, й нічого іншого у нас просто немає?
Це безнадійне садівництво нагадує мені, як останні пару років ми з колегами з культурного сектору жалілися, що гадки не маємо, чи матиме наша робота свої плоди. Після 24 лютого сумніви нас полишили. Наслідки «культурного садівництва» оприявнилися за добу.
Моментально спрацювали вибудовувані роками мережі приватних контактів, унаочнилась карта культурних проектів. Харків, Дніпро, Львів, Київ, Івано-Франківськ, Ужгород, Вінниця — всі ці міста не просто дали потужні волонтерські спільноти, а й постійну комунікацію поміж ними. Увиразнився цивілізаційний розрив між нами й нашими північно-східними сусідами: за 30 років наполегливої, часто подвижницької культурної роботи ми таки розлетілися на полярно різні кінці світовідчуття й виростили покоління з принципово інакшим modus operandі.
Споглядаючи неустанний людський мурашник, на який перетворився Харків наприкінці лютого, — десятки волонтерських груп, які допомагають військовим, цивільним, забезпечують лікарні й шпиталі, — ми сумно жартували про «фестиваль, якого ми не замовляли». Втім, це справді сприймалося як фестиваль: у щодобово обстрілюваному Харкові залишилася ціла когорта митців: акторів, музикантів, поетів, художників.
Кожен і кожна знайшли свою роль у триманні міста. Музикант і поет Олег Каданов щотижня возить військову допомогу в гарячі точки, актор Міша Озеров з поетом Сергієм Жаданом — у звільнені села на самій лінії фронту; у театрах розгорнуті волонтерські штаби; культурні менеджерки печуть хліб, розвозять медикаменти. Та, власне, я й сама в нормальному житті — культурна менеджерка, про що важко згадується сьогодні, коли шукаєш то адреналін для шпиталів, то реагенти для моргу, то санітарну машину (в останніх, до речі, на сьогодні є колосальна потреба).
Головними дієвцями одного з планованого нами проєктів мали стати юні художники і художниці харківської студії Aza Nizi Maza — феноменального художнього об'єднання, яке трактує дітей-митців як повноцінних учасників художнього процесу. Ці діти мали стати співавторами книги про режисера Леся Курбаса і його оточення та сценографами однієї з вистав. Натомість цієї весни Aza Nizi Maza робила виставку… в метро.
Праця дітей студії Аза Нізі Маза в метро Харкова
Микола Коломієць, співзасновник школи, розповідає, що на станцію метро «Історичний музей» прийшов працювати десь на третій тиждень війни. Перші тижні він провів у налагодженні нового побуту: підвальний простір студії, де ще 4 місяці тому працювали юні митці та мисткині, став прихистком для десятків людей, які перечікували в ньому обстріли.
Те, що на станції є купа знудьгованих дітей, Коля побачив, коли прийшов на неї під час… концерту. Так, концерту — харківські музиканти робили їх на різних станціях метрополітену ще з березня, аби підтримати людей, які змушені були перебратися жити під землю.
Цього разу митцеві довелося працювати не з власними учнями, а з незнайомим дітьми, більшість із яких узагалі не думали, що можуть так потужно малювати.
«Знудьговані діти, які відповідають на кожен рух вчителя — це зоряний час для викладача, — розповідає художник. — Вони почали малювати, я не намагався їх ні до чого підвести, бо і в мене було таке приголомшення ситуацією: “Ми малюємо в метро! А тут люди сплять і смажать рибу!”».
Поки місто обстрілюють, Коля впроваджує свої базові педагогічні принципи: довіру до юних авторів та авторок, їхнє щастя в процесі роботи. «Починати завжди треба з успіху: правдами, неправдами, лайфхаками, як завгодно, треба зробити так, аби дитина була вражена першим своїм результатом, аби в неї з’явилася довіра до себе як до людини, яка може прогресувати. Аби розуміла, що успіхи можуть не обов’язково досягатися потом та кров’ю, а й самим прекрасним процесом творчості».
Праця дітей студії Аза Нізі Маза в харківському метро
Так усі діти підземелля зробили по своїй першій картині. «Станція живе, перша виставка відкрита, всі респектують. Нагорі жбурляються якісь бомби, а вони тут, на станції, можуть робити все, що завгодно. Всі роботи — як пазл. Коли вже був композиційний скелет, абрис фігури, до нього додавались фрагменти. Хтось заморився, і каже, що хоче помалювати котиків, вони малюють котика, а тоді придумують, як включити його в полотно. Як, наприклад, ті два коти, які ніби тягнуться до військового». Котики і військові — стандартний сюжет цієї війни. Нещодавно й мені випало везти друзям у Київ місячне котенятко, підібране військовими на знищеній Північній Салтівці. Малу котицю військові назвали іронічно: Бункер.
Частина дітей виїжджала, хтось новий оселявся в метро, і склад юних митців змінювався, — продовжує Коля. Цікаво, чи збережуться між ними контакти? Чи спрацює потім це ситуативне підземне братство?
«Якось з’явилася дуже потужна дівчина восьми років, Влада, вона однією з перших поїхала, але досі мені дзвонить. Каже, що зараз живе в селі, де немає дітей. Розказує, що подружилась там із козами. Питаю, як їх звати, вона починає перелічувати, і мені стає зрозуміло, що їхні імена — то імена дітей зі станції, а в кінці вона ще лукаво додає, що є там в неї козел на ім’я Коля».
Кілька років тому, питаючи Колю, як починалася студія, я почула: «Ти знаєш, в якийсь момент я подумав: от я буду колись старий… Серед яких людей я помиратиму? Яким буде це нове покоління і чим я можу йому допомогти?»
Окрім малювання, діти на станції метро розважаються їздою на велосипедах. Електрика на коліях відключена, та дорослі все одно споглядають за цими ігрищами зі зрозумілою тривогою.
Геть інший вайб — на станції метро «Академіка Павлова», яка несподівано стала моєю «підопічною» станцією. Вперше я прийшла туди працювати з командою Лікарів без кордонів (сама собі сміялася, що от такий несподіваний поворот років комунікаційного менеджменту, в тому числі в царині трансформації медицини в бік її олюднення). Тут мешкали переважно люди старшого віку.
Втішати людей за 80 важко: що втішного сказати людині, яка наприкінці життя втратила єдине житло, не має зв'язку з родиною і поступово втрачає рештки здоров'я у задушливому й темному метро? Дядько Олексій в 20-х числах лютого втік у Харків з Сєвєродонецька, діти лишилися в окупованих містах: син — в Старобільську, дочка — в Маріуполі, зв'язку з ними немає ще з квітня. Тьотя Надя на момент нашого знайомства три тижні не міняла одягу: під час чергових обстрілів сусіди допомогли їй дістатися метро, так вона й живе у ньому, в чому була. Душу на станції теж немає, тож уже на кінець березня повітря стає спертим, пахне людською втомою і безнадією. У травні дихати в метро без сліз вже практично неможливо. Старші люди пересуваються важко, на поверхню не виходять тижнями. З гірким сміхом кажуть про себе «Та ми вже тут стали кольору пророслої картоплі, залишеної в підвалі».
Після першого візиту на станцію пишу про це пост на Фейсбуці. Першими традиційно відгукуються митці-волонтери. Мій добрий товариш Сергій Жадан (поет, якого Польща цьогоріч номінувала на здобуття Нобелівської премії) разом з друзями привозить на станцію пару десятків ящиків із фруктами. Львівська поетка й співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка, з якою ми щемко здружилися під час війни, передає кілька величезних мішків із одягом. Старші жінки особливо втішаються білизні — дехто з них кілька тижнів використовував замість бюстгальтерів підкладені під груди хусточки (вибач, читачу, за цей сенситивний контент, та це маленькі деталі, які пояснюють, як ця війна посягає не просто на наше життя, а й на просту людську гідність).
Станція населена людьми так густо (перон виповнений матрацами і наметами), що на ній неможливо проводити звичні на більш центральних станціях концерти чи бодай кінопокази. Тож люди днями просто дрімають, хтось намагається читати, посеред платформи майстриня манікюру обладнала робоче місце. Біля наметів у пластикових коробочках висаджена цибуля. Люди мають щось вирощувати. Людям хочеться зелені.
Життя людей в метро, Харків навесні
Життєдіяльність станційного табору забезпечує її керівничка та волонтери: лікарка Олена Доро, яка піклується про здоров'я близько 270 підопічних, релігійні організації, що привозять гарячу їжу, різні волонтерські групи. В тому числі наша, «Харків з тобою»: привозимо туди то зроблені з палет і матраців місця для спання, то ходунки для жінки після інсульту, то засоби гігієни. Волонтери-психологи намагаються забрати з метро 13-річного хлопчика, який переніс складну операцію після поранення уламками снаряду, і живе зараз із мамою в кімнатці начальниці станції. І хлопчик, і мама навідріз відмовляються виїжджати. Кожен вихід на поверхню (це виключно поїздки в лікарню) закінчується для підлітка затяжною істерикою.
У цей час його ровесники на «Історичному музеї» продовжують малювати. Триметрові фігури, з яких складається виставка, втілюють важливих для дітей персонажів: військові, медики, волонтери й вони самі — «злі і веселі діти харківських підвалів, діти, що живуть у глибинах метрополітену».
«Діти метрополітену» дорослішають швидко. Сергій Жадан розповідає, як на одній зі станцій до нього підійшли двоє серйозних дев’ятирічок, які вже взяли на себе роль «старшаків», і строго веліли привезти на станцію якісь килимки: «Бачиш, малі на холодній підлозі повзають? Їм треба».
Дорослі про допомогу просять рідко. Хіба вже коли не зовсім для себе. У метро просять про корм для собак. У селищі Циркуни жінка просить привезти комбікорм для курей. Плаче: «Сусідка, як виїжджала, лишила мені доглядати козу й кури, ну та коза вже сама себе прогодує, а ті кури якщо подохнуть — як я їй в очі буду дивитися?»
На фігурах, що діти малюють в метро, багато квітів. Так само рясно уквітчані слобідські села, які пережили окупацію й щодня переживають артилерійські обстріли. Між потрощених будинків і згорілої військової й сільськогосподарської техніки буйно змінюють одне одного квітучі яблуні, бузок, бузина… Червоні тюльпани поступаються фіолетовим ірисам, а ті — білим ромашкам.
На одному з таких зелених дворищ у Малій Рогані — під яблунею стоїть величезний дерев'яний стіл, де вочевидь збиралася вся родина. Метрів за 5 від столу прокуратура проводить ексгумацію: родина поховала на подвір’ї старшого сина, якого вбило уламком, поки він ішов селом по їжу. Запорошена землею труна обшита червоним, і я досі бачу перед собою калейдоскоп червоного і зеленого, гробу і виноградників, ці видіння несподівано вертаються до мене в найінтимніші моменти життя.
Розлогі зелені поля поранені: з землі стирчать хвостаті снаряди, молоді пшениці розірвано воронками, кожна отруєна важкими металами. Дорогу, якою ми щовесни їздимо в наші улюблені місця Слобожанщини, я тепер бачу тільки на фотографіях: зелені простирадла, всіяні тисячами чорних ям.
Квіти в розбомбленому селі на Харківщині. Фото Леоніда Логвиненка
Цього року земля, яка завжди давала нам спокою і спочинку, — небезпечна. Ліси, поля й сільські узбіччя поміновані й виповнені нерозірваних снарядів. У селищі на північному краю Харківщини, де досі точаться тяжкі бої, ми йдемо виключно крок у крок за військовим — крок убік на траву може бути смертельним.
Між тим, мешканці Харкова з любов’ю порають свої придомові клумби. Селяни у непохитній надії продовжують доглядати поля і городи.
Поки думаю, чим закінчити цей текст, в новинах пишуть, що російські залпові системи дистанційного мінування, які ворог використовує на Харківщині (зокрема, на вулицях міста Чугуїв) називаються — «Земледелие».
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною.
