ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Herstory
istockphoto.com

18 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Herstory

Софія Андрухович

Я думаю: ні, не може бути, щоб Бог подбав про найменші вусики і лапки в комашки – і щоб покинув моїх дітей

Jeszcze 5 minut czytania


Вона сидить через прохід від мене – невисокого зросту, з гладко зачесаним назад волоссям, одягнута в стильну чорну сорочку навипуск поверх чорних широких штанів. Часто й багато розмовляє по телефону – вона ділова, енергійна, її низький голос звучить дуже впевнено. Комусь звітує, як їй їдеться. Комусь обіцяє невдовзі повернутись і докладно описує вміст холодильника. Ще комусь іншому довго й детально розповідає про те, як доглядати за самшитом. Її підказки чіткі й лаконічні: одне відро води на метр висоти рослини.

Прикордонник збирає паспорти, звіряє кожну фотографію в документі з обличчям його власниці. Автобус незмінно заповнений самими лише жінками, якщо не враховувати самостійного підлітка (він їде навідати маму) і п’ятирічного сина однієї з пасажирок, а також водіїв. Попереду ще десять автобусів. З вікон видно самих лише жінок: вони снують туди-сюди, розминають затерплі ноги, збиваються групками або самотньо курять. Перед чоловічим туалетом терпляче чекає черга з жінок.

 Прикордонник вдивляється в паспорт, простягнутий жінкою в чорному.

«Коли ви покинули тимчасово окуповані території?» – запитує раптом.

В автобусі зависає напружена тиша. Ніхто й не ворухнеться, потилиці й спини знерухомлені, але задушливе повітря в салоні ще дужче згущується від сконцентрованої уваги. Зацікавленість і нашорошеність. Тривога.

«В 2014 році», – чітко відповідає жінка. Вона говорить тепер іще голосніше – явно для того, щоб її чули всі, геть усі. Вона хоче показати, що нічого не боїться, що їй нічого приховувати. В її голосі виклик.

«А коли назад збираєтесь?» – водночас і поважно, й іронічно продовжує допит хлопчина в однострої.

Знову мовчанка.

«Після пєрємоґи, звічайно», – намагається відповісти українською жінка.

«Після чиєї саме перемоги над ким?» – прискіпується прикордонник.

Цього разу тиша западає так глибоко, що починає скидатися на провалля.

«Зараз. Зачекайте секунду. Зачекайте. Зараз я вам покажу», – голос жінки стає дещо глухішим, ніби їй щось раптово навалилося на груди. Вона знову говорить російською.

Щось знаходить у своєму телефоні й повертає екран до прикордонника.

«Ось», – каже вона.

Молодий чоловік дивиться мовчки. Здається, його голова схилилася так низько, що підборіддя торкається грудей.

«Знаєте, хто це?» – запитує вона. Прикордонник не відповідає. Так, ніби знає відповідь. Так, ніби не хоче, щоб ця відповідь прозвучала.

«Це мої діти», – говорить жінка.

«Вибачте», – врешті говорить хлопець. – «Вибачте, будь ласка».

Жінка вже встигла сховати свій телефон, і мовчки сидить тепер, відвернувши обличчя до вікна. Вона здається спокійною і байдужою. Схоже, вона забула про цього милого хлопця у формі. Схоже, вона настільки заглибилась у власні думки, що зовсім перестала його чути.

Він звертається до неї м’яко, майже пошепки. Своїми інтонаціями він ніби хоче її обережно торкнутися, примирливо погладити. Розгладити складку на тканині ситуації. Загладити власну провину.

«Ви ж і мене повинні зрозуміти», – говорить він. – «Нещодавно тут намагалась перетнути кордон одна жіночка, яка всього кілька днів як виїхала звідтіля. Ми взяли її на перевірку. І виявили, що вона здавала координати у Львові для ракетних атак. Розумієте?»

Жінка в чорному незацікавлено киває, так і не відводячи погляду від вікна. Прикордонник завершує свій обхід у цілковитій тиші.

Що було на тій фотографії? Ми ніколи не повинні були про це довідатись. Ми могли уявляти фото на екрані смартфону, на якому застигли діти цієї вбраної в чорне жінки з автобуса. Діти усміхалися? Були вони хлопчиками чи дівчатками? Маленькими чи вже дорослими? В який момент їхнього життя застала їх ця фотографія? І чи був то момент життя?

Може, вони тримали в руках синьо-жовті прапорці. Або транспарант «путін-хуйло». Може, їх сфотографували в момент передачі українським військовим коробок з ліками, касками, тепловізорами. Може, вони самі були українськими військовими, і на цьому знімку урочисто стояли поруч із іншими військовими під час складання присяги.

Відомо було тільки те, що історія цієї жінки і її дітей так ніколи й не відкриється жодній із пасажирок автобуса. А ще відомо було – без слів, із самого повітря, з найпевнішої реальності спільного відчування – що діти на фото не махали прапорцями і не усміхались, не пакували коробки і не позували радісно поруч із друзями. Це знання опустилося важкою темною тишею.

Бо взагалі-то в цих автобусах не змовкають ані на мить. В них розповідають історії життів, діляться досвідами того, як і де застала кого війна: жінка з Харкова зізнається, як вона блювала просто посеред вулиці, побачивши російські танки і відчувши близькість російських військових; жінка з Димера скаржиться, що якраз доробляла останні штрихи багаторічного ремонту – клеїла шпалери – коли з селища довелося поспішно втікати; дівчина з Вінниці скаржиться, що вона єдина особа жіночої статі в їхній бригаді тероборони, тому її хлопець постійно ревнує.

В цих автобусах висміюють російську пропаганду і спростовують її екскурсами з української історії: сягають до Речі Посполитої і до Великого князівства Литовського, перебирають імена козацьких гетьманів і сперечаються щодо українства Санґушків, Чорторийських і Острозьких. Жінка з Харкова розповідає про свого прадіда, вчителя з академічного рисунку, розстріляного в 1938 році: вдома досі зберігається кілька бурих від часу аркушів, заштрихованих вуглинкою. «Кому він і що злого зробив?» – затято повторює вона. – «Малював антирадянських птахів? Мій прадід дуже любив малювати сорок». Жінка з Дніпра переповідає спогади її бабусі про Голодомор. Потім усі разом вирішують, що варто зробити зі щитом Батьківщини-Матері в Києві: харків’янка вважає, що на нього слід прикріпити тризуб; жінка з Димера воліє залишити щит порожнім. «Найкраще, звичайно, було б її знести зовсім», – говорить колишня власниця манікюрного салону з Чернігівщини. – «Хай би не стовбичила». «Треба ці теми обговорювати якнайширше», – розсудливо докидає жінка з Запоріжжя. – «Не можна здійснювати ті чи інші кроки тільки тому, що так захотілося нам тут, у цьому автобусі».

Вони непомітно для себе самих ковзають з української на російську – і знову на українську. «Аж коли я поїхала до Польщі», – ділиться лінгвістичними спостереженнями харків’янка, – «я все зрозуміла про львів’ян. Ось чому вони постійно кажуть «та, та». Не «так»! Львів’яни ніколи не скажуть «так»! А чому – я зрозуміла аж у Польщі».

Уже цілих п’ять місяців, відколи Росія підштовхнула світ до зацікавленості Україною, про свою країну розповідають і свідчать здебільшого українські жінки. Чоловікам заборонено виїздити, натомість країну залишають жінки – різного віку, з різних регіонів, з безліччю передісторій, досвідів і доль: вони рятують свої життя і життя дітей, втікають від насильства, шукають нових домівок, втративши власні, чи просто прагнуть віднайти трохи спокою і певності. І саме їхні голоси й слова, саме їхні інтонації й теми, їхні розуміння і барви лягають в основу образу України за межами України.

Чи відрізняються ці історії з жіночих уст від історій чоловічими голосами? Найімовірніше – так. Можна припустити, що історії від чоловіків свідчили б про всі неможливості відступу з власного дому і те, що за цими неможливостями криється, про різке скорочення варіантів вільного вибору, про відмову від справи власного життя на користь ризикування цим життям і власним тілом, про зміни свідомості й трансформації еґо, про розсування меж страху, про значення слів «мужність», «надійність» і «гідність», а також «ненависть», «жорстокість» і «помста», про існування за волосинку від смерті, про смерть.

Можна припустити, що в історіях від жінок було би багато туги через розлуку і багато тваринного страху за дітей, в них звучали б тиша спорожнілих помешкань і тривога безсонних ночей в очікуванні на звук повідомлення, вони засвідчували б складність і сором звіряння у зґвалтуванні й насильстві, і фрустрацію через те, що доводиться серед хаосу і невідомості вибудовувати життя, в них було би багато сказано про любов і про ще більшу любов, і про втрати, разом із якими втрачено життя, яким воно було раніше.

Але в жіночих історіях було б також і про мужність, і про ненависть, про жертовність і близькість смерті, а в чоловічих – про любов і про ще більшу любов, про страх і вагання, і про смуток за втраченим. Немає жодної теми, що належала б винятково жінкам чи тільки чоловікам. Вони навіть можуть бути розказані схожими словами. Різниця лише в голосі, який промовляє. І зараз про Україну у світі промовляють здебільшого українські жінки.

Жінка в чорному відповіла на телефонний дзвінок і довго слухала ридання у телефоні. Їх було добре чутно навіть на відстані кількох метрів. Вона намагалася розраджувати, заспокоювати. Переконувала співрозмовницю, що не можна втрачати надії і складати руки, бо хоча про її сина нічого невідомо ось уже кілька місяців, відколи він потрапив у полон до росіян – треба вірити, що він живий і що його витягнуть.

«Знаю, що в тебе він єдиний. Але повір, коли їх більше, від цього не легше», – якби голос мав смак, то кожен, хто чув його цієї миті, затерпнув би наскрізь від гіркоти.

«Коли вас більше і стається горе, ви ніби й разом у ньому, а ніби й примножуєте його одне одному», – сказала вона.

«У найстаршого почалась депресія, коли він довідався. З Льонею вони завжди були немов близнюки – найближчі. Я знала, що він от-от піде у військкомат, але я б уже цього не витримала. Ще один, третій? Я пішла до нього на роботу – він медбрат на швидкій – і попросила в його керівництва так завантажити його найскладнішою роботою, щоб він не мав на думки ні хвилини».

«Я їздила туди, в ту кляту Лукашівку, в те пекло. Таке гарне село. Ходила до людей, розпитувала. Вони ж там добре встигли з хлопцями познайомитися. Розповідали мені багато – як годували хлопців, допомагали. Вони там любили наших хлопців, знаєш. Ти можеш теж туди поїхати і розпитати. Я повернуся від доньки – і хочу туди поїхати знову. Мене туди тягне. Хочеш, поїдемо разом? Ще раз розпитаємо про твого Діму».

«Саша теж вчився на медика. Ще в 2014 році, коли все почалося, готувався до іспитів прямо в шанцях. І вступив».

«Знаєш, відколи мені надіслали їхні речі – це ж уже понад два місяці – я досі не випрала одягу хлопців. Розкладаю сорочку Льоні, сорочку Саші на ліжку, вдихаю запахи, рідні запахи, обіймаю, лежу, плачу – і так засинаю».

«Нічого мені не хочеться, немає жодних сил. У мене в Калуші є дві подруги. Вони засадили мені город і сказали: все, тепер тобі треба за городом доглядати. А якраз учора принесли вапно – ми побілили ще одну кімнату в будинку. До нас має прийти наступного тижня комісія. Ми подали документи, щоб взяти до себе кількох дітей, які втратили рідних. Може, це тимчасово, може, рідні знайдуться, а поки що нехай діти живуть у нас. А якщо не знайдуться, то ми будемо їхніми рідними. Я дуже хочу цього. Хочу зробити це для моїх хлопчиків».

«Знаєш, іноді, коли пасу корову, я лягаю собі в траву – і дивлюся. Ось комашка повзе по стеблинці: які у неї ошатні вусики, які гарні дрібненькі лапки. І я думаю: ні, не може бути, щоб Бог подбав про найменші вусики і лапки в комашки – і щоб покинув моїх дітей. Не може такого бути. Він точно їх не покинув. Він точно про них подбав». 

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини. 
logo