Говорити, мовчати й говорити знову
Фото: George Ivanchenko, Бородянка, 2022 // Міський медіаархів Центру міської історії

20 minut czytania

/ Україна

Говорити, мовчати й говорити знову

Наталя Отріщенко

Через війну ми втратили контроль над своїми життями, однак ми можемо мати контроль над своїми життєвими оповідями і їхнім подальшим збереженням чи використанням

Jeszcze 5 minut czytania


У моїй родині майже не говорили про Другу світову війну. Я пам’ятаю лише декілька сюжетів, серед яких головним було возз’єднання бабусиної родини на Різдво 1946 року: тоді додому повернувся її батько, якого поранили на фронті і який чудом вижив, і сестра, яку вивезли на примусову працю до Німеччини. Офіційний радянський дискурс за десятиліття після 1945 року викристалізував культ великої перемоги над фашизмом, який для тогочасної історичної політики став ледь не важливішим за Жовтневу революцію. Публічна сфера не надавала простору для альтернативних пам’ятей, а досвіди повоєнних переслідувань і репресій були надто свіжими. Так мовчання стало стратегією виживання.

Перебудова і подальший розпад СРСР вивільнили частину спогадів, але надто багато людей засвоїли правило, що їхні оповіді про родинну історію можуть мати негативні наслідки. Ніколи не знаєш, який досвід стане табуйованим, за який фрагмент минулого тебе можуть притягти до відповідальності і що це означатиме для тебе і твоїх близьких. До того ж, право говорити мають лише «професійні свідки» і ті, хто фахово вивчають минуле. Коли у 2012 році ми з колегами записували історії людей про повоєнне життя одного зі львівських районів, то часто зустрічали дві пов’язані між собою реакції. Перша стосувалася того, що люди не вважали свої розповіді вартими того, щоби їх зберігати. Попри наші намагання переконати людей у цінності їхнього щодення, деякі потенційні оповідачі й оповідачки пропонували нам натомість звернутися до тих, хто може компетентно розповісти про те, «як було насправді». Друга ж реакція стосувалася самоцензури й небажання висловлюватися під запис. Двадцять років незалежності усе ще не були для них безпечним часом для того, щоби говорити. Як зазначила соціологиня Анна Вилегала під час одного зі семінарів про дослідження у контексті травми і насилля, рамка пам’ятання змінилася, але багато людей цього не помітили.

Та все ж ставлення до власного і колективного минулого трансформувалося. Покоління Незалежності впевнено ввійшло у цифровий світ і поволі затягувало у нього своїх батьків, бабусь і дідусів. Простір соціальних мереж пропонував нові можливості для публічних висловлювань і дискусій. Приватні досвіди і щодення стали об’єктом постійної фіксації. Люди ділилися своїми історіями й історіями своїх родин, долаючи сумніви і страх. Так само змінювалися інституції, які працюють із культурною пам’яттю: музеї, театри, видавництва. Вони відкривали поле для роботи зі складними подіями минулого і ставали майданчиками для розмови. Українське суспільство поволі здобувало власну суб’єктність і голос.

Нова фаза російської війни, яка розпочалася в Україні 24 лютого 2022 року, оприявнила цю суб’єктність – як на рівні держави, так і на рівні окремих людей. Вона стала однією з ключових подій сучасної української (і не лише) історії, хоча значення подій начебто пізнається лише через погляди ззовні. Філософ Борис Буден у«Зоні переходу» говорить про падіння Берлінського муру, яке по-різному сприймалося безпосередніми учасниками й учасницями події та її зовнішніми спостерігачами й спостерігачками. І саме інтерпретації других, як він вважає, заклали рамку для розуміння цієї події і визначення його подальшої геополітичної ролі. Цей сюжет ілюструє відмінність між проживанням і переживанням моменту, його чуттєвим і тілесним досвідом і тим, у яку інтерпретаційну схему цей досвід згодом буде запаковано – самими людьми з відстані часу чи тими, хто споглядає за ситуацією з іншого простору (і хто часто має більше ресурсу просувати власні інтерпретації). Суб’єктність проявляється у можливості говорити від свого імені і розповідати свою історію. Важливо, щоби суспільство її зберегло.

Документація досвіду війни – це перший крок, на основі якого ми – спільнота, що об’єднана проживанням травми і насилля, – згодом утвердимо своє право на інтерпретацію. Це практика підсилення і деколонізації, коли ми самі творимо джерела, які допоможуть розповісти історію війни від першої особи. Це теж ситуація радикальної фізичної та емоційної вразливості, коли люди щодня проживають множинні втрати, а відкритість майбутнього не дає безпечної відстані, звідки можна поглянути на момент у його цілісності. Перебування у постійному теперішньому, «застиглому 24 лютого», показує, що дистанція є тим привілеєм, якого ми позбавлені.

Ще один привілей, який став очевидним для вчених-суспільствознавців, чия робота пов’язана з теперішньою Україною, – це ідеал наукової відстороненості. Дослідниці і науковці також є частиною спільноти, об’єднаної війною. Ми так само, як і наші друзі, сусіди і співгромадяни переживаємо страх, біль, відчай, безсилля, злість, непевність, надію. Наші множинні ролі накладаються і переплітаються, і емоційні переживання стають невід’ємною частиною академічного життя. Входження цих почуттів у наукове поле, яке від часів Просвітництва є простором вихолощеного раціонального, проблематизує сам процес творення знання. Це більше, аніж те, що філософиня Донна Гаравей пропонує назвати поняттям «розміщеного знання» («situated knowledge»), – це радше знання, втілене в самому фізичному бутті, «embodied». «Нам потрібно вчитися від своїх втомлених, невиспаних, схвильованих, огидних тіл», – говорить культурна антропологиня Дар’я Цимбалюк, коли критикує нездатність західної академії вчасно й адекватно реагувати на виклики війн і насилля. Зараз ми фіксуємо ці досвіди, щоби згодом вони стали частиною наукової рефлексії, у тому числі й про дистанцію до власних питань, письма і проєктів.

Складний і болючий досвід війни змушує нас переглянути принципи й підходи до того, як ми творимо джерела в умовах екстремального насилля. Інтерв’ю зі свідками подій стали важливою частиною медійного поля – ми дізнаємося про те, що відбувалося у (при)фронтових територіях і в зоні окупації від тих, хто безпосередньо досвідчив життя там, хто бачить, чує, відчуває війну своїм розумом, почуттями і тілом. Окремі голоси очевидців і очевидиць разом складають картину непростої реальності, в якій ми змушені жити. Деяких фрагментів у цій мозаїці з різних причин бракує. Інші стають більш помітними. Картина динамічна, вона змінюється і розвивається так само, як і ситуація на фронті. Ці різні голоси також будуть місточки для співпереживань і співчуття. Я хочу вірити, що не лише як суспільствознавці, а і як суспільство назагал ми засвоюємо цей надто дорогий урок емпатії.

Розмови під час війни часто пов’язані з травматичними досвідами, які люди одночасно і хочуть ословити, і розповісти про які їм часто бракує слів. Психологиня Джудіт Герман називає це «діалектикою травми», яке об’єднує одночасне бажання говорити про травматичні переживання і замовчувати їх. Вчена зауважує, що в стосунках із кривдником домінує прагнення того, щоби жертва мовчала. Тож сам акт говоріння вже є досвідом спротиву. Джудіт Герман теж наголошує на важливості середовища, яке приймає ці оповіді і протидіє замовчуванню і запереченню. Навіть самі дослідження травми відбувалися не лінійно і часто залежать від політичного контексту й соціальної ситуації. Можу припустити, що теперішня війна підштовхне нас до осмислення складних емоційних станів і досвідів множинних втрат, а також того, як їх можна пропрацьовувати – індивідуально і колективно. Через те, що психологічні наслідки російського вторгнення є такими масштабними, увага до самопочуття учасників й учасниць ініціатив, які будуються на розмовних методах, а також до команди таких проєктів, має стати нормою. Необхідність розуміти себе, своє тіло і його потреби, вміння відчитувати у власних реакціях важливі сигнали – ще один дорогий урок війни.

Поява документаційних ініціатив свідчить про потребу одних людей говорити, а інших людей – зберігати історії. Однак розмова з камерою чи диктофоном хоч і мімікрує під звичну практику спілкування, усе ж не є нею, а роль інтерв’юера чи інтерв’юерки відрізняється від ролі друга чи подруги, терапевта чи юристки, а записана історія отримує нове життя у зовсім іншому контексті, ніж той, де вона була створена.

Самого лише уважного слухання й етичної взаємодії під час інтерв’ю вже не достатньо – подальше збереження запису також має відбуватися з повагою і відповідальністю щодо людини, яка поділилася своєю історією. І ця відповідальність існує в напрузі між оприявленням і безпекою, між прагненням людей, щоб вони звучали під власними іменами, і надмірним піклуванням з боку дослідників, які мали би усвідомлювати потенційні ризики від розголошення певної інформації. Збереження історій – це про здатність бачити різні контексти і різні часові перспективи, в яких ці оповіді житимуть. Тут знову увиразнюється роль дистанції – оприлюднення деяких історій тут-і-зараз неможливе з різних причин. Тому зберігати розповіді про війну не завжди означає їхню миттєву публікацію. Нам потрібен момент мовчання, щоб осмислити пережите і проговорене. Проте незалежно від того, які рішення щодо архівування чи доступу приймаються, ініціативи зі збереження інтерв’ю очевидців мали би надавати людям контроль там, де це можливо. Через війну ми втратили контроль над своїм життями, однак ми можемо мати контроль над своїми життєвими оповідями і їхнім подальшим збереженням чи використанням.

У середині березня 2022 року разом із колегами з Центру міської історії, а також за підтримки дослідниць і дослідників з Інституту філософії і соціології ПАН, Польського товариства усної історії, Центру сучасної і цифрової історії Університету Люксембурга і Університету Сент-Ендрюс у Британії ми розпочали ініціативу зі збору свідчень людей, які були вимушено переміщеними через російську агресію, а також тих, чиє професійне життя переорієнтувалося на волонтерську активність. З того часу наша команда записала понад 130 розмов. Кожна з них відкриває низку сюжетів, які стосуються повсякдення війни. Це історії про життя під обстрілами і переосмислення цінності соціального, про евакуацію і географію, яка набула нової матеріальності, про дім і мереживо спогадів, якими ми прив’язані до простору, про застиглий і відібраний час, про орієнтацію в інформаційних потоках, про тілесність, про пошуки свого місця, про страх, любов, довіру і надію.

Разом із оповідачами й оповідачками ми рухаємося через вододіл 24 лютого 2022 року, але в потоці війни повертаємося і до 2014 року. Люди самі вирішують, куди спрямувати свою історію, на що звертати увагу, а наші питання слугують радше уточненнями до цієї розповіді. Ця відкритість творить поле для появи найрізноманітніших деталей, що показують проживання людьми воєнної реальності. Залишені вдома вазони, куля, яка прошиває шибу авто, підвальні «паролі», молоко для дітей у селі, невчасні повідомлення у телеграмі, казани з супом, запах пороху – індивідуальні досвіди разом творять колективну оповідь. Жоден із них не є цілком репрезентативним, але кожен у певний спосіб говорить про людський вимір війни. Зберегти ці досвіди зараз – це можливість уникнути спрощення у майбутньому.

Кожна з документаційних ініціатив має власні обмеження. Вона твориться з певної індивідуальної чи інституційної позиції, яка визначатиме підходи і питання. Прозорість щодо цієї позиціональності є ключовим етапом у творенні довіри – як із боку оповідачів й оповідачок, так і з боку дослідників і дослідниць, які працюватимуть із розповідями у майбутньому. Адже крім відповідальності перед конкретною людиною, чию оповідь ми зберігаємо, фіксування щодення війни також веде до зобов’язань перед спільнотою – академічною і громадянською. Це означає етичне збереження, повноту метаданих, індексування і детальний опис зібраних колекцій, а у майбутньому також і розроблені процедури доступу.

Війна означає радикальний розрив хронології. Спочатку загроженим стає майбутнє, адже ми перестаємо володіти власним буттям. Потім поволі втрачається минуле: воно надто болить, воно надто далеке. Оповідання власної історії є актом підсилення – і безпосередньо у моменті говоріння, і в подальшому, коли ця історія стає частиною чогось більшого – спільного наративу, встановлення справедливості (в правовому чи моральному сенсі). Воно дозволяє відновити зв'язок між минулим, теперішнім і прийдешнім, адже саме по собі документування передбачає те, що в конкретний момент часу ми і пригадуємо, і мислимо про майбутнє. Які голоси будуть звучати у цьому майбутньому? Які досвіди будуть оприявлені в нашій спільній історії? Хто і як буде писати про теперішню Україну після завершення війни? Відповіді на ці питання можливі тоді, коли самі розкажемо про своє сьогодення і збережемо ці оповіді. Різні, складні, болючі, але теж сповнені сили і надії. Ми самі маємо ословити ці досвіди – за себе і за тих, хто загинули. Ми станемо тим поколінням, яке зможе розказати онукам про війну.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
logo