ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Обійняти дружину коханця
Фрагмент картини "Коханці серед бузку", 1930, Марк Шагал. Фото: Regan Vercruysse

13 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Обійняти дружину коханця

Софія Андрухович

Небачений доступ до інформації, притаманний нашому часові, доступ до нескінченної кількості проявів війни онлайн – наближає нас до розуміння того, що відбувається, чи навпаки – віддаляє, створюючи лише ілюзію повного проникання?

Jeszcze 3 minuty czytania


Одна моя знайома у своїй стрічці на Фейсбуці натрапила нещодавно на звернуте до всіх охочих прохання її френдеси переказати гроші на рахунок собачого притулку, вивезеного з котроїсь із південних областей України. Вона просила зробити це як подарунок на її день народження. Моя знайома негайно переказала відчутну для себе суму, і в цій найбуденнішій для сьогоднішньої України речі не було б нічого цікавого, якби не те, що іменинниця була дружиною коханця моєї знайомої, а волонтер, який опікувався собаками – його найкращим приятелем. Виїхавши за кордон, знайома не мала можливості зустрітися з коханцем ще з початку війни, тож її вчинок значною мірою був способом таємно й анонімно доторкнутися до нього, обійнятися з його дружиною, потиснути руку приятелеві.

Війна винайдена людиною, але нею ж трактується як щось чужорідне людській природі. Якби це справді було так, як хочеться уявляти людині з погляду цієї ідеалізованої природи, війна не знаходила б жодних форм і виявів у свідомості, не піддавалась би окресленню. На неї неможливо було б реагувати. Вона була б невловною, незбагненною. Зрештою, просто не існувала б у людському вимірі.

Основна мета війни – це заподіяння смерті одними людьми іншим. Але оскільки вона робиться людьми, то сама по собі є породженням життя і його частиною. Війна – це жахливий вияв життя. Вона твориться з того ж матеріялу і є відображенням часу.

Навряд чи в цей момент можливо проаналізувати, як саме впливає на перебіг теперішньої війни, яку Росія веде в Україні, творене завдяки сучасним технологіям «відчуття присутності» й «наближення» до війни, тотальне освітлення деталей, прямі трансляції з місця подій. Здається, сьогодні більше нічого неможливо сховати – кожен крок кожної людини багатократно схоплений камерами смартфонів, кожен танк, БТР і система ППО зафіксовані супутниками, кожна таємна розмова перехоплена надчутливими наножучками. Ми в прямому ефірі спостерігаємо за польотами ракет і вибухами, за руйнуванням житлових будинків. На наших очах – нехай на екранах лаптопів, нехай не в цю мить, але все одно по-справжньому – конкретній людині відриває кінцівки. Чиясь дитина перестає дихати. Журналіст із камерою в лікарні проривається до понівеченої мами, щоби першим повідомити їй про загибель маленької доньки – і зафіксувати реакцію.

Ми маємо можливість проникати в будні військовослужбовців, зазирати в життя людей на окупованих територіях, підглядати за коридорами захопленої Запорізької АЕС, роздивлятися характер руйнацій колонії в Оленівці. Пізнаємо десятки й сотні історій конкретних людей, чуємо їхній плач, стежимо за моментом розлуки з рідними, бачимо на їхніх обличчях оголені емоції, викликані виглядом поруйнованого рідного дому або усвідомленням втрати когось близького. Можемо підбирати категорії, які нас цікавлять: домашні й свійські тварини під час війни, долі представників ЛҐБТ-спільноти, проблеми людей з інвалідністю, історії переселенців зі східних областей України на західні.

Цей небачений доступ до інформації, притаманний нашому часові, доступ до нескінченної кількості проявів війни онлайн – наближає нас до розуміння того, що відбувається, чи навпаки – віддаляє, створюючи лише ілюзію повного проникання? Бо нескінченність пропозицій не означає відсутності алгоритмів їхньої подачі. Бо кожна трансляція, репортаж і підбірка фотографій була зроблена конкретною людиною під упливом інших конкретних людей і під упливом середовища.

Чи посилюють схильність до небайдужості й здатність співпереживати зняті на відео й зафіксовані на фото страждання – чи вони перетворюються на розвагу, на спосіб провести час, попідглядати за жахом, який не стосується глядача і від якого можна будь-якої миті з легкістю відокремитися, закривши вікно бравзера?

Знайома фотографиня й режисерка документальних фільмів ще в 2014 році, будучи зовсім юною, віднайшла власну ідентичність, фіксуючи події на Донбасі, і з того часу війна стала основною темою її робіт – і всього її життя загалом. Війна – це один із факторів, який сформував її як особистість. За власними словами жінки, найспокійніше їй спиться там, де лунають вибухи. Її фото стали популярними в західних медіях, тож їй постійно замовляють репортажі або окремі підбірки знимків із місць подій. Дещо сором’язливо вона зізнається, що найбільшу кількість підписників на Інстаґрамі їй все одно принесло її власне селфі – автопортрет у захисному шоломі і в бронежилеті, зроблений у Донецькій області 24 лютого. Сьорбаючи свій колд брю під час виконання одного незвичного для себе замовлення (бо лише дуже опосередкованим чином пов’язаного з війною), фотографиня нарікає на своїх західних колег і комерційний попит на тему війни в Україні. «Не знаю, чи це нормально, коли закривавлена людина плаче біля руїн свого дому, а навколо неї десятки людей із камерами намагаються впіймати ефектний кадр», – каже вона. «На війні дуже легко робити вражаючі фото: всюди фонтанами хлеще кров. Ти просто підходиш і фотографуєш рану».

Недавно іноземна режисерка запропонувала фотографині зняти про неї фільм. Вона спокусливий персонаж із цікавою історією: молода жінка, яка талановито знімає війну. Але фотографиня відмовилась, бо колега радісно повідомила, що на такий фільм їй точно дадуть гроші. «Я не хочу бути засобом для успішного пітчинґу», сказала вона. «Одні люди втрачають життя, інші використовують їхню смерть як перебивку перед рекламою».

Неможливо заперечити, що якби не можливості й прояви цього часу, війна в Україні не стала б такою помітною в світі. Україну було б легше ігнорувати. Українцям можна було б менше допомагати. Про війну і її щоденні жертви, про сотні тисяч людей, чиї життя пошматовано, простіше було б забути, легше було б не думати. Тим більше, що ця допомога, це зважання спричиняють так багато незручностей, змін у власному усталеному способі життя, економічних і політичних проблем. Вже не кажучи про складнощі з плануванням майбутнього, про картину світу.

У всьому своєму спотвореному й вибірковому, а отже й обмеженому надмірі сучасні технології вперше в історії дають шанс на те, що справедливість і несправедливість будуть збалансовані трохи більше. Шлях до цього пролягає через перетворення війни на тренд, а відтак – на маркетинг – і з цим нічого не вдієш.

Не вистрибнеш на ходу з маршрутки, в якій збірки псевдонародних весільних пісень із блискавичною швидкістю замінили воєнні пісні на будь-який (поганий) смак: у них душу обов’язково рвуть слова про тополю з калиною, про сльози старої сивої матері біля хати, яка чекає на сина-козаченька, поки той поїхав на війноньку боротися з ворогами за допомогою байрактарів та джавелінів. І немає іншого виходу, як мовчки приймати цей кітч, оскільки він – одна з реакцій народу на війну. Так само, як і кефір у супермаркеті в новій упаковці «Хоробрість» або як повсюдні футболки з однаковими написами «Доброго вечора, ми з України». У сучасному світі такий надмір усього, що межі між поняттями і явищами стають іще більш невловними. Дедалі складніше вдається розрізнити, де тут кефір, а де – хоробрість. Де несмак, а де – вболівання за країну. Де перейнятість долею живої людини, а де – бажання пройти пітчинґ.

В Україні часто повторюють, що відтінків тепер не існує: поки триває війна, все має лише чорні й білі барви. Але може видатися також, що відтінки змішалися між собою, понакладалися одне на одного, нашарувались. І тепер людина мусить вимагати від себе ще більшої уважності, аби навчитися їх розрізняти, їх помічати. Можливість отримати гроші на фільм не заперечує співпереживання і зв’язок із героєм. Відверті фото оголених тіл, продані за «донати на ЗСУ» – це ще й дотепно, приємно і красиво. А моя знайома, яка перераховує гроші собачому притулку в день народження дружини свого коханця – справді допомагає собакам. 

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
logo