ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Трагедія, але не знак
Istockphoto.com

14 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Трагедія, але не знак

Софія Андрухович

Коли всі орієнтири, на які людина звикла спиратися, перестають працювати, коли під ногами більше немає твердого ґрунту і немає жодної певності – знаки і символи, писані вилами по воді, стають вказівниками й орієнтирами

Jeszcze 4 minuty czytania


Те місце було надзвичайно атмосферним. Можливо, так здавалося зі сну. А ще враження поглиблювала, звісно, нічна темрява. І автобусні фари, які зробили реальним округлий клапоть простору, висмикнувши його з небуття. Тонкі деревця формували щільну гущавину, їхні стовбури тонули у високих травах. Ліворуч, у серце важкої від темряви зелені, вела ґрунтова дорога. Вона відгалузилась від лискучої поверхні траси, на якій флюоресцентно сяяли смуги пішохідного переходу.

Моя супутниця поторсала мене за руку, і нажахано повідомила: «На дорозі лежить мертва людина». Ось чому наш автобус, щойно годину тому покинувши нарешті кордон, знову зупинився посеред траси між двома українськими селами. Той чоловік лежав уже невідомо скільки. Всі попередні автомобілі, включно з автомобілем убивці, проїхали повз його неприродно розтягнуте уздовж переходу тіло, не затримавшись.

«Це погано, це погано», – зі сльозами в голосі вигукнула моя супутниця. – «Це дуже поганий знак. Я ж повертаюсь додому».

Коли всі орієнтири, на які людина звикла спиратися, перестають працювати, коли під ногами більше немає твердого ґрунту і немає жодної певності – знаки і символи, писані вилами по воді, стають вказівниками й орієнтирами. Реальність втрачає свої обриси, перетворюється на субстанцію незнаної консистенції. Події неможливо передбачити, ніхто не пообіцяє, що саме у твоє місто і саме у твій будинок завтра або за місяць не влучить ракета, і тому ти нарешті можеш повернутися додому. Ця жінка розповідає, як щотижня, упродовж шести місяців, вирішувала повернутися, щойно з’являлась якась надія, але щоразу у неї зашкалювали жах і тривожність, спровоковані свіжими новинами про смерті й каліцтва, завали торговельних центрів, госпіталі, заповнені пораненими. Як же можна було наважитись повернутися до цього всього?

Тому доводилось орієнтуватися не на новини і прогнози аналітиків, навіть не на розповіді родичів і сусідів, які залишалися в рідному місті. Найпевнішим способом стали знаки: одного дня в Жироні, де допомагала в соціальному центрі, вона зустріла трьох білих котів із чорними плямками на чолі; іншого разу, неподалік від річки Лемменйокі у фінляндському заповіднику побачила білу сову; в Зандамі у Нідерландах, де понад два місяці прожила в одному помешканні з найгостиннішими у світі голландцями, обставини склалися так, що їй довелося зварити борщ, а не помідоровий крем-пюре; а в Ларнаці на Кіпрі – де вона ніби й почала нарешті займатися власною справою і добре заробляти – ця жінка знепритомніла в супермаркеті. «І це стало останньою краплею», сказала вона. «Я зрозуміла, що задихаюсь. Що час повертатися».

Вона сіла поруч зі мною в автобусі і відразу почала говорити. Говорила шість годин, аж захрипнувши, аж доки на нас почали шипіти жінки і дівчата, яким не вдавалось заснути. «Я ніколи так не поводжусь», сказала вона мені. «Сама себе такою не знаю. Я дуже замкнута людина, мені складно йти на контакт. Просто я шість місяців не була вдома. І ось повертаюсь».

Її зіниці були розширені і очі неприродно блищали. Ми рідко зважаємо на те, яким сильним наркотиком бувають обставини, як реальність здатна змінювати нашу свідомість і робити нас не зовсім собою.

«Вибачте, я сьогодні вперше розмовляю українською. У мене погано виходить. Але кожна моя спроба допомагала вирішити проблему». І жінка описує, як у Схіпголі мало не пропустила свій літак, тому що не володіє жодною іноземною, і як намагалась знайти когось, хто пояснив би російською, і як дівчина, до якої звернулась останньою, похитала головою і показала їй плечі, і тоді вона нерішуче запитала: «А українською?» – і дівчина раптом повернулась і широко усміхнулась у відповідь.

А потім взагалі сталося маленьке диво. У своєму знервованому стані вона, майстриня з манікюру, забула здати в багаж найцінніше, що мала – футляр з інструментами: пилочки і триммери, кусачки й ножиці, кніпсери та шабери. «Вони коштували весь мій статок – це ж моя робота, це ж я. І я подумки з ними вже попрощалася. Що з ними зараз зроблять: викинуть у сміття? Чи мене заарештують, не пустять на літак – і я так і не повернусь додому?»

Працівники аеропорту викликали кількох озброєних спеціалістів, і ті довго перебирали інструменти. «Нейл мастер!» – пояснювала їм жінка. – «Нейл мастер!» Один із чоловіків запитав: «Нейл мастер Україна?» І її, звісно, тут же пропустили до салону разом із кніпсерами і шаберами, жодних проблем.

Вона не навчилася української, сказала жінка, бо вона донька радянського офіцера. Вони часто змінювали місця проживання, мешкали в Чехословаччині і в Німеччині. Батько часто водив її до Дрезденської галереї. Від батька їй передалась любов до мистецтва і до історії, тільки тепер вона трошки інакше все розуміє, ніж розумів її батько, радянський офіцер. Навіть колишньому чоловікові довелося багато чого розтлумачити – але навіть він, «цей мєнт і аб’юзер», із нею врешті-решт погодився.

І жінка розповідає про батька свого чоловіка, якого в 1946 році відправили з його загоном на Западенщину («це нічого, що я кажу Западенщина?») виловлювати в лісах тварин-упівців. Її чоловік змалку часто чув від батька цю розповідь, то була його дитяча казка на ніч: як він і ще один солдат відійшли від своїх («чи попісяти, чи рибку половити»), а коли повернулися, то застали всіх мертвими. «Але подумай тепер сам», – сказала вона чоловікові. – «Уяви цих вуйків із їхніми вівцями, які жили раніше зовсім в іншій імперії – думаєш, їм хотілося віддавати своїх овець і землю, а самим іти в колгоспи? А тепер іще пригадай про свою бабусю, яка ледь вижила під час Голодомору на Дніпропетровщині».

Донька моєї супутниці, 16-річна дзюдоїстка, спочатку виїхала за кордон із мамою, але через два місяці повідомила, що повертається додому. У неї тренування. І підготовка до змагань. І навіщо було три доби, в мороз, під мокрим снігом, стояти на кордоні в щільному натовпі втікачів, із якого жодних шансів вирватися, навіщо було потерпати від голоду, тягнути на шиї кота в сумці від ноутбука, ділитися з кимось половинкою канапки, щоб той ділився з кимось наступним іще четвертинкою, спостерігати, як у людей ліворуч помирає хом’як у клітці, а чоловік по праву руку час від часу нахиляється низько, щоб вкрити поцілунками обличчя немовляти, з яким готується попрощатись, віддавши дружині на паспортному контролі? Навіщо було їхати автобусами і потягами через усю Європу, чіпляючи все нових і нових біженців, аж доки їхнє товариство не зайняло цілий вагон, ділити на всіх єдину банку з консервованим м’ясом і їсти її єдиною ложкою, запиваючи брютом, який комусь із них тицьнула в руки перехожа на вокзалі у Берліні? Навіщо було спати на брудному асфальті під Вокзалом Сен-Лазар у Парижі («Що вони зробили з Парижем!? Навіщо дозволили жити там усім цим некультурним приблудам із нерозвинених країн? Я так мріяла про Париж і його музеї! Згадувала батька і наші з ним походи до Дрезденської галереї, і так прагнула повторити…») І навіщо було плакати разом із юними українками, які на швидкості вистрибнули з машини несправжніх волонтерів, що відібрали їхні паспорти і збиралися зробити з ними щось страшне? Навіщо було крізь усе це проходити – невже просто для того, щоб знову повернутися додому?

Моя супутниця – «нейл мастер Україна» – фантазує про те, як уже за кілька днів зможе знову відкрити свій кабінет. «Але тепер я відмовлю половині своїх клієнтів», – каже вона. – «Раніше я багатьох терпіла. А тепер мені байдуже, гроші чи не гроші, я не буду торкатися до людей, які мені неприємні».

Вона ніяк не може заспокоїтися через збитого чоловіка. «Що, коли я зробила помилку», – каже вона. – «Може, ще не час. Хоча з іншого боку – чому біла сова? Чому коти з плямками? Чому ж я знепритомніла в супермаркеті Ларнаки?»

Марно намагатися переконати її, що смерть чоловіка на нічній трасі – це трагедія, але не знак. Такі речі трапляються, бо життя зіткане з трагедій, і хоча вони – закономірність, але кожна – лише випадковість, жодним чином із нею не пов’язана. Ліхтарі вимикають, бо комендантська година, а водій надто швидко мчав, перетнувши нарешті кордон (повертався додому?), і, вбивши людину, втік з місця злочину. Ця історія свідчить лише про те, що убитий, можливо, був напідпитку і тому втратив пильність. А водій, який збив його, підступно зник. Натомість водії нашого автобуса зупинились, плекаючи слабку надію, що зможуть іще допомогти. Сама ж вона серед усіх цих та інших обставин просто повертається додому. Повертається, так багато всього втративши, пройшовши крізь країни, мороз у Фінляндії і спеку на Кіпрі, мандруючи розверзтими землями без ґрунту під ногами, але натомість із бездоганним манікюром. Повертається, стільки пізнавши – але так і не збагнувши цілої купи важливих речей. Змінившись до невпізнаваності – але й далі здатна потерпати від скорботи через смерть невідомого чоловіка в чорноті ночі.

Повертається до себе.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
logo