Heinali - творче псевдо електронного композитора Олега Шпудейка з Києва. Майже двадцять років він створює музику, яка асоціюється з ембієнтом. Залишаючись артистом «невеликих сцен», Олег пережив цікаву стилістичну еволюцію, інспіровану любов’ю до музики європейського Середньовіччя та Відродження. Його основний музичний інструмент нині – це кейс, що містить модульний синтезатор. Старий винахід електронної музики та інженерної думки, який останнім часом набрав нової популярності. З його допомогою Heinali, озираючись на правила, написані композиторами п’ятсот або навіть вісімсот років тому, створює «голоси», що живуть власними життями.
Олегова музика видавалась за кордоном, і альбом Madrigals став певним проривом два роки тому. Британське видання The Guardian обрало його платівкою місяця, а пізніше й в Україні твір номінували на національну Шевченківську премію. Після 24 лютого Heinali намагався бути активним, звертаючись до світу: його весняний онлайн-виступ у львівському бомбосховищі на підтримку Збройних Сил України американське видання Pitchfork назвало одним із найкращих міксів цього року.
З червня Шпудейко як чоловік призовного віку отримав дозвіл Міністерства культури виступати за кордоном. У його доробку за останній час є експериментальні проєкти з класичними музикантами, як от «Музичне приношення» Баха з гобоїстом і композитором Максимом Коломійцем, клавесиністкою Юлією Ваш та німецьким перкусіоністом Йоганнесом Буттларом у Лейпцигу; або концерти з сучасним вокальним ансамблем Alter Ratio під керівництвом Ольги Приходько у Берліні та Гамбурзі. Також композитор працював над балетом Іллі Мірошніченка «Стіна», мультимедійними проєктами та сольними виступами. Поточна географія Heinali включає Німеччину, Литву, Австрію, Словаччину, а тепер і Польщу. Ми поспілкувались напередодні виступу Олега на відомому краківському фестивалі Unsound.
Виступ Heinali у львівському бомбосховищі, 2022
ІВАН ШЕЛЕХОВ: Як на тебе безпосередньо вплинула війна за останні пів року? Як на громадянина, артиста й просто людину?
HEINALI (ОЛЕГ ШПУДЕЙКО): Найважливіше, що сталося – забарвлення світу в чорно-білі тони. Як артист я звик до градацій. Як людину мене теж приваблює щось більш нюансоване. З початком повномасштабного вторгнення Росії все стало просто чорно-білим. Це буквально час в історії, де є зло і є добро, і якихось нюансів у політичному вимірі не існує. Було тяжко звикнути до цього, але я думаю, що мені вдалося. І водночас сподіваюся, що я не перетворю свою творчість на плакат.
Нині я представляю себе як українського композитора, чого раніше якось особливо не підкреслював, не було такої потреби. Зараз на всіх майданчиках, де я граю, я – український композитор. Коли ми з вокальним ансамблем Alter Ratio робили концерти в Гамбурзі (Культуркірхе Альтона) та в Берліні (Berliner Dom), керівниця колективу Оля Приходько прямо зачитувала перед виступом текст, який розкривав контекст події, і люди слухали.
Я грав нещодавно у Кельні, до речі, в бункері, який залишився з Другої світової, його побудували в 1944 році. На цій локації відбувалася виставка, яка розповідала про війну в Україні. Весь час, поки проходили події в цьому бункері, грало моє відео з укриття у Львові. Там була цікава робота німецько-українського колективу Óstov. Також там був проєкт мисткині Аліси Бергер: на початку війни вона записувала інтерв’ю з різними культурними діячами України, ці інтерв’ю експонувалися на першому поверсі. Там дуже вузькі коридорчики, маленькі кімнатки, в яких розташовані в хаотичному порядку старі ноутбуки, і на них програвалося відео з фрагментами інтерв’ю. Було відчуття, ніби я в нашому укритті. Бо це було щось таке про нас. Все, що ми читаємо, всі новини – з телефонів, з ноутів. Люди з Заходу про нас чують і бачать нас теж через ноутбуки. Ноут – це те, що ти можеш взяти з собою в укриття. Хоча далеко не в усіх укриттях є інтернет.
Різниця світів і проблеми комунікації в Західній Європі. Як ти бачиш цю ситуацію? Які ці проблеми, по-твоєму?
Це проблема, яку неможливо вирішити взагалі – через різний досвід, який неможливо передати. Але її можна трохи спростити. Через мистецтво можна трішечки наблизитися одне до одного. Дати зрозуміти хоча б приблизно, що це таке, як ми це переживаємо, через що проходимо. Напевно, в цьому плані кіно має працювати найкраще, а музика – навряд. Можливо, якась документальна, радикально швидка кінематографія може з цим впоратись. Щось на зразок того, що група українських документалістів «Вавилон 13» робила під час Майдану і продовжує знімати зараз.
До війни я дивився фільми про війну, читав про це книги, але це все мало нагадувало реальний досвід. Ти дивишся фільм про війну – відчуваєш якусь емпатію, і наче глибше все розумієш, але коли починаєш переживати сам – це щось зовсім інше. Багато європейців, яких я зустрічаю, емпатичні та намагаються якось допомогти, хай навіть просто поговоривши з тобою. Але як все пояснити – не зовсім зрозуміло. Проблема ще й в тому, що Україна зникає з медіапростору. Ну, останнім часом знову з’явилась…
…у зв’язку з контрнаступом.
Так. Але, знову ж таки, ти виходиш на вулицю й заходиш у супермаркет чи центр західноєвропейського міста – нічого взагалі. Можливо, десь висять українські прапори, але все просто собі триває далі й ніякого відчуття немає, що поруч взагалі-то війна і все може досить погано закінчитись. Ви також можете постраждати через цю війну не лише через холодну зиму.
Але от, наприклад, наприкінці липня ми їздили зі «Стіною» у Вільнюс, потім - у Висаґінас. У мене там склалось враження, що це якийсь, хай мене пробачать місцеві люди, один із районів України. В тому сенсі, що ось там ти відчуваєш – так, щось страшне відбувається і люди занепокоєні, вони підтримують і їм не все одно. Вони готові йти на якісь жертви, щоб допомогти. Ти потрапляєш у цей простір, починаєш переживати й це зворушує. І в Польщі, до речі, теж така штука є. Польща, напевно, зараз – найбільший союзник.
Ти вже три місяці перебуваєш у Німеччині як резидент, подорожуючи Євросоюзом із концертами. Можна позаздрити твоїй плідності – ти встигаєш працювати з цілковито різними програмами у такий короткий проміжок часу: мультимедійні виставки, хореографія, сольні виступи. Розкажи про різницю.
Насправді це все робиться дуже швидко. Це не так, як я звик працювати. З Alter Ratio у нас була дуже коротка резиденція. «Привіт, привіт! Що ви вмієте робити? А я ось це вмію! Ну то давайте це разом і зробимо!» Глибокої роботи в таких умовах поки не виходить. Це більше схоже на частково активізм, а частково – якусь творчу роботу.
Проєкт у Лейпцигу ми готували майже місяць, але все було також дуже швидко зібрано. Це не якісь речі з глибокою співпрацею й тривалим зануренням. Окрім сольних виступів, де я граю те, що грав раніше, але трохи його допрацьовую.
У мене немає відчуття великої різниці між усім цим. Зараз мені складно навіть сфокусуватись на якійсь роботі. Голова перебуває не в цьому стані. Я намагаюся повернути якусь частину рутини, що була до війни, як от читання. І це частково працює, трохи заспокоює. Це просто терапевтичні практики, котрі до якогось моменту працюють, але далі вже ні.
Аьбом Heinali "Madrigals" 2020 року
Три місяці тому ми з тобою говорили про те, як складно слухати музику після весни в Києві. Що для тебе змінилося з того часу і чи слухаєш ти музику? Я бачив твій відгук про концерт Graindelavoix. Для тебе це було потужним емоційним переживанням?
Я не слухав музику в навушниках відтоді. Я намагався, але складно. А з Graindelavoix – так. Це був насправді складний досвід. Я їх раніше не чув наживо. Це мій улюблений ансамбль давньої музики та, напевно, улюблений ансамбль взагалі. Я такий трохи групі. Оскільки я був неподалік від Утрехта, де мав відбуватись концерт, вирішив поїхати. Вони навіть дали мені квиток – було дуже приємно. Вони співали Жоскена Депре, ламентації. У Жоскена був такий період, останні десять років свого життя він писав усілякі сумні пісні, похоронні ламентації – ніби залучив себе до символічної смерті. Постійно писав і не вмирав – у музиці вмирав просто. Зовсім несподіваним для мене було вражаюче відкриття, що той досвід, який я із собою весь цей час ніс, зараз перетворився в абстракцію на сцені та зі мною говорить. При тому, що це музика, якій шістсот років. Зрозуміло, що Graindelavoix – специфічний ансамбль, вони не виконують давню музику так, як її заведено виконувати. Але саме тому в мене й відбувся цей досвід. Я був водночас захоплений та дуже сильно пригнічений цим. Це найвизначніший концерт у моєму житті. Я сказав керівнику проєкту Бйорну (Björn Schmelzer) про це, він відповів: «Ти перебільшуєш». Але ні, я не перебільшую.
Попри твій величезний бекґраунд в умовному ембієнті та експериментальній електроніці, твій прорив на незалежній сцені відбувся завдяки зв’язку з давньою музикою. Ти тепер стійко асоціюєшся з поліфонією, і це добре, по-моєму, як гадаєш?
Я сьогодні говорив зі студентом з Ізраїлю, він писав есей, у тому числі про «Мадригали» – як електронні композитори працюють із давньою музикою, музикою Відродження. Ми якраз торкалися теми «як про це говорити?» Якщо ти говориш про фестиваль сучасної класичної музики – вони все розуміють. Але якщо це фестиваль електронної музики… Ти їм кажеш: «Я ось такий, такий, думаю про себе як про продовжувача традицій Пізнього Середньовіччя й Відродження». Вони: «Ага, тобто ти граєш ембієнт?» (Сміється)
Це цілковито непробивна штука! Треба такий мем зробити. Якщо подивитись на мій опис на фестивалі NEXT – там немає, здається, ніяких згадок ні про давню музику, ні про поліфонію. Там просто написано, що це ембієнт.
На Unsound опис є – вони проводять паралель між математичністю середньовічної музики та модульного синтезу.
Це добре.
Unsound знаменитий своїми колабораціями, комісійними проєктами всередині фестивалю. У тебе є кілька подібних проєктів під час твоїх гастролей. Як ти себе бачиш у їхньому контексті?
Мені цікаво подивитись, яким буде досвід, тому що поки що я не розумію. Мій фестивальний досвід говорить про те, що є ця проблема комунікації, про яку я згадував. Щодо колаборації – так, але фестиваль буде вже дуже скоро. Якби Unsound запропонував на наступний рік – я міг би підготувати, наприклад, проєкт з Alter Ratio або якимось ансамблем польської давньої музики – без проблем. Але чи буде це для них пріоритетом? Загалом, мені здається, що електронна музика асоціюється з якимось футуризмом і винні в тому фільми наукової фантастики, яких виходило багато в часи зародження електронної музики. І вона часто супроводжувала в тому числі трешові фільми, тому що це було дуже дешево – не треба було наймати «справжніх музикантів» (сміється).
Естетика пояснюється економікою.
Звісно. Найчастіше такі і відбувається. А з електронними тембрами є ця проблема, що вони як губка поглинають контекст, і потім ти його не позбудешся. В результаті звуки терменвокса, наприклад, постійно будуть нагадувати про прибульців, і «розчути» це дуже важко. Зазвичай фестивалі електронної музики дивляться в майбутнє, а не в минуле – у них тематика, пов’язана з cutting edge. Те, що зараз відбувається або щось про майбутнє.
У мене таке враження, що останні кілька років набула актуальності тенденція музичної та культурологічної археології до «викопування» якихось контекстів, що здавалося б, були маргінальними та потребували реактуалізації. Коли перевідкривали заново артистів зі Східної Європи, Африки та Азії. Тому мені здається, що звернення до європейської давньої музики доволі релевантне зараз.
Так, можливо. В цьому також є моменти, пов’язані з колоніальністю класичної та романтичної музики. Бо давня музика трошки «чистіша» й більш нюансована в цьому плані. Не те, що це був якийсь значно кращий час, просто вона позбавлена імперськості, колоніальності. Коли я брав перші уроки з контрапункту, у мене був викладач зі США, я питав у нього, яку музику послухати. Він казав: «Усе, що після Баха і до другої половини ХХ сторіччя я викреслив. Те, що до Баха, я можу тобі рекомендувати. Із Бахом включно». Водночас усі концертні зали забиті класичною, романтичною та музикою початку ХХ століття. Тож давня музика – це може бути також політичний момент боротьби з репертуаром, із засиллям виключно «білої» музики. Знову ж таки, коли я був в Утрехті на фестивалі давньої музики, де виступали Graindelavoix, він мене вразив – весь Утрехт був на цьому фестивалі! Я думав, що це така нішева штука, зберуться десь у церкві, пограють може кілька днів. А там тиждень, усе місто в плакатах, по всьому місту концерти, якісь заходи. І в них навіть був перформанс робототехніки в рамках фестивалю давньої музики! Це дійсно було пов’язано з темою фестивалю - галантністю. Там була сесія, де наживо писався програмний код для роботів, що танцювали – «чи можуть рухи роботів бути галантними?»
Твоя основна концертна географія зараз – Центральна Європа. Твоя музика естетично дуже європоцентрична. Ця традиція принаймні ідейно має бути тут зрозумілою. У тебе є якийсь цікавий зріз реакцій кураторів, організаторів і відвідувачів концертів? Як вони взаємодіють з цією музикою?
Зазвичай така музика сприймається просто як цікава, на модульному синтезаторі, трохи дивна, щось там про Середньовіччя. Найкраще її розуміють в Україні, наприклад, на фестивалі Bouquet Kyiv Stage кураторка й музикознавиця Люба Морозова все розповіла у вступній промові й підготувала публіку, відеоартистка Катерина Лісовенко теж добре попрацювала з контекстом. На дрібніших майданчиках я просто сам зазвичай щось розповідаю або пишу якийсь супровідний текст. Для мене буде таким тестом NEXT та Unsound. Я подивлюся, зрозумілою буде моя музика чи незрозумілою. Єдине виключення - ансамбль Alter Ratio.
Виступ Heinali на фестивалі Bouquet Kyiv Stage у Софії Київській, 2021 рік
Це академічна публіка?
Після концерту до мене підійшов композитор, який викладає у Гамбурзі. Він зрозумів, у чому суть – ось поліфонія, ось генеративне. Він питав, як це відбувається, чому, що ти там вирішив. Це була комунікація, але це підготовлена аудиторія. Люди, які добре знали, на що вони йдуть. Для мене це все, звісно, зусилля – як артикулювати, в чому особливість цієї музики. Оскільки я заглиблений у середньовічну та давню музику, для мене це цілий світ і я в ньому трошки орієнтуюсь. Але якщо сказати людині, яка не в курсі… Що таке середньовічна музика? Те, що в комп’ютерних іграх грає на фоні, або у фільмах про Середньовіччя? Якісь музиканти, труби, флейти… Вони танцюють… Що взагалі не має жодного стосунку до середньовічної музики. Якби я сказав, що працюю з матеріалом Моцарта чи Бетховена - думаю, проблеми б ні у кого не виникало. Але якщо ти говориш про Перотіна – хто? Що?
Чи вийшло в тебе відкрити щось для людей там? Здивувати, зародити нові цікаві комунікації, потенційні співпраці? Знайти союзників?
Чесно кажучи, я не дуже займався комунікацією, бо було багато інших речей, пов’язаних з чисто побутовими проблемами та безпосередньо роботою над проєктами. Єдині мої союзники наразі – це Graindelavoix, а нових поступово шукатиму. І якісь підказки у мене є. У Кельні суперрозвинута давня музика, але вони дуже консервативні з того, що я чув. Треба знайомитись, дізнаватись… Але проблема також в тому, що нетворкінг – це дуже добре, проте психологічно важко. Ти постійно думаєш трохи не про те. Навіть якщо ти не думаєш про війну - вона все одне є твоїм тлом. Навіть якщо там, де ти перебуваєш, нічого не натякає на війну. Навіть якщо ти не читаєш новин - вона завжди є. Я боюся здатися якоюсь божевільною людиною, котру взагалі не розуміють. «Ось тут у нас якийсь дивний чоловік з України, дай йому десять євро, аби він пішов і постраждав у себе там де-небудь». Я б не хотів такої ситуації.
Нещодавно ти говорив про роль українського артиста під час війни. Ти висловив цікаву думку, що зараз кожен знаходить своє місце. По-перше, ми вільна країна, а по-друге – сучасний світ та сучасне мистецтво дуже нюансовані, існує багато різних ніш. Здається, у своїй ти ефективно працюєш. Не знаю, як за результатами, але за динамікою, напевно, так. Як ти оцінюєш свою ситуацію? Це грубе питання, бо одразу постають якісь таблиці ефективності.
Так, таблиць немає. Є своє відчуття ефективності. Чи ефективнішим я буду з автоматом на фронті зараз, якщо в мене немає жодної армійської освіти і я ніколи не тримав зброї; або тут, займаючись тим, чим я вже двадцять років займаюсь. Залучаючи ті контакти, котрі в мене є. Для мене це питання лишається відкритим. За відчуттям – так, я ефективніший тут, бо я просто знаю, що тут робити, на яких майданчиках про що можна сказати, де виступити. Що треба позиціонувати себе як українського композитора. Але, з другого боку, я не приніс мільйонів для ЗСУ, як це зробили музиканти на Євробаченні, наприклад. Важко сказати.
Мені здається, головне зараз – це збереження сучасної української культури та мистецтва. Єдиний спосіб це все зберегти та дати світові зрозуміти, що ми існуємо – це займатися тим, чим я й багато інших артистів займаємося. Зокрема на Заході. В Україні в кращому випадку я виконував би комерційні замовлення, щоб у мене були якісь гроші на їжу. А тут можна використовувати ресурси цих країн для того, аби зберегти та розвинути українську культуру. Бо ми насправді воюємо з Росією в культурі також. Росія дуже добре представлена у світі, дуже добре. У книжкових крамницях, у концертних залах – ні в кого з цим немає проблем. А України там майже нема. Не те щоб я радив щось Мінкульту, але, можливо, має сенс створити програму вектору сучасної української культури, націленої на Захід. Аби зберегти й показати, що ми є, ми окремі, у нас є своя культура, своє мистецтво. Воно цікаве, сучасне. Воно не обов’язково пов’язане з фолком і вишиванками.
Разом з Alter Ratio ви працювали з давньою українською музикою.
Так, це був Київський спів.
Цікаво тобі працювати з цим матеріалом у сольній творчості? Здається, давня українська музика пов’язана з європейською поліфонією.
Звісно, все в Україні так чи інакше пов’язане з європейськими традиціями. Музика, звісно, теж. Це цікаво було, несподівано. Оля Приходько мені вислала список творів, які вона планувала виконувати. Там була Гільдеґарда та візантійське восьмиголосся, окрім сучасних композиторів. Я відразу їй сказав: «Ось тут я знаю, що я можу зробити». А потім виявилось, що це Гільдеґарда сучасного українського композитора Святослава Луньова. Я відмовився втручатись у текст - це все ж його робота. Замість восьмиголосся вона взяла київський розспів, який був монофонічним, і я туди потихеньку додав генеративний голос. Але це була доволі поверхова робота. Мені було б цікаво більш глибоко з цим попрацювати.
У тебе дуже послідовна позиція щодо недоречності діалогу з російськими артистами зараз, під час війни, особливо після Маріуполя. Водночас коли в тебе питали про Sziget, ти сказав, що контекст дуже впливає на доцільність самого виступу на фестивалі. На Unsound буде російський артист, але з того, що я бачив, він від початку послідовно займав антивоєнну позицію.
Мене попереджали, так. Люди з Unsound одразу написали, що в них буде артист, що це людина, у якої була послідовно проукраїнська позиція, і дали посилання на інстаграм. Я також запитав у своїх знайомих артистів, котрі грають на Unsound і його знають. Бо коли це цілком незнайома людина, ти не знаєш, чи це часом не його спосіб побудувати тут кар’єру. Треба бути обережним у цьому плані.
Ми, до речі, домовилися, що ми з ним не перебуваємо в одному лайнапі, аби не було цієї незрозумілої типу «дружби». Навіть якщо артист такий, як у цьому випадку, я б все одно не хотів бути в одному блоці, бо це буде хибний посил про якусь дружбу, навіть якщо це ніяк не артикулюється. «О, ми ж разом граємо на концерті, значить, напевно, все не так погано». Ні, насправді все дуже погано. Бути в одному лайнапі, особливо, якщо концерт подається як якийсь «концерт дружби» - ні в якому разі.
Чи можеш поділитись цікавими планами на найближчий час?
Плани… Я б хотів закінчити роботу над альбомом, але я не знаю, коли це можна буде зробити. Бо до 24 лютого я займався новим альбомом, який засновувався на органумах школи Нотр-Дам. Але мені потрібно проводити дослідження, запис. Поки я взагалі не уявляю, як це можна зробити в цих умовах. Але сподіваюсь, що колись це відбудеться. Виникає якась можливість виступити - я виступаю. У мене немає якихось планів. Всі ці плани зникли з повномасштабним вторгненням Росії.
Цей текст буде виходити польською. Можливо, у тебе є меседж, яким би ти хотів поділитись з читачами.
Я б лише подякував полякам за їхню підтримку, бо вони зараз роблять те, що мала би робити вся Європа. Вони й Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія. Хотілося, аби й решта Європи виказувала таку ж підтримку Україні, яку надає Польща.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, IWM Documenting Ukraine, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
