ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Заздрість і сліпота на Тернопільщині
istockphoto.com

12 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Заздрість і сліпота на Тернопільщині

Софія Андрухович

Війна – трафарет, крізь який українцям складно не читати світ. Пошкоджена лінза, що викривлює дійсність, змінює пропорції, міняє об’єкти місцями. Психіка ставить рану в центр свідомості: світ у всіх своїх виявах продовжує існувати, але складається враження, що світ відсьогодні – суцільна рана

Jeszcze 3 minuty czytania


Деякі місця – це готові метафори. Чи так можна сказати про кожне місце? Чи так можна сказати про будь-що? В кожному разі деякі місця – настільки виразні метафори, що здається, немов тобі випало читати чиєсь послання, виписане на схилах пагорбів і на мінливих небесах.

Ми поверталися додому, до Києва, після шести місяців відсутності – чи то пак, нас повертали: двоє друзів, схожі на янголів-охоронців, а насправді кіношники, приїхали по нас на своєму авто. Коли машину зупинили автоінспектори і перевірили документи, виявилося, що місце народження одного з наших друзів – Саки в Криму, а інший народився в Ростові-на-Дону, коли мама на пізньому місяці вагітності приїхала туди на два тижні. Даішники довго тримали нас на узбіччі, аж доки знову дозволили їхати. Вони, звісно, зачепилися за якісь незначущі формальності, не здогадуючись, що Михайло і Толік важливі не місцями своїх народжень, а тим, як вони бачать світ. Обох їх рідко можна спостерегти без об’єктива. Життя розмовляє з ними густо розсипаними навколо візуальними натяками, римами ландшафтів, насиченістю світла, хованками тіней. Щоб із ним вести діалог, треба виловлювати ці репліки, помічати їх – і ділитися з іншими. І з Михайлом, і з Анатолієм людина почуває себе сліпцем: кожен із них здатен оприявнити щось невидиме і грандіозне, чого не існувало ще попередньої миті тільки тому, що твої очі не були здатні цього побачити.

Ми зупинилися в Заздрості. Раптом розвиднілось: звичайна дорога, сільські хати, невиразні пологі пагорби проявили свою приголомшливість. Уздовж дороги розкинувся старий цвинтар: десятки високих, побитих часом гробівців увінчувалися статуями святих і фігурами янголів. Всі ці камінні постаті були однакового зросту і мали однакові пропорції –  то була навіки завмерла процесія якогось народу, спільнота мініатюрних людей. Урочисті й тихі, статуї стояли повернуті спинами до села, дороги й руху, невидючими ж очима звертались до відкритого порожнього простору.

Заздрість – це назва села на Тернопільщині. «Заздрість» українською переважно стосується недоброзичливості людини щодо свого ближнього, який багатше наділений благами. Польською «заздрість» має ще і конкретніше значення – «ревнощі».

Якщо вірити Вікіпедії, поселення Заздрість заселялося переважно втікачами від панщини. Можна фантазувати про невільників, які заздрили тим, хто насмілився звільнитись, і ревнували їх до свободи.

В кожному разі йдеться про пристрасті, пекучі людські почуття, що змушують людину поводитись ірраціонально, підкоряють її собі, отруюють існування її самої і всіх навколо, засліплюючи. Старий цвинтар у Заздрості з повернутими спиною до живих фігурами, зверненими до безмежного простору, чітко розповідає, як насправді усе влаштовано.

Цікаво, що з села Заздрість походив Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий – висвячений на єпископа в 1939 році митрополитом Шептицьким, засланий на 18 років до Сибіру, де довгі роки балансував на межі між життям і смертю, аж до звільнення за клопотаннями Ватикану на початку 1960-х років. Той, якому Хрущов заборонив повертатися до України. І якому, всупереч протоколу, Папа Іван Павло ІІ під час аудієнції сам пішов назустріч.

Війна – трафарет, крізь який українцям складно не читати світ. Пошкоджена лінза, що викривлює дійсність, змінює пропорції, міняє об’єкти місцями. Психіка ставить рану в центр свідомості: світ у всіх своїх виявах продовжує існувати, але складається враження, що світ відсьогодні – суцільна рана. І як нагадувати собі про безмір існування? Як не обманюватись самому, начебто викривлена через пошкоджену лінзу дійсність – об’єктивна? Адже тріщина – як і рана – ведуть в глибину, оголюють і загострюють почуття, дають доступ до крайнощів. Яких упокореності й самоіронії, яких помірності й нецікавого спокою вимагає чесніший погляд?

Спільна трагедія здатна об’єднувати. Пережите кожним дає можливість відчути, що відчуває і ближній, і дещо віддалений. Трагедія вивільняє ресурс і знімає острах перед близькістю: дбаючи про іншого – дбаєш про себе. Разом можна зробити більше.

Людині зазвичай лише видається, що її здатність переживати почуття – складні й багатовимірні. Ми завчаємо почуття, немов мелодію, і рідко здатні змінювати її візерунок. Викликаємо в собі знайоме переживання, тому що те, що нами керує найбільше – це звичка. Навіть тоді, коли йдеться про критичні ситуації. Любов – це щоразу та сама любов, якими б різними не були її адресати («Each time I fall in love – it`s always you»). Біль – завжди той самий біль.

Тому цю першу в житті війну кожен із нас переживає згідно з власною звичкою – тільки ще гостріше, ще панічніше. Війна – це відсутність батька з самого народження. Це знущання з боку тих, хто мав би опікуватися. Це пронизливо-холодна самотність. Це вічний пекучий сором. Це відчуття, що тебе завжди недостатньо. Це зрада з боку когось, кому довіряв.

Ось чому вона так глибоко пронизує, навіть якщо особисто тебе поки що не бомблять. Бо вона незмінно стосується саме тебе, вона знає про тебе все до найінтимніших деталей.

Війна приходить ззовні, але одна з найстрашніших її властивостей – входити в нутро жертви, обертати її проти себе самої. Шукати ворога в собі. Схоже на автоімунне захворювання або на рак.

Так, як шок від несправедливості й насильства здатен наповнювати силою, давати імпульс до перевершення себе, об’єднувати – постійна його дія вичавлює і виснажує, розщеплює і роз’їдає. Чорно-білість загроженого сприйняття сповнена надмірних вимог до себе і кожного, і не передбачає зраненості. Зранені вимагають від зранених перевершувати досконалих. Рана не зникне від її ігнорування. Лише визнання власних ран і ран інших може дозволити знову набратися сили.

Пошрамованість простору – це не лише придорожні ліси з таблицями «Обережно! Міни!», це не тільки вигорілі будівлі – приватний пологовий, заправки, торгівельні центри, приватні будинки – і не тільки будівлі, відновлені нашвидкуруч. Навіть те, що не змінилося, тепер несе на собі відбиток. І якщо є таке, що не змінилося назовні, то всередині точно змінилося надто багато.

Отже, ми знову вдома.

Проходячи повз двері підвалу в під’їзді, я пригадую тяжку вологу задуху, труби, обмотані почорнілим від грибків рваним утеплювачем, плакати на стінах і ранок після безсонної ночі, коли спати хотілося так сильно, що неможливо було заснути. Йдучи повз подвір’я школи, я знову бачу гурт людей – здається, вони вовтузяться навколо порожніх пляшок, заливаючи в них темну рідину.

Я була певна, що всі вазонки загинули. Всі шість місяців вони провели під палючим літнім сонцем, без краплини води.

Виявилося, один із них продовжував буяти. Навіть знаку не було, що рослина погано себе почувала: міцні стебла, налите вологою листя. Я збагнула, як їй це вдалося. Одні пагони висмоктували вологу з інших, потім передавали її наступним. Одні пагони загинули, але сама рослина жила.

Я взялась виймати з ґрунту те, що залишилось від чутливіших рослин – сухе бадилля, крихку зітлілість. І при самому ґрунті виявила кілька живих свіжих паростків.

З семи вазонків вижило чотири.

Не певна, що можна позбутися зайвої складності і знову сприймати речі простіше. Не певна, що можна позбутися метафор і розгледіти все ближче до суті.

Водночас розрізнення подарувало б здатність бачити метафору там, де вона справді потрібна: там, де метафора – це реальність.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
logo