Перетинаючи кордон 17 березня 2022 року, я не дуже уявляла, де мешкатиму. Зібрала майже семирічну доньку, спакувала валізку, рюкзак і картату торбу – ніби з 1990-х років, символ бідності й мандрівок «на базар» до Польщі.
Ми їхали в село Красноґруда, що на кордоні Польщі й Литви, і, як я дізналася пізніше, там часто бував Чеслав Мілош. Садиба кінця XVII століття, в якій тепер розміщується штаб-квартира Міжнародного Центру Діалогу, колись належала родині матері Мілоша. Сьогодні маєтком опікується фундація «Пограниччя», яка в перші місяці після російського вторгнення прихистила кілька десятків українських мисткинь – із дітьми й без. Із першого дня перебування в Польщі Чеслав Мілош мовби взяв нас із донечкою під свою опіку, спочатку прийнявши нас у родинній садибі в Красноґруді, а відтак – у Кракові, у своїй квартирі.
Наш дім у Кракові знайти просто, на стіні будинку на вулиці Войцеха Боґуславського, 6 висить меморіальна табличка: тут мешкав Чеслав Мілош, нобелівський лауреат. Долаєш вхідну браму й потрапляєш у неймовірної краси кам’яну «криницю» – подвірʼя, вкрите від першого до останнього поверху ясно-зеленим плющем. Посередині двору – клумба, яку ще двадцять років тому доглядала пані Кароль Тіґпен-Мілош, дружина поета. Під її опікою клумба несамовито тішила око мешканцям старої кам’яниці в центрі Кракова. Вікна кухні й робочого кабінету письменника виходять у двір. Оселившись у цій квартирі, ми теж доглядали клумбу, з поваги до цього дому й цього двору. Спекотними вечорами виносили в мисках воду, щоби полити кущі гортензії.
Я називаю помешкання резиденції, до якого нас гостинно запросили польські колеги, «У Мілоша», хоч по правді, у тих кімнатах поет не мешкав. На вулиці Богуславського Мілош придбав свого часу дві квартири. Заходиш у браму, звертаєш праворуч, підіймаєшся сходами – бачиш нічим не примітні двері. За ними розташована меморіальна квартира – дві крихітні кімнати, лазничка й кухня. Тут усе лишилося так, як за життя письменника. В одній із кімнат Мілош жив і творив, тут досі зберігається колекція його книжок, його крісло й диван, старенький комп'ютер Макінтош, машина для збільшення тексту, якою поет користувався, коли почав утрачати зір. Другу кімнату було відведено для наукової та видавничої роботи дружини, яка полюбляла їздити на склади старих меблів і знаходити різні цікавинки для дому. Однак активне світське життя вимагало більшого простору, тож коли в тій самій кам'яниці виставили на продаж квартиру через стінку від помешкання Мілошів, письменник викупив її. Стіну зруйнували, щоб збільшити помешкання. По смерті письменника квартира перейшла у спадок його синові Ентоні Мілошу. Той відділив «меморіальну частину» від «житлової» – і прохід між двома квартирами заклали.
Після смерті поета у квартирі жив його син, потім – дружина сина, нарешті кілька років тому місто Краків викупило помешкання для письменницької резиденції в рамках програми «Краків – Місто літератури ЮНЕСКО». У серпні мав початися довго й ретельно планований ремонт, після якого все було б як годиться: прийом заявок, їхній відбір та оголошення результатів. Однак у перші місяці 2022-го світ похитнувся, і Польща першою відкрила кордони для біженців із України. Вона ж першою надала фінансову підтримку культурним діячам і діячкам – запровадила грантові та резиденційні програми. Команда KBF, яка опікується літературним життям міста, запропонувала віддати помешкання Мілоша під тимчасовий прихисток для українських мисткинь – до початку ремонту й до офіційного відкриття резиденції. Я написала заявку – мені відповіли майже миттєво: «Так, звісно, приїжджайте». Другу кімнату запропонували літературній редакторці і моїй колезі Юлії Підмогильній із сином. Так ми й живемо тут ось уже п'ять місяців, вдихаючи в дім із високими стелями життя й метушню.
Моя семирічна донька Ярослава регулярно обмальовує стіни й меблі в помешканні фломастерами й маркерами. Підлогу вона оздоблює пластиліном, неодмінно з блискітками. Потім ми все це ретельно відмиваємо. Наша кураторка Оля Ліпчак сміється: «Добре, що ця квартира все одно під ремонт». Я видихаю: сама про це багато разів думала.
Тепер, притуляючись до стіни у своїй кімнаті, я можу з гордістю уявляти, що зовсім близько – меморіальна квартира, в якій усе залишилося так, як і було за життя нобелівського лауреата.
Ми встигли побачити тут три сезони. У перші дні вересня на подвір'я почали спадати червоні листочки. Осінь опускається з горішніх поверхів і плюхається листям у двір старої кам'яниці. Я засушила собі кілька листків у блокноті про Краків.
Ми часом жартуємо, що в цьому помешканні живе Привид Мілоша. Він, наприклад, нишком поправляє штори, коли ми вечеряємо. Він також приводить у свій дім багато хороших людей зі світу літератури. Якось Юля ходила на екскурсію й дізналася, що саме на тій кухні, де наші діти сидять над уроками, а ми проводимо робочі зуми, Чеслав Мілош свого часу приймав гостей. Бо в його квартирці через стіну не було місця.
Тепер ми на кухні в Мілоша приймаємо гостей із України – наших подруг і знайомих, які опинилися в такій самій ситуації, як і ми. Тепер наш дім – деінде, в Україні, а тут – цілодобовий і цілосезонний «перевалочний пункт».
Ольга Купріян у квартирі Мілоша. Фото: Ірина Мироненко
За ці п'ять місяців на кухні поета, яку ми з любов'ю називаємо «Кав'ярня у Мілоша», побувало з десяток людей, що творять українську культуру. Хтось тут на резиденції, хтось транзитом, хтось заходить у гості – мені так цінно, що це таке буферне місце для тих, хто спинився у Кракові й шукає «своїх».
«Найсвоїші» заходять у двір за допомогою ключа, який ми скидаємо їм із балкона. Це – найвищий рівень довіри й близькості. Такого неможливо уявити в наших звичних життях у мегаполісі. Ритуал скидання ключа з балкону другого поверху в центрі європейського міста наближає нас до дитинства, коли можна було просто висунути голову з вікна і крикнути: «Додому!» – і почути у відповідь вічне «Ну мам!»
Найчастіше в нас тут перебувають українські дитячі «Живі Письменниці». #ЖивіПисьменники – саме так, із хештегом, – це назва акції, що покликана популяризувати сучасних дитячих авторів та авторок – на відміну від шкільних класиків, котрі вже давно померли, твори яких не завжди актуальні для дітей. «Живі» – означає сучасні, дотепні, справжні, не завжди «правильні». Усе, як у житті.
У багатьох із нас, живих письменників і письменниць, навіть є така футболка з позаторішнього фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві. У мене є така рожева, на ній написано: «Я жива письменниця». Я взяла її з собою у тривожну валізку, коли евакуйовувалася з Києва з донькою на третій день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тепер цей напис звучить більш ніж символічно. Одягаючи її на зустрічі з дітьми, я обов'язково згадую кожне з міст, куди ця футболка мандрувала за рік до великої війни: Київ, Одеса, Дніпро, Львів, Маріуполь. Тепер ось – Краків.
У перший місяць резиденційного життя мене питали, як мені живеться у квартирі нобелівського лауреата? Тепер я знаю відповідь. Я знайшла її в численних розмовах із людьми, які заходили в «кав’ярню» до Мілоша. Я відчуваю цей дім як прихисток, як вузол різних шляхів, якими люди їдуть додому. Як місце для відпочинку – по дорозі додому.
У меморіальній частині квартири Чеслава все облаштовано руками його другої дружини Кароль. Її погруддя стоїть у робочому кабінеті письменника, поруч із робочим столом і стареньким телевізором. Кароль померла за два роки до відходу чоловіка.
У кабінеті – дві стіни книжок. Одну займають словники, другу – переклади творів Чеслава Мілоша різними мовами. Еля, наша гідеса, розповідає, що на одній із поличок гості завжди знаходять переклади своєю мовою. І ми теж знаходимо – о щастя!
Заходячи в кухню, першим ділом помічаю порцелянову миску в центрі стола – кераміка з Болеславця. Радію, мов дитина, бо й сама купила собі таку ж чашку. Озираюся – на поличці стоять горнята, теж болеславські. Ось, у мене горнятко, як у Мілоша! Я купила його на другий тиждень перебування в Кракові, змінивши три країни й три резиденції і зрозумівши, що в цих змінах і переїздах, у цій безкінечній втечі від війни мені конче потрібне особисте горня. Як символ сталості, миру й затишку. У зйомних квартирах не буває вишуканого посуду, це – зайва розкіш. Красиві гарнітури купують для будинків, які плекають десятиліттями, де охоче зустрічають гостей і бережуть родинну пам'ять. Мимоволі замислююся, чи скоро ми в Україні повернемося до цього плекання домашнього затишку? Як скоро зможемо дозволяти собі щось красиве в дім, не докоряючи собі за те, що не віддали надлишок грошей на армію?
Коли війна торкається твого дому, усі звичні речі сприймаються геть по-іншому. Для чого нам красиві чашки, якщо будь-якої миті у твій дім може влетіти бомба? У найкращому разі ця чашка стоятиме на шафці, як уцілілий керамічний півник із відомого знімку з Бородянки. Але скоріш за все тоді буде не до чашок. Коли ворожа ракета може вбити тебе й твою дитину в будь-яку мить, тобі не шкода нічого, аби врятуватися. Хай окупанти заберуть собі всю порцеляну, посудомийки, пральні машинки, роботи-пилососи, унітази й холодильники докупи – аби вижити.
Бажання оточити себе красою, а значить – життям – виникає пізніше. Коли тебе вже не підкидає від гучних звуків, а сирени перестають гудіти в голові. Коли ти якийсь час перебуваєш у безпеці й бажано – на одному місці довше, ніж тиждень. Тоді згадуєш про всі свої горнята, які залишилися чекати на тебе вдома. І новенькі келихи, що їх, попри тривожні повідомлення про повномасштабний наступ, купила собі на день святого Валентина. Купила собі «ті довбані келишки», і букет.
Я пригадую фото знайомої журналістки Мирослави Ільтьо. На світлині літній чоловік із Чернігівщини тримає в руках чашечку, що вціліла після авіанальоту. Під завалами будинку, де стоїть чоловік, загинуло п’ятеро рідних йому людей. «Уціліла, ти подиви, кружечка, ні одної тріщинки», – цитує слова чоловіка журналістка Мирослава. Прокручую в думках «Пісеньку про порцеляну», яку вперше почула два місяці тому у Красноґруді. Повертаюся думками до робочого кабінету Мілоша.
Niczego mi proszę pana
Tak nie żal jak porcelany
По правді, нам є за чим шкодувати. Тільки треба з чогось починати відбудовувати принаймні своє внутрішнє «я». У мене ця цеглинка – синьо-біле порцелянове горня, «як у Мілоша».
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, IWM Documenting Ukraine, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
