Великий привілей — писати цей текст. Як і писати будь-який текст, сидячи в своєму домі, у кріслі, за робочим столом або в кабінеті. Необхідність і бажання рефлексувати про наше сьогоднішнє життя йде пліч-о-пліч зі щосекундним усвідомленням того, що хтось, хто, можливо, мав сказати щось важливіше, ніж скажеш ти, вже нічого ніколи не напише.
Розмови про українську культуру политі кров’ю. І це не фігура мовлення і не бажання викликати співчуття у читачів. Це просто факт.
В українській реальності паралельно існують фотографії виснажених і поранених захисників «Азовсталі», які повернулися з полону після тортур і знущань, – і дискусія про те, як змінювати експозиції музеїв. Реалії окупованих містечок і сіл, де щодня вбивають і катують людей, співіснують із розмовою про те, чи етично зараз знімати ігровий фільм «Буча» прямо в місті, чиї рани будуть гоїтися ще дуже довго. Щоденні новини про обстріли українських населених пунктів і загибель їхніх мешканців сусідують із тривожними розмовами про те, як нам не втратити залишки прозорих процедур в культурі і зробити так, щоб дієвці цієї культури змогли далі працювати.
З усім цим ми пам’ятаємо, що в повномасштабну війну українська культурна спільнота зайшла дуже стомленою і націленою на довгу боротьбу за свої післямайданні здобутки: прозорі конкурсні процедури обрання нових керівників музеїв та театрів; збільшення фінансування на культурні проекти на автономних засадах; децентралізацію у сфері та бурхливий розвиток культури в містах, далеких від Києва. Усі ці зміни, які західному читачеві можуть здатися давно пройденим уроком, здобувались нервами і потом багатьох талановитих і небайдужих людей.
Команда президента Володимира Зеленського наразі показує себе з позитивного боку і завойовує прихильників за кордоном, але, як не прикро про це говорити, за два роки до 24 лютого 2022-го крок за кроком руйнувала культурні інституції та принципи, на яких вони б мали ґрунтуватися.
Спочатку впало Держкіно, куди після непрозорого конкурсу призначили Марину Кудерчук, особу, лояльну одному з ключових можновладців в країні. Наслідок — після семи місяців повномасштабної агресії українські кінематографісти, які успішно презентували свою країну за кордоном, а зараз займаються документацією війни, залишаються без державної підтримки. Виявилося (який сюрприз!), що лояльна особа недостатньо компетентна для того, щоб захистити свою сферу і забезпечити її існування.
Наступим впав Український культурний фонд, метою якого від початку було зробити прозорим розподіл державних коштів на культурні проекти. Після трьох років успішної роботи туди обрали «ручну» Наглядову раду і — згодом — «ручного» виконавчого директора. Результат той самий, що і в Держкіно: нині УКФ позбавлений своєї автономності, фінансування і можливостей підтримувати дієвців культури, завдяки яким і постав колись.
Дві інституції, під якими теж почали трощити фундамент, — Мистецький Арсенал (музейний комплекс, де останні кілька років проходять програмні для українського мистецтва виставки) та Довженко-центр (державний кіноархів) встояли, хоч деякі — тимчасово. В серпні стало відомо, що Національний центр Олександра Довженка — велику інституцію, в основі якої лежить збереження українського кінонадбання — вирішили «реорганізувати», а насправді ліквідувати, розбивши на три менші установи з сумнівною суб’єктністю й вагою в спільноті. Рішення ухвалило Держкіно, а — фактичною відсутністю притомної культурної політики — підтримало Міністерство культури.
На тлі цього в спільноті точилися розмови про провалену тим самим Міністерством культури та інформаційної політики музейну евакуацію. Було лише питанням часу, поки негласна домовленість перших місяців повномасштабної війни не критикувати владу буде відкинута, принаймні у сфері культури.
Протягом перших місяців усі ніби розбіглися по своїх нішах: чи то у Львові, куди евакуювалися менеджери культури, журналістки, критики, кураторки, художники; чи то у Києві, спочатку спорожнілому і слухаючому вибухи на своїх околицях; чи то в закордонних safe havens, куди так важко й довго добиралися матері з дітьми й літніми батьками, молоді дівчата, та інші нажахані перспективою опинитись в окупації і ситуації прямого насильства жінки (чоловікам віком до 60 років виїжджати з України можна лише у справах за узгодженням із органами влади).
Опанувавши страх і подолавши фрустрацію, усі ті, хто працює у сфері культури, дуже швидко стали до роботи: дехто перемкнувся на довколавійськове волонтерство, дехто став зв’язковою ланкою між гуманітарною, матеріальною та фінансовою допомогою та тими в культурі, кому вона була потрібна (музеї, їхні працівники та колекції, наприклад), а хтось почав думати над тим, як допомагати на ниві культурної дипломатії.
Евакуаційний Львів гудів не лише від кількості людей, які знайшли там прихисток від російських ракет, а й від напруги щосекундних рішень. «Під кожним кущем утворився фонд допомоги музеям», — гірко жартують музейники, які самоорганізувались, домовилися між собою і поділили роботу: хтось узяв на себе організацію індивідуальної допомоги колегам; хтось шукав пакувальні матеріали для музеїв, що опинилися під загрозою; хтось допомагав з реальною евакуацією і виїздом тим, кому це вдавалося зробити (таких не так багато, як хотілося б).
Фонди допомоги запрацювали не лише для музейників: в умовах, коли зарплати урізали, бюджети державних культурних фондів віддали на армію, а їхні очільники виявилися неспроможними акумулювати кошти від іноземних донорів і розподіляти їх між тими, кому вони справді потрібні, культурна спільнота почала, як це було до 2014 року, виживати самостійно.
З приходом літа до життя стали повертатися культурні події: концерти, виставки, кінофестивалі, літературні читання та вистави проводились і в бомбосховищах, і в своїх рідних стінах — українські культурні інституції почали потроху відновлювати роботу. Досвід пандемії коронавірусу з його переходом культури в онлайн і відточеною здатністю адаптуватись до реальності, яка може змінитися щосекунди, став у нагоді.
Нинішня осінь своєю насиченістю нагадує перші місяці осеней до 2020 року: в Україні уже була війна, але разом із тим був і культурний бум – вир подій, бум дискусій, запитань — до себе і до світу довкола. Цього року географія українських подій розширилась до кількох країн Європи і Північної Америки, де говорять про деколонізацію, українське мистецтво та післявоєнне відновлення. Тут на арену виходить нині одна з найбільш ефективних державних культурних інституцій — Український інститут, головна культурно-дипломатична установа країни, яка підпорядковується Міністерству закордонних справ і тому вільна від обмежень, які накладаються некомпетентністю нинішнього очільника українського Мінкульту.
Попри те, що фраза «культурний фронт» видається проблемною, культура направду стала активним учасником цієї війни. Поки Збройні сили України борються на фронті, українська культура працює на те, щоб їм було куди повертатись. Адже після 24 лютого стало зрозуміло, що старого життя більше немає і всі структури, які здавалися вічними, впали.
Війна оголює все: не лише нерви, але й сенси й структури, які ці сенси обслуговують. Раптом став очевидним і таким, що на нього більше не можна закривати очі, той факт, що більша частина європейської культурної інфраструктури заражена російським капіталом і наративами. Раптом почало приходити розуміння, що славнозвісна soft power може просувати не гуманістичні цінності, а щось, чим можна прикрити воєнні злочини, агресію і масові вбивства.
Раптом виявилося (насправді виявилось давно, та війна в Україні має стати останнім пунктом на шляху до остаточного усвідомлення), що культура — це не симпатичний набір красивостей, якими можна прикрасити виступ президента або чиєсь прагнення збагатитись. Культура — це надскладна сутність, яку можна інструменталізувати так, що токсичність її викидів перевершить усі наші прогнози. Пересічний любитель культури у вакуумі поставить питання «А що такого? Культура не винна». Дійсно, а що такого у виконанні Чайковського у філармоніях по всьому світі, паралельно з таким самим виконанням Чайковського симфонічним кремлівським оркестром на сцені біля розбомбленого російською армією вщент Маріупольского драматичного театру? Що такого у тому, що «Ла Скала» відкриє свій сезон оперою Модеста Мусоргського «Борис Годунов» за мотивами поеми Пушкіна, чиїм зображенням росіяни прикрашають білборди на окупованих територіях? Що такого в тому, що в деяких європейських книгарнях українські автори стоять у приголомшливо великому відділі «Російське», а знаних східноєвропейських авторів можна знайти на полиці, лише зігнувшись у три погибелі? Що такого в тому, що російський кінорежисер, який показує свій новий фільм на ключовому світовому кінофестивалі, вважається «дисидентом» і при цьому захищає вбивць – тих, хто здійснює окупацію і насильство над людьми?
З яких пір «культура» стала тотожна невпинному пережовуванню старих наративів? Чому «культура» не означає критичне ставлення до них? Чому для багатьох людей на Заході примари «великої культури» важливіші за життя людей, яких убивають в ім’я цієї «культури»?
Слухаючи й читаючи багатьох українських художників, письменників, істориків, кураторів, журналістів, режисерів, продюсерів, менеджерів культури здається, що саме цими питаннями вони й послуговуються, коли роблять свою роботу. Здається, що всі — попри шалену втому, страхи й травми — намагаються намацати щось нове, живе і пульсуюче на руїнах отруєного старого, попри все, що відбувається навколо — починаючи від кричущої некомпетентності тих, до кого годилось би апелювати, завершуючи реальною небезпекою для життя.
Але видається, що самі ми не зможемо цього зробити. Тож, напевне, настав час для того, щоби запросити до процесу пошуків усю Східну Європу. Країни й народи, які лишались у тіні якщо не Росії, то західного світу, якому здавалося, що він кращий за інші. В темноті, що її накликала на нас Росія, пульсує серце нерозказаних або погано почутих історій Східної Європи: єврейських, грузинських, українських, польських, кримськотатарських, литовських, чеських, латвійських; історій, що раніше маргіналізувались і поставали лише як додатковий бонус до чийогось вистражданого генеалогічного дерева; історій, які перетворювались на анекдоти і застільні байки.
Від того, як ми їх розкажемо, залежать наші життя. Та й іншого шансу їх розповісти у нас може вже не бути.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, IWM Documenting Ukraine, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
Текст уперше опублікований у жовтні 2022 року.
