Поки я говорю, він дивиться на мої нігті та взуття. Нігті червоні, взуття в тренді. Я говорю з невисокої сцени, у нас камерна група, люди в залі – це ті, хто фінансують проєкти в Україні або відкривають там свої регіональні офіси. Вони хочуть зрозуміти, що відбувається.
Їздити на такі зустрічі – моя робота цієї весни, літа й осені. Нелюбе заняття, бо вдома купа справ та справжнє життя, але робота ця необхідна. З лютого по травень ми разом із колегами евакуювали мистецькі об'єкти, де ще була така можливість, заселяли художників та артистів у наш резиденційний будинок у Карпатах, коли ще була така можливість, я передавала те, про що не говорять публічно, куди можна було. А ще готувала вечері на чотирьох вимушених, але бажаних гостей у моїй двокімнатній квартирі в Івано-Франківську – тоді важливо було встигнути в супермаркет до комендантської години. В червні ми відправили в тури музичні театри та виставки, а себе мені довелося відправити в менш видовищний та одиночний «тур» – на міжнародні конференції та зустрічі за закритими дверима. «Культурна дипломатія зараз важлива», казали вони, і я зібрала валізу й вирушила в дорогу.
Поки я говорю, він дивиться на мої нігті та моє взуття. Коли я завершую презентацію, він ставить перше питання, яке дослівно звучить так: «А що з російською мовою?»
– Що з російською мовою?
– Її менше використовують в Україні.
– Так, багато людей добровільно переходять на українську. Вони мають на це право.
– Так, але як ви читатимете письменника XY? Російська – це доступ до великої культури.
– А Ви читаєте російською?
– Ні.
– А як ви читаєте письменника XY? В перекладі? Ми теж так уміємо.
В перерві він підходить до мене з кавою та просить не розуміти його неправильно. Мовляв, він просто нічого не знає про Україну та «намагається її пізнати». Я переходжу на німецьку, бо це його рідна та моя вільна, й роблю ще одну спробу пояснити мовне питання в Україні в форматі small talk біля кавової машини. Він хвалить мою німецьку та з подивом, задуманим як комплімент, питає, де я так добре її вивчила. «В університеті, – відповідаю дещо сухо, – в Донецькому університеті».
Всю весну я провела в Івано-Франківську з нерегулярними виїздами в Київ. У Франківську ми з колегами нашвидкуруч організовували майстерні та житло для художниць та художників, які так само терміново готували частину робіт для Венеційської бієнале. «З сьогодні на вчора» ми організовували сховища для мистецьких робіт, які невідкладно вивозили з різних міст. Про місце перебування сховища мало знати не більше трьох осіб, а про те, в який час та куди саме вирушає машина – не більше трьох осіб та художник. Найбільше робіт вивозили з Києва, найчастіше це вдавалося з другої чи третьої спроби. А той самий запит з Маріуполя, про який я часто згадую, так і залишився невиконаним. Ми не змогли. Лише змогли вмовити композиторський дует, яким ми опікуємося, зіграти в студії франківського радіо п'єсу «Маріуполь», яку вони написали 22 лютого. Прем'єра відбулась у той день, коли на Маріупольський драмтеатр росіяни скинули надпотужну бомбу.
Цієї весни було на диво багато німецької мови. Чи не забагато. Мені дзвонили з німецького радіо, підключали на прямі ефіри німецького телебачення, просили про коментар по мейлу. При спробі ввічливо відмовитися (бо ж купа роботи та справжнє життя) й запропонувати замість себе колегу, який чи яка краще знається на темі чи перебуває ближче до лінії фронту, я отримувала несподівану відповідь: «Нашим глядачам (або слухачам) простіше сприймати коментар від когось, хто говорить німецькою. Тоді він сприймається ближче та емоційніше». Ну добре, якщо люди швидше повірять тій, хто говорить їхньою мовою, говоритиму з ранку до вечора. Так мій спринт зі спілкування з німецькими журналістами перетворився на марафон, а з літа послідували численні запрошення виступати на конференціях та зустрічах.
У мене з'явилися свої мантри:
«В цій війні Росія умисно атакує культурну спадщину, бо це – війна проти культурної ідентичності. Війна проти культурної ідентичності означає геноцид». Цю мантру бажано повторювати на початку та на кінці розмови, щоб вона дійсно осіла в свідомості слухачів.
Або: «Жодна “велика культура” не може зупинити війну, інакше Німеччина не почала б Другу світову. Мистецтво не може зупинити війну, війну зупиняє зброя». Після цієї тези важливо зробити паузу, щоб останнє слово зависло в повітрі, поки його не з’їсть тиша з перших рядів.
І ще: «Культурний діалог між Україною та Росією можливий – але після повернення Україні її кордонів 1991 року, після визнання колективної відповідальності росіян та після узгодження репарацій». Це – базова теза, із нею вже всі притомні опоненти погодились.
І наостанок: «Темою такого майбутнього культурного діалогу може бути деколонізація “великої культури” та повернення “просто культурам” їхньої апропрійованої спадщини, поки “велика” стане нормальною». І хай дискусія почнеться.
Після таких тез я чую питання про російську мову, про моє бачення компромісу чи знову – про діалог України і Росії. В такі моменти в залі нависає напружена тиша, яку я волію інтерпретувати як незгоду решти аудиторії. Але якою би прогресивною не була група слухачів, завжди знаходиться хтось, хто нагадає: «Не тобі знати, якою мовою тобі говорити та з ким зберігати відносини. Не тобі, а мені». Я набираю повітря, вдягаю на обличчя ввічливу посмішку та знову повторюю мої тези, ілюструючи їх численними прикладами з життя. Так, дискутувати – захопливо, для цього ми тут є. Але дискутувати з такими «питаннями» – нудно та втомливо, і хіба ми тут для цього? Майже двадцять років я чую те саме спекулятивне питання про російську мову на міжнародних зустрічах – спекулятивне в тому плані, що наче мова, а не бажання підкорити або знищити, стала вихідною точкою війни. Скільки ще?
На зустрічі з депутатами Європарламенту одна з депутаток запитує: «А що з Чайковським, ви підтримуєте те, що українські диригенти виключають його твори зі своїх програм?». Я відповідаю, що не маю зараз ресурсу та часу на Чайковського (і це правда), але пропоную повернутися до цього питання, коли ми вирішимо основне. Темою цієї зустрічі було заявлене знищення української культурної спадщини під час війни. Інформація про евакуйовані музейні колекції не розголошується з міркувань безпеки, про неевакуйовані – також. Але ми вже точно знаємо про вщент знищені музеї Сковороди та Примаченко, знаємо про вкрадені роботи Куїнджі та Айвазовського з залишків Маріупольського художнього музею. Я мала сім хвилин, аби розказати про низові ініціативи з порятунку мистецьких об'єктів. Ці сім хвилин я готувала дуже ретельно, аби й викласти весь фактаж, і мати час на персональні історії та заклик до дії. Здається, це завдання я повністю провалила. Бо після презентації про збереження артефактів українського образотворчого мистецтва мене запитали про давно померлого російського композитора, чиїй культурній спадщині нічого не загрожує. «Epic fail», – думаю я та намагаюся запам'ятати прізвище тієї німецької депутатки, щоби пізніше загуглити, з якої вона партії. Виявилося, що з SPD.
В дорозі між конференціями гортаю стрічку Фейсбуку. Одна українська режисерка пише, мовляв, критикувати інертність європейських політиків контрпродуктивно, їх треба хвалити. Розказує, як після її виступу один із німецьких депутатів показав їй фото свого пса. Інший український режисер постить свою статтю, критичну до німецької політики та політиків, а в коментарях йому розповідають, що «calling Germany‘s policy as neo-colonial and imperial is just plainly wrong». Ще один український письменник нагадує про збір грошей на авто для армії – за останній виступ мені пощастило отримати гонорар, і я відкриваю додаток онлайн банкінгу. «Логічне призначення», – думаю я. Ці гроші – результат безпрецедентної уваги до українського мистецтва, яка оплачена непомірною ціною з нашого боку. Жоден із нас – митців, культурних менеджерів, кураторів – волів би не мати цієї уваги в такому контексті. Але якщо вона є, вона має конвертуватися в єдине, що зараз рятує – в зброю, в залізо, в залізних людей.
На іншій панелі один з учасників не ставить питання на загал. Але щойно я спускаюся зі сцени, відводить мене вбік та безкінечно довго пояснює, чому я не повинна була говорити зі сцени про «німецькі політичні еліти, які несуть частину відповідальності за цю війну». Він переконує мене, мовляв, не зрозумійте мене неправильно, я на вашому боці. Але! Північний потік 2 приніс збитки лише Росії. Мовляв, ні, Штайнмаєр зовсім не ставиться до Росії з особливим сентиментом, звідки ви це взяли, де докази? Мовляв, ні, Шрьодер не порушив жодного закону, за що його формально позбавляти членства в SPD? Які є докази того, що німецькі підприємства обходили санкції, продовжує він. Це неможливо, інакше їх би оштрафували. «Це жахливо та безсердечно, що я вимушений вести такі дискусії з вами – людиною, яка в війні!» – завершує він, у нього на очі навертаються сльози. Це не вперше, коли останнім аргументом у дискусії стає те, що я нібито не можу мислити раціонально «в цій ситуації». Але це вперше, коли мій опонент при цьому майже плаче. На відміну від мене.
До речі, про плач. Про сльози відчаю я загадала вже під час того, коли почала їздити за кордон. Перші тижні після початку вторгнення я фізично не могла плакати – якийсь чудернацький захисний механізм тимчасово відключив цю функцію, але справа навіть не в тому. З січня по травень в Івано-Франківську все було простіше, бо зрозуміліше: тут чорне, а тут біле, тут менше хаотичного страху та більше сухої злості, а ось тут працюємо та запам’ятовуємо, щоби виплакати всі втрати колись потім. Після перемоги, звичайно. Коли перетинаєш кордон – особливо польсько-німецький – світ ніби перевертається догори дригом. Стає більше сухого страху, який паралізує, та більше хаотичної злості, яка розплескується навкруги. Найчастіше на тих, хто страждає від війни, а не на тих, хто її почав та може завершити. «Яка культурна дипломатія, it only hurts the only hurted», — часом думаю я, поки сиджу на неприємній дискусії. «Яка культурна дипломатія, я тут просто українська мавпочка за квотою», — часом пишу я другу, коли все закінчується. Я йду в туалет, тільки щоб кілька разів стукнути долонею об стіну та спробувати вичавити з себе ті самі сльози відчаю та сльози полегшення. Друге не виходить, але від сліз відчаю вже стає легше. Поправляю брючний костюм, бо якщо вже й бути мавпочкою, то в хорошому костюмі та з правильним взуттям.
Ось я вже у франкфуртській церкві на зустрічі з однією українською письменницею. Вона читає зі свого щоденника про війну, який нещодавно вийшов друком німецькою. Її голос змішується зі звуками якоїсь протестної акції на вулиці. Звідти долітають звуки, надто схожі на сирену повітряної тривоги, вони переплітаються з голосом письменниці, яка читає про обстріли жилих будинків. Чоловік із сивим волоссям питає: «Якщо б вас хтось тут на Заході запитав, якою є колективна провина України за цю війну, що б ви відповіли?» Мені перехоплює подих. Письменниця відповідає, що звинувачення жертви – це питання, на яке краще міг би відповісти психотерапевт, а не письменниця. Модератор втручається, мовляв, письменниця неправильно зрозуміла. Вже після завершення події сивочолий чоловік підходить до авторки, а потім голосно продовжує дискусію з іншими й повчає, мовляв, ось так можна було відповісти на його питання, або ж іще ось так. Я поспішаю вийти з церкви в теплий – та вже тихий – суботній вечір. Добре, коли суспільний протест та сирени можуть завершуватися точно за розкладом.
Після іншого вже свого виступу – також для переважно німецької групи – я отримую фідбек, що, мовляв, усе структуровано та багато нового, але «деякі з наших німецьких учасників були роздратовані, що ви не говорили про свої почуття». Можливо, простого фактажу було недостатньо, аби зробити єдино можливий висновок, як може почуватися жива людина в такій ситуації. Що ж, знову те, що я подумки називаю emotion porn. Це коли навіть фаховій спільноті, якій ти розповідаєш про митців, які лишилися в Україні, або про евакуацію мистецьких робіт з Маріуполя, яку ти так і не змогла організувати, потрібні твої емоції. Як ви почувалися тоді, а як зараз? Як почувають себе ваші колеги? О, у вас є донька, а як вона переживає цю ситуацію? Ви вирішили не вивозити її з України, як Вам з цим живеться? Потрібно говорити однією мовою з людьми, щоб вони тобі повірили. Потрібно розказати про емоції, але не бути «надто емоційною співрозмовницею», щоб люди тобі повірили. Потрібно показати страх, але не показувати злості чи рішучості, щоб люди тобі повірили. Потрібно виправдати очікування від образу жертви, щоб люди тобі повірили. Потрібен момент публічної вразливості, навіть якщо ти заплатиш за нього черговою панічною атакою на черговому незнайомому вокзалі кілька годин після зустрічі.
На тому виступі я так і не справдила запит на образ жертви та відмовлялася розповідати про своє особисте життя поза культурною спадщиною, мистецькими резиденціями та виставками. Я подякувала міжнародній спільноті за підтримку, велика частина якої була горизонтальною, тобто від людей до людей. Я згадала про відповідальність окремих європейських політичних еліт за їхні корумповані рішення та погладжування диктаторів. Я запитала, чи громадянське суспільство цієї європейської країни готове цьому протистояти.
Мої нігті були в порядку, моє взуття було в порядку, губна помада знову була червоною та, що там вже, я виглядала добре. Недоречно добре та на диво спокійно. Здається, ми, українці й українки, всі неочікувано добре тримаємось, недозволено високо тримаємо підборіддя та нестерпно красиво виглядаємо. Чим дратуємо тих, хто в ситуації безпосередньої зустрічі з нами миттєво проявляє свої риси, наче та миттєва фотографія на світлі. Хоча, може, я просто неправильно зрозуміла.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, Institut für die
Текст уперше опубліковаий у листопаді 2022 року.
