ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Бути бджолою
Flickr.com, Maureen Barlin, East End Street Art. Street art in Shoreditch, London April 2016, Artist: Lily Mixe

12 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Бути бджолою

Софія Андрухович

Так часто запитують: як змінила вас війна? Знову й знову переконуюсь, що якщо вона й змінює, то радше у спосіб поглиблення того, що вже і без того було – і доброго, і злого

Jeszcze 3 minuty czytania


Чоловік із Бучанського району повернувся до власного дому після тривалої відсутності. Не всіх сусідів він застав живими.

Чоловік оглянув свій будинок, зламаний паркан, сліди від танкових гусеней на подвір’ї, бруд у спальні, розбитий посуд і вивернуту шафу. Довго відтягував цей момент, але врешті таки пішов перевірити пасіку в глибині саду. Наближався повільними кроками, помічав сліди втручання – сміття, бляшанки, випалену траву, зламані гілки яблунь. Але самі вулики видавались такими ж, як він їх залишив. Бджоли звично танцювали навколо своїх хаток.

Чоловік підняв дашок однієї з них, надто пізно збагнувши, що до нього прикріплений дріт. Той тягнувся до двох скріплених між собою гранат.

Що це було – така собі гра, вияв почуття гумору? Мимоволі уявляєш собі, як чиясь психіка починає розважати саму себе, вишуковуючи найнесподіваніші місця, щоб залишити пастку для господарів після ґвалтовного вдирання до їхніх домівок: пральна машинка, дитяча іграшка, струхлявілий пеньок.

Намагаєшся уявити собі цей розум, який планує власні дії, передбачаючи й смакуючи подробиці того, що повинно статися. Така собі розвага, вияв витренуваних хитрощів: результат не покликаний порятувати життя того, хто розкладає гранати й вибухівку, сам він ніколи не довідається, що насправді сталося і чиє саме життя він забрав – але, вочевидь, можна фантазувати про це в деталях, відчуваючи певний вид сатисфакції, можна насолоджуватися азартом і власною вигадливістю, можна змагатися у винахідливості з друзями-піротехніками, можна поринати в ілюзію всемогутності й контролю над життями інших.

Колись, наступного року після проголошення Україною незалежності, я за збігом обставин потрапила до піонерського табору «Артек» у Криму. Навіть дитина здатна була чітко відчути разючість подорожі в часі у зворотному напрямку: навряд чи за мого життя мені довелося більшою мірою зануритися в радянськість. До табору мала їхати моя подруга, але вона захворіла, і нагода пережити один із найнеприємніших періодів дитинства випала мені.

Серед спогадів – діти союзних республік на таборовому пляжі. Вони методично виловлювали з води десятки литких фіалково-прозорих медуз, розкладали їх на розжареному піску або бетоні, і спостерігали, як неуникно випаровується волога, як випаровується життя, як нескінченно довго перед тим у цілковитій тиші живу істоту наскрізь пропікає страждання.

Нічого не трапилось. Гранати не вибухнули, тому що впродовж тих шести місяців, що вони пролежали у вулику, бджоли продовжували займатися власними справами: вони виробляли мед, віск, прополіс, пилок і пергу, залишали підмор, тож запалювачі гранат виявилися надійно залитими липкими пахучими речовинами.

Бджолам навряд чи сподобалось, що хтось чужий, із незнайомим запахом, вдерся до їхньої хатки і залишив по собі незбагненні зайві предмети. Але вони зробили те, що завжди робить природа: продовжували залишатися собою. Коли виникають непередбачувані перешкоди, нові обставини, які неможливо усунути, природа шукає спосіб продовжувати свій плин у зміненому просторі.

Історія про бджіл створює спокусу перетворити її на міф.

Сказати: бджоли – символ українців, українці здавна були бджолярами, вони не мислять себе без вуликів, вони щодня з’їдають слоїк меду, вони винайшли медовуху, вони знають найточніші пропорції ложки дьогтю в бочці меду, а бджолині укуси їх оздоровлюють і викликають ейфорію. 

Сказати: вірні і вдячні бджоли захистили свого господаря-українця і свідомо порятували йому життя.

Сказати: вся українська земля, її природа і хтонічні сили беруть участь у цій війні – бджоли знешкоджують гранати, болота засмоктують в себе танки, кажани спотворюють ворожу ехолокацію, а триметрові соми на дні ставків давно вже так добре не харчувались.

Але насправді бджоли просто залишалися бджолами за змінених обставин. І саме тому вони врятували життя чоловікові, який про них дбає і відбирає у них мед, саме тому вони вижили самі і продовжують жити.

Так часто запитують: як змінила вас війна? Знову й знову переконуюсь, що якщо вона й змінює, то радше у спосіб поглиблення того, що вже і без того було – і доброго, і злого. Дедалі більше мрію про можливість (напевно, нереалістичну) якомога менших змін у зв’язку з війною. Карколомні зміни часто означають втрату себе. Залишатися собою, бути собі вірним – ознака пластичності й цілісності, передумова життєздатності й тривання.

Фізична рана на тілі має форму западини. Те ж стосується ран нефізичних. Будь-яка западина, урвище чи провалля – те саме, що гора, погляд залежить від точки зору, від перспективи або від внутрішнього зусилля. В кожному разі більшість із нас зараз дивиться на світ або з дна, або з вершини, і специфіка огляду не дозволяє побачити й збагнути рівнинного світу. Ми практично позбавлені зараз реальності рівнинного сприйняття.

Одна моя подруга-письменниця днями поділилась своїм захватом з приводу роману південно-африканського автора. І негайно додала, що, читаючи його, детально перевірила всю можливу інформацію про романіста: чи не проявляв він будь-коли власної русофілії?

Ми боремося з загрозою, і часто не помічаємо, як власними руками створюємо собі нічим не кращі несвободи, потураючи власним розбухлим від жаху і болю неврозам. Як вершина гори, на якій ми опинилися, згуртувавшись для підтримки одне одного, стає дном провалля, коли згуртованість виявляється збитою докупи юрбою, націленою на цькування і на автодеструкцію.

Нереалістична мрія про можливість якомога природніших змін – це мрія про спокійне читання доброго роману південно-африканського автора, який, може, й ознайомився колись із перекладом Достоєвського. Але як це може завадити бджолі бути бджолою.

Думаю про свого приятеля, власника невеликого готелю в Карпатах. З перших днів війни він приймав у себе людей, які втікали від війни, селив і годував їх безкоштовно. Він навіть слухати не хотів про те, щоби брати гроші з людей, які втратили все і рухались у невідомість. Проводив із ними час, слухав їхні історії, що часто переривалися сльозами, возив до лікарень. Час від часу виламував шухляди або розкручував дверні клямки для того, щоб вихудлий на кістяк Міша з Харкова, який справді не мав жодної копійки, міг віддячити господареві майструванням – бо інакше йому геть погано ставало від почуття провини.

Але з почуттям провини все не так просто. Його неможливо приборкати, коли воно не визнане й не назване самою людиною.

Міша жив у готелі, харчувався в ресторані, дедалі нижче вклонявся господареві і співав під гітару своїх улюблених пісень якоїсь російської рок-групи – але щойно його попросили не зловживати оцим останнім, бо у всіх навколо геть розхитані нерви, як він заходився сваритися з господарем готелю, звинувачувати того у зверхньому ставленні, хитрих планах визиску постраждалих і безкоштовному використанні їхньої праці. Він продовжував жити в готелі, але щодня створював навколо себе скандал. На четвертому місяці нарешті таки поїхав, повиламувавши знову всі шухляди і дверні клямки.

Коли в господаря запитали, навіщо він усе це так довго терпів, той відповів: «Річ у самій допомозі, а не в людині, яка тобі подобається або ні. Часом вони доводять мене до сказу, часом я сам потребую допомоги після того, як допомагаю їм. Але все одно продовжую, бо хто іще допоможе неприємній людині, якій потрібна допомога?»

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро,  Institut für die Wissenschaften vom Menschen,  а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.

Partnerzy działu ukraińskiego w Dwutygodniku