НЕНАВИСТЬ: Територіальна оборона серця
Ілюстрація: Женя Олійник

19 minut czytania

/ Україна

НЕНАВИСТЬ: Територіальна оборона серця

Таня Малярчук

У мить, коли російські танки зайшли в мою країну, ненависть увірвалася також у моє тіло і посунула в напрямку серця. Захищати серце від окупантів коштує неймовірних зусиль. Але залишатися людиною — одна з умов мого виживання

Jeszcze 5 minut czytania


До 24.02.2022 я не знала, що таке ненависть. Я кричала, злилась, шаленіла, тупотіла ногами, лаялася так грубо, як тільки могла собі дозволити людина з філологічною освітою, я проклинала (подумки), відсилала до чортової матері (на повен голос), мене кривдили і я захищалася (або ж не захищалася, — як виходило), я сердилася й сатаніла, та я й гадки не мала, що таке ненависть.

Середина навдивовижу теплого жовтня, російська війна в Україні триває 2ХХ день. Хтось іще рахує дні, я — вже давно ні. Пересідаю у Кракові на потяг до Лодзі, куди запрошена виголосити промову на одній міжнародній конференції. Промова не готова і я не знаю, про що ще можна сказати чи написати, щоб цей злочин проти людяності нарешті припинився. Констатую факт свого абсолютного безсилля як тієї, яка колись вірила у слова. Водночас вірю, що колись настане і їхня пора. Не виключено також, що все, сказане і написане сьогодні, набуде ваги в майбутньому. Якщо це майбутнє постане.

Отже, напрочуд теплий і кривавий жовтень. Я стою на вокзалі у Кракові біля «Пункту харчування» із жовто-блакитним прапорцем на скляних дверях. Фіксую боковим зором брикети з мінеральною водою, консерви, хліб, яблука для вимушених переселенців, якісь волонтери всередині без особливої метушні сортують пакунки з печивом. Маючи пів години до відправлення, я перевіряю мапу повітряних тривог і скролю новини: ракети падають, люди гинуть, батьки живі, друзі вже не всі…

І раптом чую позаду жіночий голос: «А что такое пункт харчування

Оглядаюся й бачу двох жінок, що неквапом проходять повз мене, молодша і старша, гарно вбрані, доглянуті, з більшою й меншою валізами, — і старша відповідає на поставлене запитання: «Для укрáинцев что-то, наверное, чтобы пожрали на халяву».

Суміш неконтрольованої агресії й паралічу, що мене прошили тієї миті, важко описати інакше, ніж суперечність найвищого ступеня порівняння: я, що за сорок років жодного разу не підняла руки на іншу живу істоту, крім комарів, була готова кинутися на незнайомих росіянок з кулаками, вчепитися в їхні горла зубами, пожбурити в їхні зверхні мармизи їхніми ж валізами, — та не могла поворухнутися. Кривдниці зникали в натовпі (цікаво, звідки і куди вони прямували?), а я стояла, німа і нещасна, приголомшена силою пережитого афекту, так і не спромігшись кинути їм услід бодай образливе слово.

Ненависть — це коматозна лють. Вулкан без кратера. Темрява, що спалює. Так я пізнала її неконтрольовану стихію.  

У мить, коли російські танки зайшли в мою країну, ненависть увірвалася також у моє тіло і посунула в напрямку серця. Захищати серце від окупантів коштує неймовірних зусиль. Але залишатися людиною — одна з умов мого виживання. Україна програє, якщо здасть Київ, я програю, якщо здам серце.

(Ірена стверджує, що наша ненависть, навпаки, недостатня.) 

Кінець жовтня. У центрі німецького містечка, колись ущент зруйнованого силами союзників, зустрічаю чоловіка: він прогулюється з донькою, голубить її і щось лагідно примовляє. Гарний чоловік, гарна донька, — з розмови розумію, що вони росіяни. Ідилічна сімейна сцена викликає в мені новий емоційний ураган, бо донька Ірени, моєї подруги, вже багато місяців не бачила свого тата і невідомо, чи колись побачить, він на фронті. Я заплющую очі й концентруюся на диханні, щоб російський батько (він цілком міг бути хорошою людиною) пройшов далі, не перечепившись об мій презирливий біль. Я маю право на ненависть, вона на мене — ні. Вулкан клекотить, темрява сочиться крізь щілини реальності, яку я не обирала і в якій не хотіла брати участі, але вона настала, не питаючи ні в кого дозволу. Я потворна і сліпа, коли ненавиджу, але чи можу заборонити собі це почуття? Чи можу заборонити ненавидіти Ірені, наприклад?

«Нехай вони всі здохнуть», шепоче вона, коли ми обговорюємо чергові прильоти ракет, чергові руйнування, чергові загибелі гарних людей. «Гарні люди вмирають, розумієш» — каже вона. — «Найкращі».

Я розумію. Ірена теж належить до гарних людей. Вона навчалася в Києво-Могилянській академії, володіє трьома іноземними, не враховуючи, звісно ж,  само собою зрозумілих російської та польської. Працює в документальному кіно. Частина її родини живе в Росії, й сама Ірена наполовину росіянка. Але ідентичність — це вибір, якось пояснила вона, ти просто вирішуєш, ким є, і крапка, що тут до біса складного? Ірена евакуювалася з-під Бучі в другу ніч повномасштабного вторгнення. Через два тижні поневірянь її донька раптом зрозуміла, що покинуті напризволяще хатні рослинки без води приречені на загибель. «Боже, як вона плаче, — скаржилася Ірена дорогою до Відня. — Неможливо дивитися, неможливо заспокоїти».

Нехай їхні діти теж плачуть…

Ні, цього Ірена не написала. Вона написала значно гірше. Ненависть малослівна і без викрутасів, якщо випалює, то відразу у найстрашніший і найогидніший спосіб. Утім, переважно ненависть мовчить, бо мова — не її поле бою, одягнувшись у слова, ненависть розпадається на частини і втрачає силу, за неї починає бути соромно. «Порядна людина ненавидить мовчки», — казав сусід моїх діда і баби, щороку пересуваючи межу городу на кілька сантиметрів на свою користь. «Паскуда!» — гиркала баба через паркан, а сусід ніколи не відповідав на образи, лише хитро всміхався. Я завжди його побоювалася.

Як визначити ненависть? Це ворожість? Неприхильність? Нелюбов? Зневага? Мені замало перелічених слів. Ненависть, яку я відчуваю (так, я її відчуваю) містить у собі відповідь на ненависть і насильство до мене, а також невіру в те, що це насильство вдасться зупинити. Раби безсило ненавидять, натомість вільні люди, обороняючись, гніваються і лютують. Рушійною силою українського спротиву 2022-го року є саме лють і справедливий гнів, а не ненависть — остання виникає лише в моменти тотального безсилля.

Принаймні в українській мові ненависть не має синонімів. Зате я можу назвати сотні слів, протилежних до ненависті за значенням. Сотні тисяч. Уся українська мова, все, що я люблю, тримає оборону серця.

 Допоки…

Початок листопада. Осінь у Європі все ще тупцює на місці, не сміючи перебрати остаточні права. У Європі сталася гуманістична зупинка часу. Яка різниця, літо зараз, осінь чи зима, якщо триває війна і люди знову лягають у братські могили? 

Ірена поїхала в Україну побачитися з чоловіком. Він отримав бойове поранення й перебуває у шпиталі десь неподалік від Харкова, начебто нічого серйозного, мав би незабаром одужати. Але я не впевнена, що Ірена сказала правду, не впевнена також, що Ірені сказали правду. Її донька тим часом у мене. Я не маю дітей і вже трохи забула, як з ними говорити. Для побрехеньок дівчинка начебто завелика, для правди, тим паче такої, все-таки ще замала.

— Що ти любиш? — запитую, потайки сподіваючись, що вона скаже «піцу».

— Тата і маму.

Сльози підступають до горла, але я не маю права плакати.

— А піцу любиш?

— Тільки без томатного соусу.

Пригадую, як Ірена розповідала, що донька НЕНАВИДИТЬ помідори, хоч ніколи в житті їх не куштувала. Ми йдемо на піцу. Замовляю «чотири сири» для малої і вегетаріанську без сиру для себе, бо я НЕНАВИДЖУ сир.

— Чому в тебе немає чоловіка? — запитує дівчинка під час трапези.

— У мене було аж два, — чесно зізнаюся, — а тепер хочеться побути самій.

— Ніхто не хоче бути сам. Може, ти просто не вмієш ЛЮБИТИ? 

Може. Я довго міркую на цими словами. Якщо я донедавна не знала ненависті, то чи знала я, що таке любов? Невже ця страшна війна навчить мене також і любити?

Увечері ми лягаємо спати і молодша Ірена просить розповісти казку. В дитинстві я багато їх перечитала, здається, я читала їх навіть, коли офіційно переросла вік казок. Але у памʼяті мало що залишилося, крім аксіоми, що добро перемагає зло, а любов ненависть. Тепер я не дуже в цьому впевнена, мій голос тремтить і готовий збрехати. Вогники допитливих дитячих очей блищать у темряві. Дівчинка надзвичайно кмітлива й одразу відчує фальш, її буде важко здурити.  

— Добро не перемагає зло — раптом каже вона сама, полегшуючи моє становище.

— Ну що ти?! Звичайно, перемагає!

Морок оточує нас з усіх сторін, і я бачу, як безборонні вогники дитячих очей тьмяніють і от-от загаснуть. Я не можу допустити, щоб морок їх здолав, принаймні у квартирі, за яку я літературною працею плачу оренду.

— Добро завжди, чуєш, завжди перемагає, — починаю, — от послухай. Жив собі один мирний народ упертих землеробів…

— Уперті землероби — це які? — допитливість умить перемагає зневіру.

— Ті, що працюють коло землі, хоча могли стати розбійниками чи моряками…

— Краще б мій тато став моряком.

— Але твоя мама не відпустила б його надовго в море.

— Не відпустила б… І що сталося з цими землеробами?

Я ще сама до пуття не знаю, що з ними сталося, тобто знаю, але не доберу для восьмилітки слів… Ну, починаю невпевнено, вони орали свої поля, мололи пшеницю й пекли хліб, аж поки не наскочила зграя чужинців, які нічого цього робити не хотіли. Чужинці не хотіли також, щоби хтось інший орав, молов і пік, а це дивно, бо і вони мусять щось їсти. Проте мотиви ворогів часто нелогічні. Їхні жертви часто не знають, за що гинуть…

Землероби не сподівалися нападу, хоч їхні пісні були дуже сумні і завжди про війну. Пісні знали більше за тих, хто їх співав. Хлопчина на імʼя Славко надбіг із самого ранку і забив у тривогу: з високого дерева він побачив на горизонті безкінечні вервиці танків, гаубиць і БТРів, що, мов сарана, наступали зі сходу.

«Це сталося знову!» — заволав Славко, а йому відповіли, що він бреше і в це неможливо повірити.

«Ми всі загинемо», — приречено зітхнули інші.

Решта вирішила боротись.

Тоді діти затихли, а жінки заплакали, хоч багато з них теж одягнули військову форму.

І розпочався бій. Землероби нарили окопів і забарикадували мішками з піском памʼятники поетам на головних площах (наче ці памʼятники — головне, що треба було зберегти).

І полетіли ракети, спалахнули церкви, загорілися пшеничні поля. Стовпи чорного диму проштрикнули небо, і небо, яке складається зі скла і світла…

— Перший раз таке чую. Нам на уроці природознавства…

— …небо, яке складається зі скла і світла, розлетілося на мільйони осколків темряви. Ці осколки можна було використовувати як свічки, які не освітлюють, а навпаки затемнюють, вони неабияк допомагали мужнім захисникам залишатися невидимими для ворожого ока. Проте довго триматися захисники не могли, бо мали зі зброї лише коси, лопати і граблі. А лопати і граблі не зарадять супроти військових літаків та фосфорних бомб.

— То землероби програли?

— Звичайно, ні!

Я замовкаю, бо не знаю, як завершити казку. Хтось мусить прийти на допомогу. Сусідні народи? Розбійники і моряки? Хто врятує упертих землеробів? 

— Їхні домашні тваринки, — продовжує замість мене восьмилітня Ірена. Ми міняємося ролями і ось я вже та дитина, яка знову вірить у непереможність добра. Уважно слухаю, що вона каже. Голос має твердий і упевнений:

— Можливо, ти не знала, але свійські тварини бувають дуже кровожерливі. Окупанти, звісно, теж ні про що не здогадувалися. Кури, коти і свині стали їхнім прокляттям. Щойно ворожа армія наближалася, як птахи викльовували їм очі і роздирали обличчя, звірі відкушували руки і ноги, виривали серце з грудей (а серця, до речі, були не у всіх). Найбільш грізними виявилися звичайні свійські кролі. Вони жили в ямах під землею, тому, хоч небеса давно розбилися, темрява аніскільки не заважала кролям орієнтуватися. Вони збудували розгалужений лабіринт підземних тунелів і несподівано вигулькували там, де вороги найменше цього очікували — в окупованих селах і містах, посеред казарм під час сну, навіть у туалетах, коли вороги справляли нужду…

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Окупанти сиділи зі спущеними штанами на унітазі, аж тут кріль! А якщо кролів розгнівати, вони надзвичайно верткі і жорстокі. Горе тим, хто розгнівав армію кролів! Після перемоги, яка, зрозуміло, настала вже незабаром, землероби й самі почали боятися їх розводити. Славко, наприклад, почав розводити голубів. Хоча роль голубів у тій війні ще теж недостатньо вивчена…

Ми засинаємо, а коли повертається Ірена (живий, прооперували), кажемо, що їли піцу і втішали одна одну казками про домашніх тварин. О так, донька любить тваринок, радіє Ірена, і любить казки, добре, що ти ще можеш їх розповідати.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро,  Institut für die Wissenschaften vom Menschen,  а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.

Partnerzy działu ukraińskiego w Dwutygodniku