Поки я ходила навколо чистої сторінки новенького документа з робочою назвою «Ненависть», сталася ця історія.
Українська жінка, яка нині перебуває в одній із європейських столиць, вирішила познайомитися в Тіндері з чоловіком з України, й неочікувано для себе виявила, що багато осіб, які видають себе за українців, – насправді громадяни Росії. Обурена й засмучена, вона написала про це в одну з місцевих феміністичних спільнот, щоби застерегти решту жінок. Серед іншого вона згадує, що в спілкуванні ці чоловіки поширюють типові для російської пропаганди наративи, й закликає українок бути обережними.
Проте інші учасниці спільноти (не з України), замість підтримки, почали звинувачувати її в русофобії, бажанні створити власну ксенофобську бульбашку, і навіть закидали їй, що російські чоловіки змушені приховувати свою ідентичність саме через хейт від таких, як вона. Тих, хто висловив співчуття чи солідарність, було набагато менше, ніж тих, хто писав речі штибу «цілком очевидно, що мета цього допису – провокувати ненависть до геть усіх росіян», «паспорт не визначає ідентичність, якщо ці люди кажуть, що вони українці, то варто їм вірити», «не можу повірити, що таке висловлювання могло з’явитися в публічному просторі» і «ну що ж, це просто расизм». Одна особа навіть зауважила, що дописувачка «очевидно потребує професійної психіатричної допомоги».
Чи є щось ксенофобське в тому, що жінка, яка втекла від війни в чужу країну, почувається самотньою й шукає підтримки всередині власної спільноти? Чи є проявом сліпої ненависті бажання мати співрозмовника, який говорить твоєю мовою? Не думаю.
Якщо ж врахувати факти масових зґвалтувань російськими військовими українських жінок на тимчасово окупованих територіях, і неможливість перевірити, ким є твій співрозмовник, що це, наприклад, не колишній російський військовий, який повернувся з України і виїхав за кордон в надії збудувати там краще життя, стає зрозумілим, що сприйняття цієї ситуації як небезпечної не є грою уяви і має цілком раціональне підґрунтя – зрештою, як і інші жіночі страхи, перестороги й стратегії виживання.
Проте у західній феміністичній спільноті, яка мала би бути безпечним простором для жінок, звичайне бажання бути в безпеці, коли його озвучила українська жінка, було сприйняте як прояв агресії, нічим невмотивованої ненависті, побудованої на етнічних та ідеологічних категоріях. Те, що ця жінка, або ж інші жінки, яких вона знає, могли безпосередньо постраждати від сексуального насильства російських військовослужбовців, не було взято до уваги. Війна згадувалася хіба що як «жахлива ситуація», яка заважає усвідомити, наскільки ксенофобним є небажання ходити на побачення з російськими чоловіками, які стверджують, що вони українці.
Я пишу зараз про цю історію, бо це зручна багаторівнева ілюстрація до того, про що я збираюся говорити далі. Те, з чим зіткнулася ця жінка, є лише одним із багатьох проявів системного ґазлайтингу, з яким від початку повномасштабного вторгнення стикається українська спільнота, варто лише озвучити своє бажання відмежувати від російської культури власний символічний простір – чи, як у випадку цієї жінки, власне ліжко від російських чоловіків.
Вдумлива й нюансована розмова про ненависть у будь-якому разі буде складна й проблематична, з якого боку до неї не підступися. Якщо ж говорити про український контекст і проблему знавіснілої української ненависті до всього російського, побачену умовними західними очима, розплутувати цей клубок доведеться довго. А почати доведеться дещо здалеку.
Повномасштабне російське вторгнення викликало в світі безпрецедентну увагу до всього українського. Кількість Emergency Residencies, створених спеціально для українських культурних дієвців, була такою великою, що згодом, схоже, перевищила попит: уже на початку літа на прохання знайти якогось українського художника/художницю для чергової резиденційної програми я мусила відповідати, що серед моїх знайомих усі потенційно зацікавлені особи або вже на таких програмах, або не можуть (чи принципово не хочуть) виїхати з України, або служать в лавах ЗСУ. Проте зацікавлення українською тематикою і «створення простору, в якому можуть вільно звучати українські голоси» (цитата одного з численних анонсів) не означає автоматичну готовність розуміти, вникати в нюанси, та й взагалі слухати, про що ці так звані українські голоси говорять. Іноді після участі в присвячених Україні подіях у мене було відчуття, що замість цього я могла би сходити до лісу й просто прокричатися там – сила дискурсивного впливу була би приблизно та сама. В аудиторії були або свої й ті, хто й так вже про Україну все знав, або ті, хто прийшов вивалити на учасників заїжджений набір стереотипів (Ви заборонили російську мову! Як же Достоєвський? What about Azov?), або ж ті, хто ніби й був на українському боці, але навіть не намагався вдумуватися в те, про що йдеться учасникам зустрічі. Самого факту української присутності було для них більш ніж достатньо. «Всі ваші художні висловлювання були дуже цікавими, а всі ваші думки – дуже глибокими. Дякуємо!» – таким було завершення промови директора інституції на відкритті однієї з виставок, значна частина якої була про Україну.
Від початку повномасштабної війни спроби вдумливих розмов на рівних в умовному західному середовищі впираються, як у стіну, в одне й те саме – неспроможність побачити Росію як імперію (та сама «імперіальна невинність», як це влучно окреслили Ботакоз Касимбекова і Еріка Марат), непропрацьовану колоніальну динаміку всередині самого західного суспільства і неготовність сприймати українську суб’єктність як наявну апріорі, а не щось таке, що треба щоразу аргументувати й виборювати. Іноді ця стіна поволі піддається – так, наприклад, картину українського художника Василя Єрмілова, яка п’ять років провисіла в МОМА догори ногами незважаючи на постійні спроби української сторони зв’язатися з інституцією, після 24 лютого неочікувано вдалося перевісити.
Як і до 24 лютого, те, що говориться особами з України, найчастіше сприймають як «українську точку зору», емоційне судження, яке спирається на суб’єктивний досвід, а не реальне знання. Наприклад, я мала радість бути слухачкою на конференції, присвяченій Україні, де всіх українських колег, без огляду на їхні наукові ступені й інтереси, згрупували в панель під назвою «українські голоси», тоді як доповідачі з західної академії виступали в тематичних панелях без прив’язки до їхнього походження. Чи часто ми чуємо в тому ж контексті про «німецькі» або ж «французькі» голоси? Ніколи? Іноді в мене складається враження, що колись широко вживане дослідниками окреслення native informant, яке вийшло з моди з огляду на своє колоніальне звучання, протоптало собі доріжку назад у суспільний дискурс, переодягнене як «Ukrainian voice».
Що ж, відмова колишньому колоніальному суб’єкту в праві на власний голос через його маргіналізацію й оголошення надто емоційним, надто травмованим, недостатньо відстороненим чи ще якимось надто не таким, щоб задовольнити штивні й вигадливі критерії так званої об’єктивності (які власне і мають відділяти істеричне голосіння від незаангажованої інформації) не є нічим новим – про це писали геть усі дослідники колоніалізму від Едварда Саїда до Франца Фанона і від Ґаятрі Чакраворті Співак до Ліли Ганді.
Але до чого ж тут ненависть? А от до чого: тенденція сприймати заяви й твердження, які лунають з українського боку, як сиру емоцію, дозволяє маркувати їх як ненависть, означувати як hate speech абсолютно все, що з якихось причин викликає дискомфорт і виходить за рамки усталеного світосприйняття – часто окресленого тим-таки колоніальним майндсетом і вбудованою в нього динамікою влади. Особливо це стосується намагань українських культурних діячів відокремити власний символічний простір від російського, де наліплення етикетки «ненависть» зазвичай включає також закиди у ксенофобії і йде в парі зі звинуваченнями у войовничому націоналізмі. Цікаво також, що зазвичай для відстоювання наявної домінантної позиції російська культура використовує понятійний апарат, опрацьований для захисту вразливих груп і різного роду меншин: звинувачення в цензурі, розпалюванні ворожнечі й переслідуваннях за етнічною ознакою лунають навіть тоді, коли є абсолютно очевидним, що жодних інструментів для реалізації речей, у яких її звинуватили, українська сторона не має.
Українська режисерка знімає свою роботу з програми відомого західного медіафестивалю, бо не хоче бути на одному майданчику з авторами, які ідентифікують себе як російські? Мова ворожнечі, намагання цензурувати свободу художнього висловлювання. Українська кураторка відмовляється курувати спільну російсько-українську антивоєнну виставку? Агресивний націоналізм. Учасники з українського міста, яке щодня протягом восьми місяців обстрілюється Росією, встають і йдуть зі сцени, коли попередньо незаявлена в події учасниця дискусії виявляється росіянкою і вирішує продекламувати свої вірші про те, як їй важко живеться через її походження? Ненависть. Українська біженка в берлінській державній інституції просить говорити з нею англійською, а не російською? Знову ненависть. Українська жінка боїться російських чоловіків, які видають себе за українців? Зрозуміло, ненависть.
Цих історій так багато, що їх можна було би переповідати довіку. В них є одна спільна риса: можна сказати, що часто як ненависть маркується голосне «ні» колишнього субальтерна, почуте з колоніальної перспективи.
В цих історіях про «знавіснілу українську ненависть» є ще один вимір, який я би назвала гендерно-психіатрічним. Читаючи коментарі про травмованість, надмірну емоційність, а то й психічну нестабільність, із якими українській спільноті доводиться стикатися, варто розуміти, що окрім очевидного мотиву коментаторів підважити в такий спосіб усе, про що говориться українцями, ці зауваги також мають довгу колоніальну традицію.
Протягом своєї історії західна психіатрія слугувала знаряддям колоніального расизму, гомофобії й системного насильства над жінками (про це пише Річард Келлер у книжці «Колоніальне безумство: Психіатрія у французькій Північній Африці»). Сторіччями інакші прояви емоцій, інакша поведінка, точка зору чи навіть інший вигляд могли стати приводом для ізоляції людини від решти суспільства і примусового лікування. Так, наприклад, в учасників руху боротьби за громадянські права й антирасистських демонстрацій у США часто діагностували так званий «протестний психоз», а «чорна шизофренія» в 60-70х роках вважалася причиною кримінальної поведінки: медіа множили образ озвірілого чорношкірого злочинця, який засліплений ненавистю зі зброєю в руках блукає містом, вишукуючи чергову білу жертву. Про це детально пише Джонатан Метцл у праці «Психоз протесту: як шизофренія стала чорною хворобою».
Сучасним виміром проблеми є медикалізація травматичного досвіду: часто-густо жінкам, які пережили насильство й аб’юз, ставляться різноманітні психіатричні діагнози – від депресії до межового розладу особистості, тоді як стани й емоції, які вони відчувають, є прямою реакцією на травму, а не хворобою (дивіться, наприклад, дослідження Dr Jessica Taylor (2022) Sexy But Psycho: How the Patriarchy Uses Women’s Trauma Against Them). Травмована жінка може відчувати недовіру до нових людей, обмежити контакти з чоловіками або уникати перебування в одному з ними просторі. Оскільки прояви негативних емоцій у сучасному суспільстві табуйовані й небажані, тиск оточення – друзі, родина, партнер – буде всіляко схиляти її до того, щоби вона звернулася по медичну допомогу, яка, швидше за все, буде пов’язана з приписуванням діагнозу і рецептурними ліками. В такий спосіб наслідки пережитої травми означуються як психічна хвороба і медикалізуються, контекст, у якому ці реакції виникли, ігнорується, а відповідальність за пов’язану з насильством травму переносяться з того, хто вчинив насильство, на жертву.
Звучить знайомо, чи не так? Особливо якщо врахувати, що з огляду на обмеження виїзду для чоловіків призовного віку, та й просто на гендерний розподіл у культурному секторі, значна частина осіб, що беруть участь у всіх цих нескінченних дискусіях і подіях – це українські жінки.
В скарбничку історій про «психічно нестабільних українок» докину теж свою власну. На відкритті групової виставки (не пов’язаної, до речі, з Україною), де була й моя робота, до мене підійшов поговорити – а радше влаштувати мені душ зі стереотипів – один з відвідувачів, західний білий чоловік середнього віку. Після серії питань штибу: «Коли Україна зрозуміє, що спротив не має сенсу і віддасть території? Чому ви не хочете зберегти життя людей і здатися? Чому ви так ненавидите все російське?» і моїх доволі різких відповідей, він підсумував наше спілкування фразою «You are hateful and clearly unstable, that’s not how you win a war!». Я попросила більше до мене не наближатися, чим лише підтвердила враження, що я «очевидно нестабільна».
Та все ж-таки, що нам робити з ненавистю, яка є тим, чим вона є – власне ненавистю? Я думаю, що раніше чи пізніше ці речі доведеться проговорювати: що таке ненависть і на кого вона насправді спрямована; де вона починається і коли закінчується. Але ця розмова може відбутися лише за однієї умови: вона повинна виникнути всередині українського суспільства, тоді, коли на це буде час, запит і ресурс, і відбутися за нашими власними правилами, нашими власними словами і для нас самих.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, Institut für die
