«Коли почалася повномасштабна війна, я викинула всі некрасиві труси», – вона сміється, і ми всі сміємося, бо кожна знає, про що йдеться. Кілька років тому я навіть вірш про це написала, усвідомивши, що кожного разу перед виїздом на зйомки у прифронтові міста ретельно готую своє тіло – манікюр, педикюр. Така собі підготовка перед романтичним побаченням із червоною зоною Донеччини. «Ніколи не знаєш, хто тебе роздягатиме. Можливо, навіть сьогодні», – якось сказала моя бабуся, коли ще була живою. І правда, не вгадаєш, якщо живеш у країні, де триває війна. Можливо, тебе роздягнуть військові, надаючи першу допомогу під час поранення. Або парамедики чи медперсонал у госпіталі. Або, про що думати неприємно, робітники моргу. Або, про що думати значно краще, твій коханий, який вирвався з фронту і раптово приїхав на дві доби. Всяке буває.
Нас у машині кілька жінок. Усі військові, крім мене. Ми прямуємо з Києва до Одеси провідати в госпіталі нашу близьку подругу, військову сил спеціальних операцій ЗСУ, чия машина тиждень тому підірвалася на міні. Ми виїхали рано вранці, встигли вже дорогою попити кави й поїсти хот-догів на заправках, помилуватися засніженими краєвидами, поговорити про насущне і трохи повеселитися теж. Ці жінки багато сміються, люблю таких. Я знаю, що одна з них стала вдовою ще на початку війни, інша – чекає на свого хлопця, який зараз у полоні, але якщо цього не знати, можна й не роздивитися вирви темного задавненого й свіжого болю за фасадом світлих усмішок. Ми їдемо до жінки з таким самим, а то ще й більш міцним характером. Я знаю далеко не всі деталі про її поранення, мені боляче думати про кількість переломів і серйозність її травм, я відганяю від себе думки про те, що її життя висіло на волосині. Але я знаю таке: коли вона остаточно прийшла до тями, і їй поставили на місце зламану щелепу (найменша з її проблем), моя подруга усміхалася й марно вимагала сигарет і кави. «Вона намагається зі мною сваритися!» – щасливо розповідав по телефону її чоловік своїм близьким.
Як я люблю нас за це. За цю незламність, за цю дивну здатність просміювати на видиху біль, цю нашу природу адаптуватися до будь-яких найгостріших, найболючіших випробувань. Хоча я пишу це й затинаюся, бо не впевнена, чи змогла би бути такою ж сильною, як ці жінки, бо я ніколи не була на їхньому місці. Але під «нами» я маю на увазі всіх тих, кому довелося якось прожити цей рік, усі ці роки війни, і не втратити здатності усміхатися. В грудні про це думається з особливим присмаком: час підбивати підсумки, розкладати спогади про події минулого року в різні кошики. Я завжди любила новорічні списки, ще зовсім недавно я такі писала, озираючись назад і, навпаки, заглядаючи в туманне майбутнє. В тих других я сама собі бажала купу різних речей – вивчити якусь нову мову, доїхати до незвіданих країн, підкорити ті чи інші вершини проєктів. Тепер це здається смішним, ні?
А втім, просто зараз я їду кудись уперед, і це вже немало. В цій машині я пасажирка, у моїх навушниках – рандомне задоволення від спотіфаю, я можу дивитися на сніг і білим по білому писати подумки про все важливе чи не дуже. Цього року отриманих уроків було так багато, всі вони такі різні, неспівставні й водночас рівноцінні, що ці згустки болю, сміху і непрожованого крику можна нанизувати на міцну нитку, мов намисто чи молитовну вервечку, і довгими темними вечорами перебирати вузли. Й оскільки я маю прихильність до складання новорічних звітів, хай це будуть кілька суб’єктивних висновків цього року, який майже минув і який так хочеться лишити позаду.
***
Ми всі незахищені. І мені йдеться не лише про громадян нашої країни, розхитаної колоніальними травмами й пошуками старої-нової ідентичності, а й про тих інших людей, що живуть у нібито неприступних фортецях демократичного світу, оточених ровами із крокодилами, потужною військовою технікою і обіцянками «ніколи знову». Як виявилося, будь-які клятви можуть бути порушені. І будь-які лиха, навіть такі, як велика війна, можуть статися з кожним. Хоча нам, українцям, уже майже дев’ять років це добре відомо. І все ж глибоке прийняття цієї дійсності наступає лише тоді, коли війна стукає саме в твій дім. У моєму випадку – в Київ, велике сучасне місто, таке схоже на більшість європейських столиць. Колись здавалося, що повторити в ньому деякі досвіди наших бабусь і дідусів уже неможливо. Але ні, можливо все.
Стелити собі соломку, готуватися до катастрофи можна й потрібно, але завжди лишається ризик, що та чи інша ставка буде хибною і не зіграє. Ми, майстри і майстрині складання тривожних валізок та планів А, В і С, члени таємного ордену підготовки до ядерних ударів, насправді далеко не завжди можемо вгадати, як правильно діяти в різних ситуаціях. Червоне чи чорне? А не вгадаєш. Російська рулетка – невесела гра.
У випадку моєї родини кілька разів доходило до смішного (насправді – ні). На початку російського вторгнення ми з сином виїхали з Києва до київської області, бо думали, що там буде більш безпечно. Першої ж ночі після нашого переміщення ракета прилетіла в нафтобазу поруч із нами, а відтак ми почали дізнаватися про окупацію різних маленьких містечок Київщини та її страшні наслідки. Переїхавши до Львова, переконалися, що ракети долітають і туди: стіни і шибки тремтіли, над нами з глухим свистом сунули важкі смертоносні об’єкти, а ми з сином рахували прильоти за звуком – один, два, три, чотири… Повернувшись до Києва, який на той момент був уже «спокійним», у перший же день приїзду ми почули звук прильоту в нашому районі. Хтось резонно зауважить: якби ми зробили ставку на переїзд до іншої країни, можна було би напевно позбавити себе цих ризиків. Але це вже зовсім інша розмова.
***
Навіть ми, українці, мало що знаємо одне про одного й не завжди можемо одне одному допомогти. Неспівставність пережитих нами досвідів породжує глибинні розломи світоглядів, і водночас створює токсичний коловорот почуття провини. Ми всі ніби постійно вибачаємося одне перед одним. Дім моїх друзів було зруйновано російським снарядом, а мій – ні. У будинок в центрі Києва влучив дрон, загинули чоловік, його вагітна жінка, а також кіт, якого вона обіймала, а ми – сьогодні живі. Чоловік моєї подруги загинув на фронті, і вона сама вбрала його скалічене тіло в парадну військову форму для поховання, а я навіть уявити собі такого не можу. Хтось чекає на своїх рідних із полону. Хтось співає колискову над труною загиблого сина. Хтось втратив родину, дім, кінцівки, віру. Хтось став вимушеним переселенцем і тяжко страждає від самотності в оточенні чужих людей із цілком іншою ментальністю. Так багато варіацій болю і втрат, стільки тонкого льоду, яким ми всі ходимо, спілкуючись одне з одним. Часто ми нічого не знаємо про травми й тригери іншої людини, про мотивації прийнятих нею рішень, про весь масив айсберга під водою. Тож прошу всіх нас – обережніше, тихіше, добріше, будь ласка.
***
Страх притуплюється, потім зникає, якщо причин боятися надто багато. Так, ми всі дуже різні, і нам властиво по-різному реагувати на одні й ті самі подразники, але я роззираюся довкола і бачу багато людей, що, як і я, більше не бояться смерті. Це звучить не дуже добре, до цієї пані варто ставитися з повагою, й інстинктами самозбереження, як і відповідальністю за інших, нехтувати не можна. Але мені йдеться про інше. Ми не можемо боятися безкінечно.
А втім, окрім страху смерті, я маю цілу колекцію інших непозбувних страхів. Сучасна сильна жінка 21-го століття, мама підлітка, дружина доброго чоловіка, мисткиня, я ношу в собі ці фобії, мов метастази. Чого я боюся? Можливого життя в окупації. Негараздів для моїх близьких. Насилля, яке змітає на своєму шляху все живе у прагненні однієї людини зламати іншу. Панічно боюся полону. Взагалі, несвободи в усіх можливих варіаціях цього поняття. А ще – втрати дому, й разом із ним справжньої себе і можливості бути там, де пустило коріння моє серце; я бачила за роки війни вже чимало людей, надломлених травмою бездомності. Хоча, якщо так подумати, наші страхи допомагають нам вирівняти систему координат і пріоритетів. Скажи мені, чого ти боїшся найбільше, і я скажу тобі… Хоча ні, нічого не скажу. Цього року я навчилася значно краще тримати язика за зубами.
***
Війна, мов збільшувальне скло, проявляє людей, які поруч. Я виросла на розповідях моєї бабусі про їхнє з мамою життя у воєнному Києві під час окупації нацистами. Серед усього різноманіття спогадів мене, дитину, дуже захоплювала історія, як сусіди всім будинком на Госпітальній у Києві, де жили мої бабусі, переховували дитя «зниклої» восени 1941-го сусідки-єврейки. «Я пам’ятаю, хлопчика сховали до підвалу, але він там весь час кашляв. У нашому домі жив один актор, якого це страшенно сердило». Цей актор пізніше проявив себе не раз: наприклад, наважившись на виїзд з окупованого Києва, мої бабусі загорнули свій посуд у килим і закопали у дворі, а коли повернулися 1943-го додому, його вже не знайшли. Та пізніше бабусі бачили, як той сусід користувався таким самим, як у них, сервізом, такими самими каструльками… Але слухайте, що той посуд, люди й сьогодні здають сусідів російським окупантам, ми тепер це знаємо з власного досвіду.
Ми багато чого тепер бачили крупним планом, хоча все це старе як світ: поселити в себе незнайомців як рідних чи задерти ціну на оренду квартири для біженців; віддати останню сорочку ближньому чи домогтися того, аби сусідам, яким пощастило більше, також вимикали електрику; врятувати когось, ризикуючи власним життям, чи написати донос на знайомого і тим самим приректи його на страшну смерть від рук озвірілих окупантів. Тим важливіше щодня запитувати себе – а хто я, якою є я сьогодні?
***
Ми всі травмовані, навіть якщо нам здається, що це не так. Авжеж, далеко не у всіх українців є клінічно підтверджені шрами душі й тіла, але ми вже маємо специфічні погляди на світ і набуті навики щоденного існування. Це стає більш очевидним під час поїздок у паралельні «нормальні» реальності, де люди давно не бачили війни. Дивно ловити в себе панічні атаки під час польоту літака над головою чи думати про протези під час відвідування світових музеїв і споглядання прекрасних античних статуй без кінцівок. Мій чоловік, який нещодавно вперше за 10 місяців служби в ЗСУ був у відрядженні за кордоном, час від часу намацував рукою свій фантомний автомат.
Ми змінилися на різних рівнях, призвичаїлися до буття в умовах постійної небезпеки, і, напевно, після війни ще довго будемо видихати та вчитися розслабляти м’язи. Поціловані Сніговою Королевою, тримаємо свої сильні емоції у глибокій заморозці. Одного дня ми відтанемо. Але я не знаю, добре це чи погано. Достатньо згадати наших бабусь і дідусів, які до останнього носили в собі сліди пережитих катастроф. А втім, незважаючи на те, що моя бабуся не забула, що таке бомбардування й голод, вона дуже любила життя і завжди була повною сил, любові і навіть оптимізму. Так і ми – якщо будемо живі, то загоїмо так-сяк наші рани гумором та ніжністю і підемо собі жити далі, дбайливо зберігаючи пам’ять про всіх тих, кому пощастило менше за нас.
***
Ми винахідливі й здібні. Уроки виживання під час війни можна вивчити швидше, ніж здається. Хоча у всіх вони дуже різні, звісно, а в декого занадто тяжкі. Я ніколи не воювала на фронті, не надавала першу допомогу тяжко пораненим, не жила місяцями в цілком знеструмленому місті, не пила воду з калюж, не страждала від голоду, не була в полоні у камері 3 на 6 метрів з понад 20 іншими жінками, не топила буржуйку порубаними меблями, я багато чого «ніколи». Мої уроки – це прості навики мешканки великого міста, яке частково постраждало, досі є в небезпеці і має перебої з різними благами цивілізації, але, на щастя, не було окупованим. Так чи так, чи могли ми раніше помислити про всю цю щоденну науку?
Повелителі павербанків й екофлоу, підкорювачі дзену наперекір тривогам, обстрілам і знеструмленням, створювачі затишку з гірлянд на батарейках і звареної на туристичних пальниках кави, власники міцних ніг та сідниць, що бігають туди-сюди на горішні поверхи багатоповерхівок без світла, що ми знали про все це раніше? Хіба ми думали, що наявність газової плити, незалежність водопостачання й опалення від електрики, віддаленість житла від стратегічних об’єктів – це супер-бонуси у лотереї, про яку ми й не здогадувалися? Чи могли ми помислити, що будемо купувати дозиметри або топити сніг, щоб змити воду в унітазі? «Цікаво, що придбані на Алі-експрес пакетики для какашок мого собаки можуть в разі довгої відсутності води знадобитися нам самим», – каже мені колега. Ми йдемо неосвітленим парком і сміємося нашим незручним думкам. У більш слабких та літніх заручників ситуації, а також тих, що несуть відповідальність за немовлят, лежачих хворих, пацієнтів лікарень в таких умовах, далеко не завжди вже є сили на усмішку. Ми бредемо темним парком, я здіймаю очі й бачу небо, повне зірок. Це ж треба, у Києві тепер так добре видно зорі…
***
Ця війна, можливо, триватиме довго. Звісно, дуже хочеться мати хоч якісь дедлайни нам усім – і виснаженим бійцям на фронті, й розхитаним від відчуття небезпеки й побутових негараздів цивільним у тилу, і тим українцям, що виїхали за кордон на кілька місяців, але застрягли надовго, або тим, що вже давно живуть в інших країнах, але часом ще гостріше пропускають крізь себе весь багаторівневий жах нашої тутешньої реальності. Ми однаково втомлені від непевності, неможливості будувати плани на майбутнє, усвідомлення того, що багаторічна війна краде наші молодість, час, ніжність, можливість бути з близькими, а в когось вона забирає життя в нестерпно прямому сенсі.
Цього року був період, коли я боляче впала в чорну криницю, бездонну нору, мов нерозумна Аліса, яка поспішила за білим кроликом власних ілюзій. Надто сильно хотілося вірити, що ось ще трохи, кілька місяців щонайбільше, й війні кінець, бо інакше як? Але може бути й інакше, і з цим треба жити. Ми точно переможемо, ця віра, на щастя, зі мною й досі. Та без рожевої оптики трохи легше звикати до думки, що ворог має надто глибоко уражене еґо, а також багато ресурсів і прагнення в своїй сліпій ненависті йти до кінця.
***
Нам не варто відкладати повноцінне життя на «після війни», адже ніхто не може гарантувати, коли ж це «після» настане. Але як радіти життю, коли в той же час зовсім поруч так багато болю, що й не продихнути? Перебираючи колекцію гірких питань без відповідей 2022-го, я знову й знову затинаюся на одному з червневих днів. Тоді ми з однією українською письменницею опинилися разом у відрядженні в Лісабоні, мали вільний час і на якісь пів дня стали справжніми туристками, забувши про все на світі. Ми задихалися від щастя, буяння кольорів, смаків, звуків, запахів, а коли нарешті ввечері згадали про існування своїх смартфонів та новин, то раптом дізналися, що відбулася ракетна атака на Вінницю й загинуло багато людей. Пригнічені, спустошені, ми почувалися незбагненно винними за свої кілька годин чистої радості.
Щодня на фронті гинуть або дістають каліцтва наші люди, хтось страждає в полоні чи окупації, хтось згасає від недоїдання і холоду, а хтось – від самотності. Чи є в цьому світі, повному страждань, місце для нібито безтурботної нормальності, для кінопоказів і книжкових презентацій, для смакувань і святкувань, різдвяних див, голосного сміху, споглядання краси і, чорт візьми, свіжого манікюру вдови військового, якій дорікає за цю деталь українська поліція скорботи? Хто знає, як саме іншій людині втриматися на поверхні, як не булькнути донизу, не захлинутися зневірою, витягуючи самого чи саму себе за волосся? Ні, я теж не знаю. Але знаю інше: буквально два дні тому одна молода жінка, мама маленького сина, замість того, аби прийняти свою щоденну таблетку антидепресантів, вирішила натомість з’їсти пригорщу таких таблеток одним махом і запити їх склянкою коньяку. «Я не знаю, як так вийшло, я не планувала цього», – розгублено пояснила вона друзям після того, як її пощастило врятувати.
…Я завершую свій куций неповний список, адже ми вже доїхали до Одеси. Похмуре грудневе практично знеструмлене місто зустрічає нас єдиними кольорами – українських прапорів, якими тут щедро марковано кожен будинок. Тепер нас уже дев’ятеро жінок, ми зустрілися, аби делікатно вторгнутися до військового госпіталю, перепросити за наше барвисте товариство з подарунками й квітами і таки побачити поранену подругу, у якої сьогодні День народження. Ми маємо для неї «торт» із холодцю (іншого не можна) і приємні розмови, якими можна хоч якось прикрити всі ніякові паузи й невисловлені слова співчуття: її сильний фізичний біль надто очевидний, аби ми цього не помітили. Але вона не хоче говорити про страждання, вона невміло намагається задмухати свічки на холодцевому торті, як би боляче не було її потрісканим губам. Я стою поруч із лікарняним ліжком, тримаю пальцями ногу моєї подруги у пухнастій шкарпетці і врешті загадую бажання на наступний рік. Всього одне, воно зовсім просте, одночасно деньнародженівське і новорічне, для подруги і всіх нас. Нам би вижити. Вижити і залишитися внутрішньо живими. Так і запишемо білим по білому.
Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, Institut für die
