Що з нами сталося за цей рік? Спроба відповісти в’яже язик і викликає впізнавану ломоту в зубах. Наче виявляє себе якась набута недорікуватість, і повзе по всіх темах, щойно намагаєшся сказати хоча б щось. Наче уві сні ти хочеш закричати, але безпорадно мимриш і не можеш видобути жоден звук.
Що ж з нами сталося?
Це запитання ставить мене в глухий кут, грубо тицяє носом в усе незроблене і просране ще з 2014 року. Різко до запаморочення нахиляє над прірвою велетенського розламу, у який, як у чорну діру, затягло вже стільки всіх і всього… Війна – ненаситна грубка. Там горить усе.
Складно говорити, не захлинаючись сльозами, не впадаючи в цинізм чи пафос. Проста констатація реальності тут – нищівна. Тому мова сама пропонує нам всякі регістри для рятівних кульбітів: ось вам принизливі меми про ворогів, ось – героїзаційні жарти з твіттера, ось сльозовитискальні рілзи і сторіз про повернення з фронту і врятованих тваринок. Ще є знецінення чужого досвіду, вигулювання білих пальт, активна голосна підтримка патріотичної позиції. Цього всього – будь-яких форм ескапізму – тепер дуже багато. Іноді здається: все, що не війна – це втеча від війни.
Хтось писав недавно про те, що у всій цій музичній «байрактарщині», якою тепер переповнений український радіоефір, навдивовижу мало самої воєнної реальності – фронтових буднів, реальних страхів і турбот, які хвилюють людей на війні. Я недавно була в стоматолога. Я не знаю, що було більшим випробуванням – дві години пломбування складних каналів чи дві години радіо «Байрактар», яке звучало на тлі. Тепер я знаю, що пісня може складатися практично тільки зі слова «Україна», проспіваного на всі можливі стражденні лади.
Бачите, скільки в цьому жовчі й роздратування? Здавалося би: запий водою й забудь. Це бажання огризатися з'явилося не одномоментно; на це знадобився час. Коли торік усі дивувалися, як українці вистояли, ми роздавали про це коментарі й писали натхненні колонки, але ми випустили одну важливу деталь: тут некоректно вживати минулий час. Ми не «вистояли» – ми вистоюємо. І за принципом накопичення втоми це вимагає чимдалі більше зусиль. Роздратування – це невиражена агресія, каже моя терапевтка.
Внутрішня самоцензура на невдоволення чимось в тилу ще більше підсилюється, якщо маєш щастя читати чиїсь правдиві нотатки з окопів. Бо там – чиста дистильована поезія. Навіть якщо часом сплін, розпач, печаль чи втрати. Це все насичене гострим буттям. Читання воєнних нотаток схоже на те, як різко вдихнути ранкове морозне повітря чи нашатирний спирт. Кожне слово – як молекула в гратці – невипадкове – і максимально просте, на своєму місці, створює потрібний ефект. Ці статуси і повідомлення «звідти» – ох яка висока їхня ціна. Чекання зеленого вогника в чаті, позначки «прочитано», повідомлення «знову на зв’язку», скупого і найважливішого в світі «+» у відповідь. Чекання, що геть не завжди закінчується очікуваним.
Лютий ніколи не був приємним місяцем: вже давно по святах, і ще далеко до весни. Мало сонця, мало тепла, багато стресу. Як нема справжніх повітряних тривог – то починають вчуватися фантомні. Якщо нема реального ворога у зоні безпосереднього доступу – можна вчепитися в горло комусь зі своїх на підставі мінімально допустимої розбіжності. Тематика – широченна: ви не так страждаєте, а чого ви не в армії, поїхала за кордон і розказує як їй важко, понаїхали переселенці і сіли на шию… Словом, є з чого вибрати.
Тепер лютий став часопростором травми, певно, на десятиліття. Лютий 2022 болітиме мільйонам людей ще багато й багато років. Він буде підкочувати до горла клубком, застрягати в ньому, тиснути на рівні сонячного сплетіння. Буде снитися ще кількадесят років; комусь – до кінця життя. І як про це говорити? Так, щоб вийшло нормально?
Найважче, звісно, і далі говорити про це назовні. За кордоном наші дотепи з воєнних реалій нікого не смішать, виходить суцільна бентега. Важко розповідати про війну в жанрі смол-току. Водночас, візаві почуватиметься незручно, якщо не спитає про це.
Незручність – здається, вона вже злиплася з образом цивільного українця так само, як героїзм злипся з образом українських військових. Ми створюємо незручності у ЄС. Ми ставимо незручні питання міжнародним інституціям. Ми задовбуємо їх доки стане сил, щоб вони врешті відповіли, чий Архип Куїнжі, і коли будуть танки. Нам навіть вдається бути достатньо переконливими, щоб вони таки відповіли.
Але ця незручність незручна і для нас. Дуже незручно бути прохачами про допомогу. Дуже незручно бути джерелом проблем для всіх сусідів. Дуже неприємно й стресово визнавати, що є українці й українки, які підтримували й підтримують російський наратив. Критично «незручно» тим, у кого цей ідеологічний розлам пройшов посеред родини. Уявіть собі, що ваша старенька сусідка, або ще гірше – ваш дядько, тато, дід – передають координати ворожій армії. Яке би то слово було б тут доречним замість слова «незручно»? Мені здається, воно зовсім не передає потрібного змісту. Але я вірю, ви розумієте, що я маю на увазі.
І коли торік влітку витончена празька інтелектуалка у великій компанії запитала мене, намагаючись втягнути в розмову за пивом: «А як ти вважаєш, чи маємо ми виганяти з країни російських студентів?», я подумала: «Та йди ти в сраку! Це ваші російські студенти – ви з ними і розбирайтеся!». Дуже зручно не відповідати собі на такі неприємні питання, уникати їх, чи знайти когось, на кого можна перевести стрілки і перекласти відповідальність. Але в результаті кляті питання все одно тебе наздоженуть. І мулятимуть у черевиках, поки не стануть кривавою плямою над облямівкою і пекельним болем при кожному кроці.
Від осені до «незручностей» додалися ще блекаути. Стало очевидним, як багато нашого спокою і впевненості в собі трималося на електриці: гаряча вода і їжа, працюючі холодильники й пралки, та й просто світло, мобільний звʼязок та інтернет. Звісно, ми вигадали мільйони лайфхаків, щоби протистояти цьому: ліхтарики, свічки, павербанки, заготовки їжі, буржуйки, оптоволокно… Ми ж чемпіони з лайфхаків; така побутова вигадливість – пострадянський спадок. Так от, від осені ми добре навчилися опиратися деструкції електровідключень. Але це подолання наслідків теж висмоктує з нас залишки сил.
На високому адреналіні можна зробити неймовірні речі – і їх було зроблено всіма, хто міг і хотів щось зробити для України. А тепер ми опинилися затиснутими в ситуації, де практично нічого змінювати не можна, бо йде війна (і на переправі коней не міняють), і водночас видно, що змінити треба практично все. І ще з'явилося стійке відчуття, що нічого нікуди відкладати не можна. Бо люди гинуть. Бо контекст міняється. Бо якщо ми зараз не дотиснемо необхідні суспільні зміни всередині, і не донесемо необхідні базові максими назовні – наш час закінчиться. Ви найслабша ланка, прощавайте! Ви не встигли подолати корупцію, міжрегіональні упередження і мовне питання, а також провести судову, медичну і освітню реформи. Тепер немає часу на промоційні кампанії і методи заохочення; тепер буде тільки хардкор.
Всі натхненно й багато говорять про перспективи відбудови України після перемоги. І в цьому теж велике прагнення уникнути буття в сьогоденні – незручного часом аж до нестерпності. І це усвідомлення власної ментальної втечі відбирає вже майже останню радість – помріяти про час, коли нарешті закінчиться війна.
Наприкінці 2021 року, коли війна вже насправді висіла в повітрі і крутилася в усіх на язиках, я писала підсумки року – 30-го року української Незалежності. Я з острахом перечитувала цей текст тепер; він весь пересипаний пересторогами і замовляннями «тільки б не війна», «тільки б усі помилилися». І якщо тоді ми відчували, як парадигми тріщать по швах, то тепер ми просто стоїмо посеред їхніх руїн – часом аж занадто буквально.
«Що робити, коли рятівники не рятують? Що робити, коли супергерої безсилі?..»
За цей рік ми позбулися стількох ілюзій, а найбільше – ілюзії контролю й ілюзії нормальності. «Такого не може бути» для нас більше не працює. Може бути все, що завгодно. На війні навіть атеїсти знаходять, у що їм вірити.
Інтуїція, чуйка, передчуття. Знаки, сновидіння. Сьогодні мені вперше за багато часу наснився хороший (та і взагалі – хоч якийсь!) сон – про мого товариша, чия доля в офіційних документах окреслена формулюванням «зник безвісти при виконанні бойового завдання». Він сидів за столом у великій напівпідвальній академічній аудиторії, біля привідкритого вікна – як років 15 тому, коли ми і познайомились, і щось зосереджено писав. Був бадьорий і в доброму гуморі. А я уві сні думала: треба чим швидше прокинутися, чим швидше прокинутися, щоб розказати усім, що з ним все гаразд. І я все не могла придумати, як акуратно спитати у нього: може, ти все-таки не загинув?
От що з нами сталося.
Ми втратили настільки багато, що досі нездатні повірити в це до кінця. Ми до отупіння скролимо стрічку в пошуках хоч якоїсь надії. Ми з надією переглядаємо закриті російські телеграм-канали з неякісними фотографіями полонених і загиблих. Ми збираємо гроші на тепловізор, машину, супутник, на ракету, на що завгодно – аби тільки це допомогло перемогти й закінчити війну. Закрити це жерло, в якому горить і горить усе.
Ми відкриваємо новий блістер заспокійливих, вмикаємо ліхтарики, і готуємо сніданок для дитини (хтось – на газовому балоні). А з недопалків домашніх свічок потім робимо окопні свічки. Ми стільки всього навчилися, подолали, зробили, придумали за цей рік. Тільки, на жаль, від втоми і від смерті не допомагає жоден, навіть найвигадливіший лайфхак.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
