Лютий
Тепер, у спогадах, мій рік повномасштабної війни починається не з ранку 24, а з вечора 23 лютого. Можливо, тому, що цей вечір був дуже кінематографічним, наповненим символічними деталями й моментами, до яких якнайкраще пасували б слова закадрового голосу: «Хіба могли вони знати, що…»
Загалом, ми могли знати, звісно, і на якомусь рівні знали. Ми були в кіно, я з чоловіком та інша пара, наші друзі. У межах програми «TheatreHD» показували постановку п’єси Тома Стоппарда «Леопольдштадт». П’єса ця про Голокост в житті однієї родини: Голокост як катастрофу, що насувається, і катастрофу, яку шокований герой віднаходить у своєму минулому, наче отруйний скарб. Ми похмуро жартували, що кращої вистави для перегляду на порозі великої війни, звісно, було не знайти. Так, ми знали, просто втомилися чекати.
Нам не хотілося одразу розходитися (також у передчутті катастрофи), і ми поїхали до друзів пити вино. Сиділи години до другої ночі, і я всіх дуже аргументовано переконувала, що, звісно, буде загострення на сході, але не буде ніякого великого вторгнення, бо Путін негідник, але ж не божевільний, у нього немає ресурсу на окупацію такої великої країни, яка буде запекло опиратися, і він про це знає. Потім ми з чоловіком поїхали додому. Нас розбудили не вибухи, а дзвінок наляканої подруги, яка не розуміла, чому ми не відгукуємося в жодному з чатів і чи ми взагалі живі. Від неї ми почули, що вторгнення все-таки почалося.
Я ще ніколи не була такою розгубленою, навіть тоді, коли обоє моїх немолодих батьків (а я єдина дитина в сім’ї) звалилися почергово з ішемічними інсультами акурат посеред новорічних свят, і мені треба було жонглювати цим медичним безладом і водночас намагатися не збожеволіти від тривоги та страху за них. Так, 24 лютого 2022 року я була розгублена в тисячу разів більше. Я ходила квартирою без жодного розуміння, що робити, брала якісь документи, складала якісь речі, дуже багато матюкалася і поміж матюками повторювала: «Ох, дарма вони це зробили, ох, дарма!» Не знаю, чому, але я була цілковито переконана, що тепер «другу армію світу» чекає дуже несподіваний і дуже кривавий сюрприз.
У нас не було тривожної валізки, знятої готівки, запасу продуктів, повного баку. Щоправда, в нас немає ні дітей, ні домашніх улюбленців: лише батьки, які, звісно ж, відмовлялися виїжджати. Ми могли собі дозволити неготовність. Ми могли собі дозволити впертість. Бо я досі не впевнена на сто відсотків, чому ми категорично відмовилися від приготувань: тому, що вірили в ЗСУ, чи тому, що фізично боляче було пережити приниження втечі, нехай навіть на потенційному рівні, нестерпно було зредукувати до стану наполоханої тварини, яка мчить наосліп, рятуючи своє життя.
Можливо, причиною такої нехоті до евакуації було ще й те, що я народилася, виросла та живу в Дніпрі. Ні, не в тому сенсі, що ми, дніпряни, якісь особливо затяті. Просто у Дніпра дуже особливе місце на мапі України, як на реальній, так і на метафізичній, якщо пробачите мені цей пафос.
Подивіться на карту: Дніпро загорнуте в Україну, наче в пухову ковдру. Водночас, воно так близько до всього, що про моє місто, буває, говорять і як про центральне, і як про східне, і як про південне. Всі дев’ять років війни Дніпро — надважливе місто радше ближнього, ніж дальнього тилу. Навіть до повномасштабного вторгнення Дніпро від лінії фронту відділяли якісь дві-три сотні кілометрів; до нас везли важких поранених, у нас ні на день не зупинявся волонтерський рух, багато людей, змушених тікати від війни 2014 року, знайшли новий дім саме в Дніпрі та області. 24 лютого Дніпро було мов той вишколений резервіст, готовий будь-якої миті перетворитися на повноцінну бойову одиницю.
Війна ніколи не була для нас далекою та нереальною. Коли навесні 2014 року півднем і сходом України котилася хвиля інсценованих «референдумів», Дніпро теж був у зоні ризику. Так само, як і Харків, Дніпро встояв — несподівано для декого, цілковито очікувано для нас самих. Дніпро давно вже (а може, насправді, й ніколи) не був проросійським містом; не був він і містом, яке розгублено чи насторожено чекатиме, що ж буде далі. Добровольчий батальйон «Дніпро-1» став одним із перших таких формувань в Україні, і навесні 2014 року до нас масово з’їжджалися з різних регіонів люди, які хотіли захищати свою землю, бо в Дніпрі вже розуміли, як це робити.
Можливо, цей досвід війни, яка котилася до нас, але так і не докотилася, став фундаментом для ірраціональної віри, що й цього разу буде так само. У будь-якому разі, ми прийняли рішення, що, поки нема загрози окупації, ми нікуди не їдемо, адже ракети долітають всюди. Як маркер загрози окупації ми з чоловіком, поспостерігавши за просуванням росіян на Київщині, визначили підступ до Запоріжжя. Напевно, це все були доволі наївні міркування, але історія виявилася на нашому боці, і нам так і не довелося збирати валізи. Я ще й досі, читаючи або слухаючи історії жінок, які вибиралися з дітьми за кордон в ті перші дні, відчуваю інколи приплив полегшення, майже щастя, що мені не довелося побувати на їхньому місці.
Весна
Попри розуміння, що ніякого бліцкригу вже не буде, а «стрибок мангуста» виявився рухом лінивця, весна була важкою. Вона провалилася в нікуди: в постійний скролінг новин, у важке та болісне звикання до нових звуків повітряної тривоги й вибухів, далеких і зовсім близьких. Після близьких я зі здивуванням виявляла в себе симптоми ПТСР (невже я настільки вразлива?). Увечері я починала сильно тривожитися, було важко засинати. Ці симптоми відступали за кілька тижнів. Але звісно, невдовзі відбувався новий ракетний удар, і все повторювалося. Ти знаєш, що прилетить, ти чекаєш, що прилетить, але це чекання дуже довге, і адреналін вивітрюється, і «нормальне» життя перебирає на себе увагу, але якась частина тебе продовжує перебувати під обстрілом, забившись у першу-ліпшу щілину та прикривши голову руками (хоча в реальності ти, може, лише зіщулилася та нервово закурила, коли почула роботу ППО і далекий приліт). По тобі не насипає «килимом», але водночас ти не знаєш, куди влучить наступна ракета: в твій будинок — і ти миттєво загинеш; в сусідський будинок — і твій лише позбудеться вікон і даху; в будинок когось близького чи знайомого — і ти взагалі нічого не позбудешся, крім шматочка серця.
Весна провалилася в нікуди і в усьому місті: багато людей все-таки виїхали, все якось завмерло, чимало магазинів і закладів стояли закриті, машин на вулицях майже не було. Я не знаю, чи я бачила колись своє місто таким безлюдним. Це було моторошно, але трохи й красиво: наче я лишилася з містом сам-на-сам, наче воно проступило з галасливих юрмищ та транспортних заторів.
Єдине, що тієї весни хоч трохи рятувало нас усіх, давало відчути якщо не життя, то принаймні якийсь смисл існування, це волонтерство. Діяти було легше, ніж у заціпенінні чекати новин. Я волонтерила одразу на три фронти: допомагала в шелтері для переселенців як психологиня (згодилася трохи призабута друга освіта), допомагала чоловікові, який приймав телефоном заявки на евакуацію, а ще працювала джерелом корисних контактів у Дніпрі для волонтерів із інших міст. У цій останній функції з початком війни почали, здається, працювати всі менеджери культури в Україні.
Сфера культури в місті загалом дуже ефективно й швидко стала на воєнні рейки. Волонтерство для війська та переселенців, збори коштів на благодійних подіях — всі мої колеги, всі відомі мені організації почали робити бодай щось. Найбільш вражаючим для мене, напевно, став приклад легендарного для Дніпра місця — «Модуля». Цей мистецький хаб, влучно названий його засновниками «митцівнею», у мирний час мав надзвичайний андеграундний вайб і був одночасно всім: і нічним клубом, і баром, і школою діджейської майстерності, і кінозалою, і майданчиком для лекцій. Хлопці та дівчата з «Модуля» просто робили все, що здавалося їм цікавим; завжди енергійні та розслаблені водночас, вони потихеньку збудували насправді унікальний простір та ініціативу, відкрили свій власний лейбл Dnipropop, дуже вдало провели перший однойменний фестиваль. Варто було ступити в затишний дворик «Модуля», як тебе огортала атмосфера якогось нескінченного п’ятничного вечора, чи навіть більше — першого дня літніх канікул; а ще на них завжди можна було покластися, прийти зі співпрацею, отримати допомогу. 24 лютого команда «Модуля» ще раз показала, що на неї можна покластися. Частина з них пішла воювати добровольцями, хоча ніхто не мав підготовки чи бойового досвіду, частина залишилася в Дніпрі забезпечувати, купувати спорядження та автомобілі, збирати кошти. Коли я дивлюся на фотографії цих хлопців у камуфляжі та броніках, зі зморшками, які ніколи вже не зітруться з їхніх облич, зі втомленими посмішками, я не можу не бачити їх за баром чи в дворику «Модуля» на диванчиках із дерев’яних палет, зі склянкою пива в руці, і мені хочеться плакати від абсурду, глибини й краси всього, що відбувається. І дуже символічним здається мені те, що на війну команда митцівні пішла зі стану тривожної невідомості: на початку 2022 року будівлю, де розміщувався хаб, викупив упливовий забудовник чи то під паркінг, чи то під черговий офісний центр. Клубу дали тиждень на збори, ніякі прохання зачекати трохи, аби «Модуль» міг знайти нове приміщення, не спрацювали. Коли хлопці повернуться з війни, їм доведеться починати справу свого життя спочатку. В якомусь сенсі, це правдиво щодо цілої нашої країни.
"Модуль" в часи фестивалів, Фото: Міша Чайка, 2019.
Так весна добігла кінця. В останніх числах травня я зрозуміла, що якщо не куплю терміново розсаду, мій город (ми живемо у власному будинку) залишиться порожнім, бо все, що треба було посіяти навесні, я вже не посіяла, і теплолюбні помідори, перці, баклажани, дбайливо і вчасно посіяні іншими руками — мій останній шанс. Це розбудило мене від тривожного небуття. Напевно, мало є українців, які встоять перед тужливим голосом порожньої землі.
Літо
Розсаду я купила, і не тільки овочів. Купила запахущих гвоздик, висадила у великий вазонок, щоб стояли біля столу, де ми п’ємо каву та вечеряємо. Повиносила надвір свою маленьку колекцію екзотів, яка зимує в домі, нехай напиваються сонечка.
Робота на землі зробила зі мною диво. Я стала менш тривожна, відступив сильний страх смерті, який посідав мене час від часу протягом весни. Увійти в якийсь невблаганний цикл, який нікого й нічого не чекає, якому байдуже до війни, в якому незворушно відкриваються та закриваються вікна можливостей, і той, хто хоче встигнути, мусить поквапитися, виявилося навдивовижу терапевтично. Не можна було не полити, не можна не прополоти, не можна не підгодувати: десь там, на грядках, на мене чекали живі істоти, нехай мовчазні та нерухомі, але такі небайдужі до моїх зусиль. Вони зустрічали мене несподівано швидкими змінами, вони радували моє око (ви бачили, як ошатно, як царственно квітнуть баклажани?), їхнє товариство давало мені сили й наповнювало смислом кожен мій день.
Літо принесло відживання і місту, не тільки мені. Почали повертатися люди, запрацювали улюблені ресторани, вечірні вулиці часом почали виглядати так, наче війни немає. Якщо не зважати, що вечір закінчується не тоді, коли останні гульвіси роз’їхалися по домівках, а з настанням комендантської години. Не зважати на чоловіків і жінок у формі. На протитанкові їжаки, уже, напевно, непотрібні, але все ще завбачливо розставлені. На вітрини, закладені мішками з піском.
Я часто чую, особливо останнім часом, скарги деяких українців на те, що тилові міста живуть, наче війни нема, і не можу їх зрозуміти. Тилові міста — це складний простір, де звичний «мирний» побут перетинається та переплітається з викликами та стражданнями війни. Це територія вправного жонглювання життям і виживанням. Це місце, де ти виходиш із кав’ярні після бранчу з подругами та чуєш приглушений вибух, думаєш: «Цікаво, це в когось колесо луснуло чи все-таки ППО спрацювала?», і лише потім виявляєш, що це російська ракета в одну мить знищила два під’їзди багатоквартирного будинку, забрала життя сорока шести людей та зламала його нескінченно більшій кількості. Але ти не почула нічого цього, бо твоє місто з’їло звук цього страшного вибуху, всотало в стіни і завулки, і до жвавої вулички в центрі долетів тільки негучний вибух, залишивши тобі ще десять-п’ятнадцять хвилин блаженного незнання.
14 січня. Розбір завалів зруйнованого росіянами будинку. Фото: Арсен Дзодзаєв / Hromadske
Влітку до цієї страшної трагедії лишалося ще довго, але накопичувалися власні, особисті. Влітку я побувала на першому своєму військовому похороні: загинув Рома Ратушний, відомий громадський активіст, син моєї доброї подруги, поетки Світлани Поваляєвої. Його смерть сколихнула всю країну, вже наче й отупілу та зачерствілу від смертей, бо Рома був таким світлим, талановитим і надзвичайним, що не оплакувати його було не можна. Я пам’ятала його ще дитиною. Я оплакувала не тільки його, але й розбите серце моєї подруги.
Але ця важка історія теж містить у собі сюжет про хитромудрий баланс між життям і виживанням, який наші тіла й наші душі дивним чином витримують самі, якщо дати їм шанс. У переддень похорону в Дніпрі мав відкриватися новий бар; відкривала його чудова подружня пара, власники кількох найсмачніших точок у місті. Ми домовилися з друзями піти на відкриття ще тоді, коли не знали, що на наступний день нам доведеться ховати Рому. Подумали, чи не відмовитися тепер від попереднього плану, але не стали нічого скасовувати. Коли реальність із такою швидкістю продукує мертвих, припиняєш відкладати на потім побачення з живими. Тож ми прийшли на розкішну терасу, що пливла під звуки діджейського сету над центром міста із його еклектичними пейзажами, будівельними кранами, діловитими звуками; ми обіймалися, їли бургери та пили коктейлі. А потім поїхали на вокзал, звідки потяг повіз нас до Києва, на наш перший особистий похорон цієї війни. Життя на межі, життя всупереч.
Пізніше, вже в кінці літа, у моєї дуже близької подруги загинув брат. Ми разом готувалися до поховання, моталися між похоронним бюро, квітковим ринком, військкоматом і моргом. У перервах ми обідали на літніх майданчиках і зайшли поласувати пончиками. Ми говорили, як звичайні люди, як усі, хто довкола, посміхалися та навіть інколи сміялися. Я подивилася на нас сторонніми очима випадкового перехожого, і остаточно припинила вірити в мантру про міста чи людей, які виглядають так, «наче війни немає». Вони виглядають так, наче вони живі. Бо вони все ще живі.
Осінь
У Дніпрі зазвичай вересень — радше літній місяць, але цього року осінь була рання і дуже справжня. Втім, ми не хотіли цього приймати, намагалися чимдовше бути на вулиці, снідати й вечеряти під улюбленою старою грушею, робити з друзями пікніки. На одному з них ми в режимі реального часу спостерігали за контрнаступом на Харківщині. Події розвивалися з такою швидкістю, що справді виникало химерне враження, наче дивишся якийсь марафон у прямому ефірі.
В жовтні почалися обстріли інфраструктури, і Дніпро, як і всі інші українські міста, потрапило в пастку енергетичного голоду. Місто занурилося в темряву. Електротранспорт, для Дніпра дуже важливий, почав працювати по кілька годин на день, а після обстрілів — то й взагалі не виходив на маршрути. В житлових будинках світло майже не вимикали, принаймні в центральних районах, але після чергового великого блекауту режим економії дістався вже до кожного.
Мушу сказати, порожнє місто не таке страшне, як темне. В безлюдному місті є своя романтика, воно стає чимось схоже на студійні декорації себе самого. Темне ж місто стає чужим, а надто коли дивишся на нього з-за керма свого автомобіля. Ти не впізнаєш вулиці, якими їздила багато років. Ти ведеш машину в постійному страхові в останню мить побачити пішохода в темному одязі. Фари зустрічних машин нещадно та незвично сліплять, не врівноважені затишним світлом ліхтарів згори.
Коли нещодавно в Дніпрі повернули вуличне освітлення, вся моя стрічка у Фейсбуці була наповнена непідробно святковими постами.
Зима
Це була перша зима в моєму житті, коли я не чекала ні першого снігу, ні зимових свят. При перших холодах, ще пізньої осені, я почала одразу чекати літа.
Новий рік ми зустріли в друзів — у тих самих, з якими провели останній вечір перед вторгненням. Перед цим прикрашали вдома ялинку. Зазвичай ми ставимо ялинку не пізніше 25 грудня, але цього року важко було набратися духу. Я, людина невіруюча, водночас люблю святкувати, як я жартую, «від Різдва до Різдва», з 25 грудня до 7 січня, занурюючись в атмосферу чарівної казки, яку мені дуже легко викликати з дитячих спогадів. Я люблю зимові свята, вони для мене одна з найважливіших подій року. Цієї зими доволі швидко стало ясно, що занурення в атмосферу не вийде, що щось дитяче якщо й не поламалося в мені, то відступило кудись углиб, у безпеку підсвідомого, і контакту з тією дівчинкою, яка понад усе любила гуляти передноворічними вулицями та підглядати крізь вікна за чужими ялинками, у мене наразі немає. У якийсь момент навіть набігло зрадницьке бажання просто здатися, нічого не прикрашати, ніяк не святкувати, віддати все війні, не боротися за ілюзію нормальності. Але я вирішила: ні. Я виконаю всі звичні ритуали, нехай механістично, нехай без радості та магії — просто як знак того, що я не готова віддавати свою маленьку дівчинку на поталу війні, що я боротимуся за неї до останнього, що я розраховую на її повернення та бережу для неї місце.
Ми приїхали до друзів о десятій, разом прикрасили помешкання (у них самих теж не ставало духу), поплакали під новорічне звернення президента (ніколи б не повірила, що таке станеться в моєму житті), їли та пили шампанське. Дивно було виходити на балкон на перекур і бачити темне місто та небо без жодного феєрверка. Зрештою, дивно було і зустрічати Новий рік у квартирі: вже багато років ми зустрічали його не за накритим столом, на радянський манер, а на центральній площі, серед людей. Цього року це було неможливо через комендантську годину. Маленькі, дошкульні, повсюдні укуси війни.
І знову лютий
Перший справжній сніг випав лише в лютому, але від нього не було особливої радості.
Лютий — і без війни важкий місяць. Це час, який дає оманливу обіцянку весни, яка не виконається ще щонайменше місяць, хоч би на календарі уже й був березень. Це місяць, коли все остаточно вижухло та вмерло, і світ довкола стає жовто-сірим, брудним і бляклим.
Лютий — це травматичний для українців місяць уже багато років. З часу розстрілів на Майдані в 2014 році це для нас місяць утрат і страшного болю. Тепер у перелік важких лютневих дат додалася ще одна.
Я чекала синдрому річниці. Я навіть написала пост про те, як із ним боротися, мені багато хто подякував за нього. Але до мене синдром річниці так і не прийшов. Моє очікування апокаліпсису ввечері 23 лютого проявилося хіба в тому, що на мить я замислилася, чи не закрити вікно в спальні, щоб зранку не розбудила ППО. Але вибрала свіже повітря. ППО вранці не працювала.
Багато хто каже, що в них так і не закінчився лютий. Нескінченний лютий. Триста шістдесят шосте лютого. Для мене це не так. Якимось дивом я вирвалася з провалля того, першого лютого, відновила плин часу. Напевно, зробити це мені дозволили тільки цикли природи. Знаю, багатьом моїм знайомим і друзям боляче було бачити, як навесні все вкривається квітом, як повертаються дзвінкоголосі ластівки, як заливає небо глибоченна сонячна блакить — як, як це можливо, як може краса сусідити з таким горем, хто зможе дихати цим солодким повітрям на повні груди, коли серце досі хворобливо набрякле нескінченним лютим? Для мене це було, навпаки, порятунком: бачити, що є щось, сильніше за війну. Весна, літо, осінь, зима — і знову весна. Так має бути і так буде. І в один із цих вічних сезонів прийде наша перемога.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
