Квітень, як відомо, найжорстокіший місяць.
Я думала, що дуже втомилась у квітні 2021 року. Я звільнилася з роботи, якій присвятила дев’ять років свого життя, кілька років потужного горіння й вигорання; за плечима було багато годин спілкування з психотерапевткою, сліз і розмов. На той час я була не одна. Втома розлилася судинами моїх друзів та колег, усіх агентів змін у культурі, причетних до важливих післямайданівських перетворень. Замість крові, яка би постачала кисень до наших органів, нашими тілами, здавалося, неслась отруйна чорна рідина відчаю. Здавалося, що всі наші зусилля були марними. Вигорання стало спільним знаменником для багатьох із мого покоління.
«За результатами рефлексій, розмов, кав, вин, посиденьок, п'янок, дискусій, переписок в месенджері, розмислів під жахливу поп-музику, розмислів під хорошу поп-музику, прогнозів, умовлянь, обурень, розчарувань і зачарованостей останніх днів, тижнів, місяців і років хочу сказати ось що. Ми всі дуже втомились. Пробачте нам», — написала тоді я і прочитала потім багато коментарів від тих, хто відчував той самий біль.
Квітень 2022 року почався з фотографій з Бучі, звільненої від російської окупації. Стало остаточно зрозуміло, що до цього ми мало що знали про біль, втому, відчай, злість і темряву, яка віднині оселилася в нас назавжди. «Ми ніколи більше не відпочинемо по-справжньому, — сказала моя подруга. — У нас попереду так багато роботи».
Тіла убитих, що лежали зі зв’язаними за спиною руками на вулицях колись мирного передмістя столиці, стали наочною — не першою і не останньою — ілюстрацією того, яку війну веде Росія. Я думаю про них кожного дня, разом із могилами в Ізюмі, історіями про людей — живих і мертвих — в окупованому Маріуполі, репортажами про катівні на Херсонщині та фотографіями змучених, обстріляних і підпалених росіянами полів із пшеницею.
У квітні 2023 року я пишу цей текст із розбитим вщент серцем, яке, здається, більше ніколи не склеїться. Здається, немає чому склеюватись. На початку року в Києві ми поховали нашого друга, кіномонтажера, меломана, неймовірного батька й чоловіка, який загинув у Соледарі. Нині у Львові ховали культуролога, перекладача й філософа, який поліг у Бахмуті. Між цими двома подіями минуло три місяці, хоча Вітя і Євген загинули 30 і 31 грудня. Між цими двома подіями слова почали втрачати свої значення, мова — ховатись по закапелках стомленої свідомості, а писання — мати якнайменший сенс. Між цими двома подіями відбулися радості й горювання, теплі зустрічі й болючі розставання. Між цими двома подіями було багато смерті і багато життя.
Цей досвід не надається до узагальнення, це лише зліпок мого персонального щосекундного проживання війни.
Чи можу я сказати, що дуже втомилась?
Інші втомилися ще сильніше. Мами й бабусі з дітьми, які пережили холодні лютневі дні й ночі на кордонах; чоловіки й жінки, які не знали, чи побачать своїх рідних після евакуації; ті, хто збирали талу воду й готували їжу на імпровізованих багаттях на вулиці; ті, хто їхали під обстрілами з окупованих міст; ті, хто ховали своїх померлих близьких. Ті, хто їх відспівували, відтанцьовували, відплакували. Ті, хто приймали чужих людей у своїх домівках, гріли їх і годували. Ті, хто щодня думають про те, як ще можна допомогти.
Досвід війни примушує нас до максимальної включеності в реальність, що б ми не розуміли під цим словом. Наша шкіра ніби стає невидимою, а захисні бар’єри, які, здається, щойно підкріпились механізмами, передбаченими еволюцією, падають від найменших доторків темряви.
Але ці доторки почались не вчора, не 24 лютого 2022 року, і не навесні року 2014, коли Росія насправді вторглась в Україну.
Майже кожного разу, коли я їду з Києва до Львова машиною, я звертаю з траси, що виводить з містечка Дубно, на малопомітну дорогу з бруківки. Вона веде поміж полів на пагорбах, то яскраво-зелених, то брудно-коричневих — в залежності від сезону мого приїзду. Обабіч дороги стоїть знак, на якому написано: «У ярах Шибеної гори в напрямку села Кліщиха німецькими загарбниками розстрілювались особи єврейської національності Дубенського, Вербського та Острожецького районів… Три ями глибиною чотири метри займали площу 900 квадратних метрів. Державною Надзвичайною комісією в 1944 році встановлено, що жертви лежать обличчям униз шістьма шарами до 21 ряду в кожному. Усі шари пересипано хлорним вапном. Кількість розстріляних становить 6000 осіб».
Звичні ландшафти нам не належать, та й ніколи по-справжньому не належали. Багато з них, особливо в Україні, з досвідом окупації під час Другої світової та під час нинішньої війни, приховують тіла невинних або пам’ять про них. Про це вже багато написано і трохи менше прочитано, але після 24 лютого ці ландшафти — навіть на фотографіях — не можуть не переживатись по-іншому. Кожна клітина тіла нині резонує на кожну зачіпку: «три ями», «лежать обличчям униз», «вапно», «розстріляні».
Ми — не лише в Україні, а й поза нею — багато говоримо про цю війну в термінах Другої світової, тому що нам здається, що після неї наступила тотальна справедливість для жертв, closure, політики пам’яті та примирення. Деякою мірою це правда: тому ми постійно посилаємось на Нюрнберзький процес і намагаємось аналізувати те, що відбулось на ньому і за його лаштунками; тому багато говоримо про те, як Німеччина випрацьовувала і впроваджувала практики пам’ятання про злочини нацизму. Утім, розмова про нашу війну в мисленнєвих рамках Другої світової значно нас обмежує (як, зрештою, будь-яке однозначне порівняння одного складного феномену з іншим), не в останню чергу тому, що дає марні сподівання замість приводу замислитись: Чи ця справедливість наступила для всіх? Чи зміни, які спровокував кінець Другої світової в розумінні гуманітарного права, захисту прав людей та справедливості, були справді, по-світовому, всеохопними?
Все частіше в публічних і приватних розмовах ми звертаємось до «післявоєнного» досвіду, коли думаємо про відновлення країни після перемоги. Утім, що таке це «після війни» насправді? Чи воно насправді існує? Чи стосується лише періоду після 1945 року? Війни тривали в різних куточках світу до і після 1945 року, і про багато з них ми мало що знаємо. Приблизно стільки, скільки стомлені від своїх спогадів свідки, онуки цих свідків та ландшафти, які їх оточують, знають про нашу війну.
У своїх автобіографічних «Роках» нобелівська лауреатка Анні Ерно в інтимних і водночас спільних для багатьох (не всіх, і Ерно нарощує це усвідомлення власної ексклюзивності з кожною сторінкою) деталях відстежує, в тому числі, інтелектуальний шлях французького середнього класу, до якого належить.
Пливучи десятиліттями — з кінця 1940-х до початку 2000-х — Ерно постійно повертається до обіднього столу й розмов, які за ним велися. Обіди з історіями, що мали спільне для всіх присутніх тло «голоду й страху» та оповідалися через «ми» та інші безособові займенники, змінювалися розмовами про те, хто перший висадиться на Місяці, ностальгічними спогадами та небажанням «псувати атмосферу темою Алжиру». З початком ери достатку й консьюмеризму всім почало здаватися, що майбутнє буде світлим. Після травня 1968 року все піддавалося сумніву: «Ми мали знати все про планету, океани, вбивство в Брюе-ан-Артуа. Ми були включені в кожну битву: Чилі, Куба, В'єтнам, Чехословаччина». Згодом минуле зникло із застільних розмов і оселилося в документальних фільмах по телевізору та персональних генеалогіях, натомість на перший план вийшло теперішнє та зміни, за які необхідно боротись.
Але ці зміни, як виявилося, несуть за собою нагальність у відповідальності, послідовності, тяглості, наполегливості й невпинності. Так з’явилося розуміння, що світ не такий прекрасний, як здавалося. Так з’явилося відчуття, що щось глобально не так, і краще, мабуть, не стане. Так у нас оселилась втома.
Втома, яка стала великою темою для медіа кінця 2010-х – початку 2020-х. «Стомлене покоління», «Чому мілленіали весь час такі виснажені?», «Як міленіали стали поколінням, яке вигоріло?», — кричать медіа з перших сторінок видачі в гуглі і пропонують усім просто гарно виспатись. «Ми — списаний матеріал, але маємо стати гарним добривом для прийдешніх поколінь», — натомість каже моя інша подруга, яка нині працює біля самого центру чорної діри української культури. «Вам виписати потрібний рецепт?», — іронічно питає мене моя терапевтка.
Утім, від цієї втоми, яка спіткала когось у середині ХХ століття, когось — на початку ХХІ, а когось — у кінці століття XV, немає нічого, що би продавалося в аптеках, за рецептами чи без. Від неї не сховаєшся, не відпочинеш на природі (ландшафти шепотять власні історії, пам’ятаєте?), її не забалакаєш і не замовчиш. Сплітаючись із пітьмою, в яку занурюється світ із дня своєї появи, вона переростає у щось інше.
«Я не уявляю, як би я пережила те, що ви пережили», — каже мені одна доросла функціонерка західноєвропейського фонду, поспішно прощаючись зі мною після неприємної (в основному, для неї) розмови про те, що славетна європейська тяглість — нині обставина радше обтяжлива, аніж пом’якшуюча. «Ви не уявляєте, на що ви насправді здатні», — відповідаю я.
Яким є світ за межею людського виснаження? Станом на нещадний четвертий місяць дві тисячі двадцять третього року втома і вигорання, здається, лишились далеко позаду; горизонти планування звузились до ширини наших кроків, натомість відкрилися нові здатності: адаптивності, гнучкості, турботи, уваги до мільйонів несправедливостей, які мали місце задовго до нашого народження, співчуття й скорботи, болю і спроб його подолання. Хтось ділить свій день на двадцятихвилинні відрізки: кава-одягтись, вигуляти собаку, не переплутати поверх, вимити посуд, перевірити пошту (не обов’язково в цьому порядку). Хтось завантажується роботою по самі вуха, щоб не було часу на сльози. «Спочатку я надягаю уявну кисневу маску на себе, потім на дитину, а потім відповідаю на мейли», — каже ще одна моя мудра подруга. Хтось, як я, оточує себе мудрішими за себе людьми, щоб потім обліпитись їхніми думками, питаннями, сумнівами і здогадками, як колишній курець — нікотиновими пластирами, і пережити ще один день.
А за ним ще один. А за ним ще один. Так закінчиться квітень. І літо нас здивує.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
