Ось скоро рік, як я з двома доньками живу в Римі. Раніше для мене Італія починалася параграфами підручника з історії мистецтва, а закінчувалася відвідуванням Венеційської бієнале. Ніколи не думала, що мені доведеться так глибоко пізнати цю країну.
На початку березня 2022 я з дітьми, моєю подругою та її донькою сіли в авто й вирушили на захід. Траса була забита машинами, спочатку ми багато годин їхали у безкінечній тягнучці. Аж ось у пригоді став мій професійний досвід як учасниці мистецької ініціативи «Де Не Де»: я з колегами багато років їздила Україною, вивчаючи й документуючи неочевидну, проте важливу культурну спадщину в різних куточках країни. Тож під час евакуації за першої нагоди ми з’їхали з основної магістралі й попетляли знайомими нетрями й сільськими дорогами. Так нам вдалося відносно швидко дістатися Ужгорода, а потім – до угорського кордону, де я лишила машину й далі ми з дітьми пішли пішки. Ми все ще не знали куди. Дорогою нам допомагали волонтери, ми зустрічали таких же розгублених київських подруг в Будапешті і в Берліні, намагалися уявити, що робити далі. Аж раптом я отримала пропозицію від інституту історії мистецтва Макса Планка долучитися до їхньої програми підтримки українських науковців – поїхати на шість місяців у Рим працювати над моїм дослідженням у Бібліотеці Герціана. Там у мене була можливість продовжити роботу над українською культурною спадщиною і створити базу даних монументального мистецтва й архітектури радянського часу. Я спочатку навіть вагалася, бо мені здавалося, що пів року – це занадто довго. Я була переконана, що війна закінчиться вже ось-ось і ми повернемось додому.
В Римі нам допомагали співробітники та співробітниці нашого інституту та різних міжнародних культурних осередків. Спочатку нам дали тимчасове житло у Бельгійській академії. В Герціані мені виділили робочий кабінет з неймовірним краєвидом на центр Рима та необмеженим доступом до однієї з найкращих книгозбірень міста. Волонтери допомогли влаштувати дітей у школу поблизу бібліотеки. Це виявилася приватна католицька школа, одна з найдавніших та найпрестижніших у місті. Щоправда, діти цьому зовсім не зраділи. Спершу вони боялися, ніяковіли, нічого не розуміли італійською. Я відчувала, що їм дуже складно, намагалася їх розраджувати та підбадьорювати. Неймовірні італійські вчительки змогли їх досить швидко інтегрувати в життя школи. Вже за місяць дівчата виступали у феєричному театральному шкільному шоу. Однокласники й однокласниці постійно запрошували їх на дитячі вечірки та дні народження (в той час коли мені не було з ким спілкуватися, хоча дуже хотілося).
За пів року мої дівчата почали потроху говорити італійською, а зараз вже спілкуються вільно. Старша донька переповідає італійською Іліаду та Одісею на уроках епіки в рамках шкільної програми. Я ж, на жаль, так і не спромоглася вивчити італійську мову за цей рік, хоч і пройшла два коротких мовних курси. Та я ніколи не мала часу на виконання домашніх завдань і повторення граматики. І, якщо чесно, не мала достатньої мотивації. На роботі всі спілкувалися англійською, а в побуті діти все перекладали. Та зрештою я навіть не припускала думки, що ми залишимося в Італії довше терміну мого контракту, тому мінімального набору фраз для чемного смол-току біля овочевої ятки мені було достатньо.
В Римі ми мали дуже хороші, навіть привілейовані умови, якби не одна проблема: квартирне питання. Справа в тому, що в Італії діє спеціальне законодавство, спрямоване на захист неповнолітніх дітей. Полягає воно в тому, що орендарів з дітьми не можуть виселити з орендованої квартири, навіть якщо вони не платитимуть орендну плату. Така турбота про дітей на практиці перетворюється на приховану дискримінацію, оскільки власники просто відмовляються здавати житло родинам із дітьми. А самотня українка з двома неповнолітніми доньками для італійських лендлордів – уособлення неблагонадійності. І навіть мій робочий контракт їх не переконував. Усі перемовини з потенційними орендодавцями завершувалися на дитячому питанні.
Ми звернулися до служби соціального захисту, що опікувалася тимчасовими переселенцями з України, і нас поселили в біженський готель у передмісті. Ми дуже зраділи, оскільки цей готель розміщувався десь посередині між Римом та морем. Але, щоб доїхати до школи й роботи, нам треба було добиратися 2,5 години в один бік. Тут варто пояснити, що в Римі ситуація з громадським транспортом катастрофічна. Не минало і дня, щоб я не згадала рідний Київпастранс із вдячністю: мені досі здається, що наш транспорт під час війни працює краще, ніж у мирному Римі. На все велетенське місто є три гілки метро, з яких більш-менш працюють дві. Автобуси й трамваї їздять як їм заманеться. Жоден транспорт не має навіть приблизного розкладу, можна простояти на зупинці 40 хвилин і більше, очікуючи автобус. А відстані досить великі – такі, що пішки не пройдеш, та й тротуари є не скрізь, а йти вздовж дороги небезпечно. Більшість мешканців Риму користуються приватними авто, через це в місті постійні затори.
Ми виїжджали з нашого біженського готелю о 6 ранку, щоби встигнути на уроки на 8.30, і майже ніколи не встигали. Діти дрімали на уроках. Я, щоб не заснути на роботі, постійно пила міцнющу каву. Два тижні в такому режимі (загалом по 5 годин щодня ми проводили в громадському транспорті) – і ми були повністю виснажені. Близькість до моря нас не радувала, ми все одно не мали часу ходити на пляж. Ми ненавиділи автобуси, були роздратовані й постійно хотіли спати. Невдовзі мені таки вдалося винайняти квартиру. Мама мого київського перукаря, як виявилося, давно живе в Римі, а її подруга збиралася їхати у відпустку на кілька місяців, якраз на такий період, як нам треба. Від цієї квартири до школи і роботи було 12 станцій метро, зате по одній гілці без пересадок!
Та щойно ми переїхали, цю лінію метро почали ремонтувати і обмежили графік роботи, частково дублюючи маршрут автобусами…
В жовтні війна не закінчилася. В інституті мені запропонували продовжити контракт ще на пів року. Вертатися в Україну нам було страшно, і ми залишилися. Але строк оренди квартири завершився і нам треба було знову шукати житло. Ми знову трошки пожили в ще одному біженському готелі, потім у чернечому хостелі, потім знову в Бельгійській академії.
Потім ми опинилися в музеї.
Музей Casa di Goethe – це будинок, де у 18 столітті жив Йоганн Вольфганг Гете зі своїм другом Йоганом Генріхом Вільгельмом Тішбайном. Крім самої квартири, де розміщена експозиція, в музеї є велика бібліотека і гостьова кімната для письменників. Новий директор музею сам щойно переїхав з Берліна в Рим, і знаючи, як непросто у вічному місті доводиться іноземцям, дозволив нам пожити тут півтора місяці. Зараз в музеї триває тимчасова виставка сучасного мистецтва, присвячена подорожам до Італії у 21 столітті. Тут ідеться і про складні теми мігрантів, і про незручну культурну спадщину, і про патріархальність та клерикальність сучасного італійського суспільства… Насправді кожна робота мені дуже глибоко відгукується. Кожна – про мій досвід у Римі.
Отож, ми живемо в музеї. В старовинному палаццо в центрі міста. До школи і роботи нам іти хвилин десять неспішним кроком. Здавалося б, можна нарешті розслабитись, якби не профдеформація. Маючи певний стаж музейної роботи, я занадто переймаюся відповідальністю нашого тут перебування. До нашої кімнати треба йти через бібліотеку з оригінальними виданнями та гравюрами, і я постійно боюсь, щоб діти випадково нічого не зачепили. На щастя, мої діти зростали в музейному середовищі і дуже поважно ставляться до мистецьких колекцій. Я ж постійно боюся забути вимкнути воду у ванній, чи плиту на кухні і через це нервуюся. По кілька разів повертаюся перевірити, чи я правильно зачинила двері. Щоб зняти напругу перед сном, ми регулярно вмикаємо аудіокниги «Фауст» різними мовами і сподіваємося, що до нас завітає привид генія.
Взагалі Рим неприязне місто для чужинців. Тут добре відпочивати, вивчати мистецтво, захоплюватися величністю, прадавньою історією, вишуканою архітектурою. А жити тут дуже непросто. І це при тому, що я маю роботу в найкращій інституції. Але я не можу повністю включитися в роботу, бо постійно займаюся вирішенням бюрократично-побутових питань, котрі ніколи неможливо фіналізувати. Коли вдається вирішити щось одне, одразу з'являється інше. Також я постійно зайнята важливим волонтерським проектом в Україні. Ми займаємося евакуацією невеликих краєзнавчих музеїв із зони бойових дій та облаштуванням тимчасових сховищ для музейних колекцій у віддалених регіонах. Я допомагаю шукати кошти, що потребує багато часу й зусиль.
Діти навчаються в найкращій школі Риму, але мають поєднувати навчання з українською онлайн-школою. Це велике навантаження, і я намагаюся допомагати, щоб хоч якось полегшити їм життя. На тлі перманентного стресу від війни, хвилювання за батьків та друзів у Києві та страшенною тугою за домом, я перестала спати вночі. В кращому випадку вдавалося засинати уривками по 2-3 години. У мене погіршилася пам'ять та концентрація уваги. Стало важко писати та говорити будь-якою мовою, я забуваю слова і затинаюся. Для публічних виступів я тепер завжди готую докладний текст і зачитую з листочка (це при тому, що раніше я завжди віддавала перевагу вільній розповіді та імпровізації). Та й написання текстів потребує чи не вдвічі більше часу, ніж раніше. Я часто забуваю про важливі робочі зустрічі, навіть якщо вони зазначені в нотатнику і в телефоні стоїть нагадування. По кілька разів перевіряю, чи відправлені листи та рахунки, бо завжди здається, що я щось наплутала.
Я не змогла стати частиною розслабленого римського життя, я не належала до нього. Cпостерігала за ним здалеку, перебуваючи в постійному стресі й втомі. Коли я дозволяла собі коротку прогулянку на вихідні, я одразу ж докоряла собі, що не використала цього часу, щоби попрацювати або зробити домашнє завдання з дітьми. Іноді я вже міркувала, чи не звільнитися з роботи й не офоримити соціальну допомогу, як це зазвичай роблять біженці з різних країн. Я могла б заощадити на чому завгодно й проводити більше часу з дітьми і, можливо, навіть нарешті виспатися. Але, звісно, я не наважилася відмовитися від праці. Я жила короткими фрагментами: ось попереду будуть якісь невеликі зміни (зазвичай – черговий переїзд), і тоді стане краще. Треба просто трохи потерпіти. Але ніякого поліпшення не відбувалося, ставало просто дещо по-інакшому.
Я зіткнулася з осудом з боку деяких моїх колег за те, що я поїхала в критичний для країни момент, що втекла. Неможливо пояснити, як це – опинитися раптом самій із дітьми в чужій країні. Я постійно підтримую зв'язок із подругами з Києва, які зараз вимушено перебувають в Австрії, Німеччині та Ірландії. Я точно знаю, як їм важко. Я захоплююся цими жінками, справжніми героїнями, які витримують усе і не бояться нічого, крім дитячих шмарклів чи лихоманки. Тому що це неможливо передбачити і змінити.
Рим дуже консервативне місто, тут немає місця спонтанності, все розважливо й передбачувано. Ми так і не змогли влитися в такий формат і в римський ритм. Тут усе тяжіє до величної історії, а до сучасності ставлення дещо зневажливе, новітні технології та діджиталізація тут не на часі. Для того, щоб отримати мінімальну адміністративну послугу, треба приходити наживо, і як мінімум двічі, а щоб точно – то тричі. «Piano piano si va lontano» – кажуть римляни, маючи на увазі, що повільно можна дійти далеко. Однозначно не мій вайб.
Це місто мене неабияк загартувало. Я спочатку ним захоплювалася, потім ненавиділа, а тепер, здається, ми порозумілися і я навчилася його любити. Я дуже-дуже за ним сумуватиму. Наступного місяця ми переїжджаємо в Берлін, де мені все знайоме і зрозуміле. Я маю новий робочий контракт і треба буде знову починати все спочатку. В місті, так схожому на Київ, і яке трохи ближче до дому.
Повернення додому існує в якійсь туманній формі, як перманентне бажання, але без можливості реалізувати його в найближчому майбутньому. Я бачу, що багато людей повертаються в Україну, стверджуючи, що там уже безпечно. Водночас там продовжують час від часу падати ракети. Я розумію, що шанс загинути від російської ракети в Києві мінімальний. Але, знаючи, що це так, чи маю я право везти туди своїх дітей?
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
