У лютому 2023-го Нікіта – називатиму його тут так – оселяється в Берліні. Він прибув з Риги, і невідомо, чи вивчав він там латиську мову, але тут він одразу ж записується на курси німецької.
На той час я вже кілька місяців живу в Берліні і після роботи ходжу на німецьку, на ці ж вечірні курси на Хакешер Маркт. Так я дізнаюся про існування Нікіти, дисидента і журналіста, борця з путінським режимом.
У нашій групі є й інші росіяни, але цей – яскрава особистість. На німецькій Нікіта вмощується боком, витягує ноги в прохід, викрикує з місця. У нього поставлений дикторський голос, який згодився би на мітингах. Нікіта тренував його на записі авторських подкастів. Часто ми опиняємося спина до спини. Тоді дуже хочеться пошукати на дисидентському хребті Нікіти штепсель і висмикнути його. Але це застаріла метафора з моїх шкільних років, коли все трималося на дротах. Тоді таких хлопців дівчатка і деякі вчительки стукали підручником по голові. Зараз так не роблять, а надто дорослі, а надто ж в цивілізованому світі. На Заході так невдало можна пожартувати лише раз. (Коли Нікіта читатиме ці рядки, він одразу здогадається, що це парафраз репліки з класичного російського роману. Його автор, Михаїл Булгаков, відомий в Росії саме цим твором про чортівню і сталінські порядки в Москві. Сталін, кажуть, полюбляв інший його роман, «Біла гвардія», про те, як шляхетні росіяни, нешляхетні росіяни, а також німці та українці б’ються за Київ. У Києві навіть є музей Булгакова, куди раніше приїздили російські туристи. Музей був настільки добре зроблений, що туди ходили насправді всі, але росіяни сприймали це як паломництво і створювали черги. Зараз там ребрендинг – адже заклади культури мають відповідати духові часу).
Нікіта взагалі парубок моторний. Такий, знаєте, здібний і зухвалий, білозубий, з пишною шевелюрою. Буйночубий. Неодмінно в чорному. На щастя, в нього багато роботи, тому він ходить не на всі заняття.
Нікіта їздить на курси на електросамокаті. Це в нього перехідний етап, незабаром пересяде на велосипед, як роблять усі місцеві. Одразу після заняття він відпинає самокат, стрибає на нього і прямує в ніч, тут темніє рано. Невідомо, куди він їде і де живе. Але я читаю його блог в інтернеті, де все описано.
У Берліні є райони, популярні серед білоемігрантів та олігархів, є гетто колишніх гебістів і тих, хто купував національність і укладав шлюби задля отримання посвідки на проживання. Однак Нікіта, як і всі ми тут, живе в тому районі, де вдалося орендувати квартиру. Власниця апартаментів погуглила Нікіту і відразу здала йому житло. Приклеїла етикетку на двері, принесла додаткові простирадла. Нікіта в’їхав у затишок. Ми ще не знаємо, що це за район, але Нікіта знаходить там своїх співвітчизників, пише про них. Вони хороші. Нікіта теж, загалом, хороший. Хороший хлопець із російським паспортом.
Ще він пише, як в адміністративних установах хвалять його німецьку. Але поки що це не стало правдою. У нас обох наразі не дуже з німецькою, я це знаю точно.
Також дізнаємося з Нікітиного твітера, що поділ росіян на хороших і поганих – вияв мудацтва. Це про мене, хоча він написав це до того, як ми зустрілися. Можливо, він і тут висловлювався на перспективу, ну, як з власним рівнем німецької.
Важко зараз із російським паспортом, каже Нікіта. «Німці дали гуманітарну візу, я ж бо журналіст і дисидент. Але решта, решта моїх співвітчизників, їм складно і вони приречені. Інакше їх скрутять і відправлять на Західний фронт. А там дуже погані умови, там убивають. Раніше доводилося йти в посольства і подаватися на шенгенську візу, неприємний процес, але хоч якось, а зараз це вже майже неможливо і от. Російський паспорт перетворюється на тягар, тавро, і це страшенно несправедливо. Не через кожен кордон впустять і випустять, з таким-то сумнівним паспортом. Деякі росіяни мають два паспорти з різним громадянством. Але навіть це не завжди спрацьовує!»
Нікіта розповідає це все хорошою англійською нашій одногрупниці. Сьогодні він без самоката, він чекає трамвая разом з нами, бо в Пренцлауер-Берзі концерт хороших російських музикантів. Я не знаю цей колектив, і мені не соромно. Мабуть, вони справжні дисиденти і не потрапляють в медіа, в міжнародні теж. З усього Берліна на концерт їдуть хороші росіяни з квитками та запрошеннями. Як українці на Жадана. Концерт, до речі, відбувається в тому ж клубі, де нещодавно виступали «Собаки».
Так от, каже Нікіта нашій одногрупниці Зарі, яка після війни в Лівані переїхала з батьками в Дубай, і вже п’ять років працює в Берліні. Війна – це жахливо, каже він. Дуже складно було виїхати. Дав п’ятсот євро на кордоні, і от, ех, змахує рукою Нікіта.
Моєї англійської раптом стає недостатньо. З усіх спільних для нас обох мов – шкільна англійська, початкова німецька, вивчена на телесеріалах російська – лиш остання спроможна стисло і ємко висловити мою емоцію. Але носій мови Нікіта здатен мене переграти; крім того, ми не віч-на-віч. І хвоста він розправляє не переді мною. Так, кажу я, щосили тримаючись за поручень. Війна – це жахливо. Я зібралася за п'ятнадцять хвилин, виїжджала важко, and never came back.
Як завжди в такі моменти, всім на секунду стає незручно.
Десь за трамвайним вікном пропливає примара: біженці у човні. Чомусь всі одночасно про це подумали.
Ех, зітхає Нікіта, тому й люблю Берлін – ніхто не запитує твою історію, тут місто біженців, у кожного з нас власна історія втечі від війни!
Трамвай пригальмовує. Одногрупниця Зара, яку явно зацікавили Нікітині пригоди, виходить разом із ним. Згодом на заняттях вона сідає за його стіл і багато спілкується з ним на перервах.
Місяць потому інші дисиденти зробили фотосесію знаменитих російських емігрантів. Це не оригінальний проект. Існує, наприклад, колекція фотографій речей із тривожних валізок українців. Похапцем збираючись, люди беруть із собою найрізноманітніші речі. І цінні, і дорогі серцю, і просто те, що може знадобитися в польових умовах. Або ж от, наприклад, пересічним берлінцям запропонували скласти власну тривожну валізку, а згодом оформили це як виставку.
Росіяни вирізнилися. Знаменитий режисер в кімоно на фоні бібліотеки – виглядає манірно та щасливо, без видимого комплексу вцілілого. Видатна акторка з іграшковим ведмедиком. Їй пасує, вона вміє позувати. Нікіта взяв з собою у кадр сковорідку. Так і сидів перед камерою у щойно орендованій порожній берлінській квартирі: плечі безсило опущені, сковорідка в руках.
Професійний грим, світло, глянець – зрозуміло, що в соцмережах такому цинізму вжахнулись навіть самі росіяни. Проект знімав крутий фотограф, раніше відзначений міжнародними преміями за серії репортажів про біженців. Я згадала свою чорну сукню, взяту про всяк випадок, і вона досі з незнятою етикеткою кочує зі мною по квартирах. Прикраси, які не вдягала. Зайву банку тонального крему, яка виявилася доречною і закінчилася лише тепер. Про те, як мало насправді мені, з’ясувалося, треба.
Легенда про 500 євро, затиснутих у Нікітиному кулаці, здригнулася і затріщала. Він виїжджав машиною? Ридваном – і що ще там вмістилося? Їхав він, здається, прямо в Ригу. Що там в Латвії з кухонним начинням? Чи це порух загадкової російської душі? Може, це така традиція, яку приховують і тому не описують в книжках та серіалах – їздити в гості з власною сковорідкою? Чому, зрештою, саме сковорідка, а не питомо російський самовар? Можливо, Нікіта купив її з першої зарплатні. Може, його дівчина смажила на ній ранкову яєчню. Чи може, він вирішив передавати цей знак достатку з покоління в покоління, аж доки нащадки повернуться в московську квартиру і привезуть артефакт, щоб поставити на плиту і запалити під ним російський газ, маленький Вічний Вогонь?
Нікітина сковорідка породила низку питань, але допомогла знайти відповідь принаймні на одне. Бо Нікіта після нашої, так би мовити, розмови зрозумів, звідки я. Моє ім’я доволі промовисте. Оксана з України – це як Наташа з Росії. Але трапляється різне. Навіть у нашій мовній групі з вивчення німецької є чорноброва і пишнокоса Раїса. Багато хто вважав, що вона з російської Казані. Аж поки не виявилося, що взагалі-то вона Раїса з Бразилії.
Звідтоді Нікіта почав робити дивні речі. У його світі всі повинні знати російську. Ну принаймні, вся Ост Європа чи колишня СНД чи країни Варшавського договору. Українці так точно не лише розуміють, але й розмовляють. Моя розмовна російська така, що росіяни з перших фраз самі переходять назад на англійську. Не витримують. Хоч і кажуть, що у мене непогано виходить. Ну але зараз вони що завгодно скажуть.
Нікіта вдався до тактики шкільних років. Він приблизно мій ровесник, тож можна вважати це спільним культурним кодом, важким пострадянським спадком. Коли ти не можеш зрозуміти чи впоратися, то треба нелогічними кроками збити супротивника з пантелику і таким чином загнати в кут. Він підкрадається зненацька і говорить російську фразу.
Всего хорошего!
Счастливо!
Приветствую!
Я тетерію і доки думаю, як відповісти на ці прості формули, він втікає. Насправді, це простий і дієвий спосіб змусити мене відчути безсилля.
Я вже навіть хотіла підійти до нього першою і попросити так не робити. Або закричати вслід, демонструючи емоційну нестабільність втікачки від війни. Або гукнути його, коли стрибає на самокат, і щось сказати, виголосити промову, з якої він одразу зрозуміє, що я її готувала й довго набиралася відваги. Але тепер я готова. Як тільки він знову з-за спини зненацька скаже щось по-своєму, я хвацько відповім:
Пательня!
Хай потім думає, що це українською «Привіт».
У славетної російської поетки Маріни Цвєтаєвої була збірка віршів, укладена «замість листа до людини, з якою не було можливості взаємодіяти інакше». Після новелки про сковорідку крапку поставити складно. Адже Нікіта читатиме ці рядки. Він впізнає себе в художньому образі і підшиє посилання на цю публікацію до свого портфоліо. Більше грантів на дружбу народів, більше зусиль для промоції позитивних месиджів. Нікіті потрібні проекти в Берліні, він опікується жертвами режиму, дисидентами і дезертирами, а також протидіє дезінформації. Чим більше Нікітиних зусиль і фінансових вливань Заходу, тим більше шансів на результат. Це все треба робити швидко, доки західні фонди вірять, що новоприбулі росіяни мають силу і вплив. Хоча що вони ще мають, окрім сковорідки в кишені, плюшевого ведмедика і скрині спогадів? Співвітчизників-емігрантів, яким можна продати квиток на творчу зустріч російською мовою в Берліні, «без перекладу»? На інший контент ресурси здобувати складніше.
Я втратила статус і всі регалії, — з сумом констатувала модна російська критикиня, яка зараз живе в достатку на далекому морі. Я можу працювати в книгарні чи описувати папери в музейному архіві, хоча воліла би літературного редагування, — просить інша талановита літературознавиця в екзилі. Ще один відомий лектор популяризує кіно перед вузькими колами діаспори замість величезних залів, які збирав у Москві і Петербурзі.
І хоча Нікіта пише, що поділ росіян за калібрами, термінами давності та палітрою чорного та сірого – мудацтво, його співвітчизники цілком собі усвідомлюють: економіка галузі не менш важлива, ніж моральні настанови. Московські актори передпенсійного віку звільняються з театрів і одразу ж вирушають у міжнародні турне, на втіху місцевим любителям російських серіалів. Режисер Серєбреніков ставить на Заході Чехова та Гоголя, знімає кіно про ідеолога російського націонал-большевизму Едуарда Лімонова, пацана з харківської Салтівки. Куратор Марат Гельман відкриває галерею в центрі Берліна, навпроти російського посольства і пробує розпочати з виставки «Покаяння» українсько-німецького медіа-митця. Опозиційні російські медіа переїжджають з однієї комфортної європейської країни в іншу і роздумують в прямому ефірі, чи етично їм підтримувати людські втрати серед рідної російської армії. Для того, щоб заробляти, їм потрібні індульгенції. Виявив порядність щодо вбитих цивільних в Україні і щось там написав про це в інтернеті, допоміг біженцям і написав про це в інтернеті, задонатив і розповів – усе це резюме для майбутньої люстрації. Бо скоро ж доведеться продовжувати гуманітарні візи й посвідки на проживання.
Поки що ці двері замкнені і доводиться лізти у вікно, часом зразу на другий поверх. От, наприклад, для Нікітиних проектів про окуповані українські території потрібні наші історії, коментарі, цифри. А українці не хочуть розмовляти зі співробітниками Нікіти. А в нього гранти, треба робити матеріали робити, звітувати.
Крім німецької мови в Німеччині, найрозумніші вже почали вчити українську. Це амортизує нашу всеохопну ненависть, казала одна моя подруга, в якої чоловік прямо зараз вбиває російських солдат на фронті. Заходиш в концертний зал, а там мікрофони розставляє хороший хлопець з Пітера, українською говорить. Зразу стає затишно, по-домашньому.
Мені зараз здається, що якби ми з Нікітою почали ходити на пиво, він би теж заговорив українською. Пательня – це ж лише перше слово.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
