Який би текст не писався про сьогоднішню Україну, він не обійдеться без війни. Який би фільм не знімався останні 10 років в Україні, оцінюватимуть його за шкалою, нульова точка якої лежить у даті 20 лютого 2014 – фактичного початку російського вторгнення в Україну.
Що таке кінематограф часів війни? Чи йдеться в ньому тільки про війну? Адже, якщо бути чесним, вона триває вже одинадцятий рік і почалася з тієї миті, коли російські війська в Криму покинули місця своєї постійної дислокації, і, переступивши всі домовленості, почали захоплювати державні установи і блокувати ті українські частини, які ще лишалися вірними присязі.
Тож війна для України не просто стала частиною соціального, політичного і культурного краєвиду – вона давно вже визначає його, навіть якщо ми цього не усвідомлювали раніше.
В огромі кіна, витвореного в Україні за всі ці роки, мені здається найбільш точним виокремити саме документалістику. Суспільний підйом, спричинений Майданом, призвів до поступу в усіх жанрах; проте саме документалістика з ряду очевидних причин дістала найпотужніший поштовх – і кількість, і якість фільмів зросли експоненціально. Причому наша кіноіндустрія нарешті відкрилася світу, і дуже багато картин робляться тепер у співпродукції зі впливовими кінематографіями Європи – від Чехії до Великої Британії, від Польщі до Франції.
Все почалося з хронік революції, але важливіше те, що саме в 2014-му прийшло нове покоління кінематографістів з новими ідеями, свіжим поглядом і величезною жагою до роботи. Вершинне визнання нашої “нової хвилі” – це “Оскар” повнометражному дебюту Мстислава Чернова “20 днів у Маріуполі”. А втім, протягом усього десятиліття українські стрічки щороку здобувають призи на найпрестижніших кінофестивалях, і далеко не всі з них, як ми побачимо далі, про війну і революцію.
Та все ж важливо, якого наративу дотримуються усі ці дуже різні режисер(к)и. Якими постають український етнос і етос?
Якщо говорити про засадничі соціокультурні практики українців, то першою спадає на думку анархія – не стільки як постульоване Кропоткіним і Бакуніним безвладдя, скільки як спосіб горизонтальної самоорганізації суспільства. Першою анархістською формацією на теренах України була, безумовно, Січ – козацька вольниця з виборним керівником-отаманом, якого могли відсторонити будь-якої миті. Перша в світі республіка анархістів – Махновщина зі столицею в Гуляй-Полі – теж проголошена в Україні. “В будь-якій незрозумілій ситуації організовуй Січ” – ця приказка часів Євромайдану лише частково є жартом. Обидва Майдани – як 2004, так і 2013-14 років – дійсно були організовані за січовим принципом, з “сотнями” самооборони, з високим рівнем взаємодопомоги і самоорганізації. Саме з погляду цієї іманентної особливості українського соціуму варто підходити до розгляду постмайданівської документалістики.
Одним з перших помітних фільмів нової української хвилі є, безумовно, "Українські шерифи" Романа Бондарчука (Україна-Латвія-Німеччина, 2015), відзначені спеціальним призом Амстердамського фестивалю IDFA.
Прикметно, що цей фільм почався з правозахисного проєкту "Нові герої", присвяченого людям, які ефективно протистояли корумпованому державному апарату. Таким героєм виявився голова Старої Збур'ївки (села на Херсонщині), вчитель історії за освітою, Віктор Маруняк. Він, серед іншого, розповів Роману про унікальний для України досвід найму громадою спеціальних шерифів, які слідкують за порядком.
Кадр з фільму "Українські шерифи" Романа Бондарчука
Село обрало шерифів, оскільки дільничний міліціонер, навантажений відповідальністю за величезну територію, Стару Збур’ївку оминав увагою. Шерифів звати Віктор та Володимир. Вони доволі різні, в чомусь навіть протилежні за вдачею, але поводяться впевнено, відіграючи амплуа «справжніх мужиків». У справах вони їздять розкішними у своїй кіногенічності канарейково-жовтими «Жигулями». Їм та голові Маруняку доводиться стикатися з надзвичайно колоритною публікою. Цей калейдоскоп збур’ївських обличь зачаровує.
Але це фільм не так про шерифів, як про південноукраїнське село, обтяжене типовими й водночас неповторними проблемами та атмосферою. Бондарчук не женеться за провінційною екзотикою. Йому цікаві насамперед люди, мешканці цього села – смішні або патетичні, зворушливі або засмучені. Режисер жив поруч зі своїми героями, розчинився серед них разом з камерою. Підсумком стала надзвичайна природність усіх персонажів і переконливість сюжету, варті найкращих зразків ігрового кіно.
Друга повнометражна документальна картина Бондарчука "Dixieland" (Україна-Латвія-Німеччина) вийшла наприкінці того ж 2015 року, проте історія в неї довша. Спочатку була короткометражка "Поліна" про дівчинку, яка вчиться в дитячому джаз-оркестрі в Херсоні; за три роки замальовка переросла в повний метр. Героїв тут троє: сама Поліна, підліток-трубач Роман і новий керівник оркестру, якого всі кличуть просто Льова, – він обійняв посаду після смерті засновника "Діксіленду" Семена Ривкіна.
"Dixieland" зроблений досить традиційно – з уривками з приватних кіноархівів, зі зйомкою-спостереженням і накладеною музикою. Але Бондарчук упевнено працює з цією стилістикою. Показуючи впізнавані реалії – всюдисущу бідність, інтер'єри хрущовок, георгіївські стрічки та марші під червоними прапорами на 9 травня – він тим ефектніше відтіняє свято музики. Фільм пронизаний такими безсюжетними, музично-живописними моментами, які створюють свого роду аудіовізуальне обрамлення для повнокровно промальованих героїв.
“Українські шерифи” й "Dixieland" становлять документальну дилогію, подвійний портрет херсонської громади в дорослому і дитячому аспектах, а також – на буденному та мистецькому рівнях.
Водночас Ірина Цілик у своєму повнометражному дебюті "Земля блакитна ніби апельсин" (Україна-Литва, 2020, приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики кінофестивалю «Санденс») звужує перспективу до меж сімейного обійстя. Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами (під час повномасштабної війни це місце практично стерте з лиця землі російськими окупантами). На Анні Гладкій, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу–“Миру”, Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем.
Кадр з фільму "Земля блакитна ніби апельсин" реж. Ірини Цілик
Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно робить фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів ба навіть українських військових.
Анна та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які Красногорівка занурена на той момент уже шість років. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, фільмують, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях. А ще ховаються всією родиною в підвалі — не від обстрілу, а заради зйомок-реконструкції того, як пережили обстріл. Відданість Мири кіну — це того штибу пристрасть, що рухає гори. Місто з його простріленими стінами – саме по собі красномовна декорація, котру Мирослава використовує на повну; але Анна з дочкою як співавторки постійно сперечаються, як і що краще зняти. Кіно для них — і спосіб пригадування, і терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її. Фільми Цілик і Мирослави відбиваються один в одному; війна відбивається у фільмах; усе відбивається на сітківках свідків — заручниць війни. Саме тому Цілик відвертає об’єктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру «2014» і зосереджується винятково на очах глядачок. І цих поглядів цілком досить, аби зрозуміти все і про Красногорівку, і про людей у ній. Ці дивовижні жінки, старі й молоді, яких тут не мало би бути, все ж є – і вони самим своїм існуванням заперечують безумство війни, а їхнім голосом власне і стають Мирослава та її незламна родина.
Солідарність і взаємодопомога знайшли своє найяскравіше вираження у феномені волонтерства, котре є невід’ємною частиною спротиву українців з першого дня повномасштабної агресії Росії, і саме про це "Поема для маленьких людей" Івана Сауткіна (Україна-Литва-Велика Британія, 2024). Тут паралельно розвиваються дві сюжетні лінії. Перша – розповідь про діяльність групи волонтерів та їхнього лідера Антона. Їхня робота – вивозити цивільних, особливо людей старшого віку, з прифронтової зони. Труднощі не тільки в прильотах, вибухах мін і снарядів, а й в упертості людей. Багатьом дуже нелегко залишати домівки, в яких вони прожили все життя. Іноді доводиться проводити евакуацію просто під обстрілами.
Кадр з фільму "Поема для маленьких людей", реж. Іван Сауткін
Друга історія – про двох літніх подруг зі звільненого торік села на Чернігівщині: прагматичну Зінаїду і мрійливу Таїсію, які під час окупації вирішили залишитися вдома. Зінаїда і Таїсія шукають будь-які форми опору, які їм під силу: від молитви і написання віршів до переховування історичних меморіальних дошок і передачі розвідувальних даних українським військовим.
Сплетіння цих двох сюжетів надає "Поемі для маленьких людей" напруження і поетичності. При цьому Іван Сауткін обходиться без сцен боїв, без хроніки насильства. Це дійсно фільм про звичайних людей, на яких війна навалилася всією своєю вагою.
Цей огляд був би неповним без погляду на інший полюс спільноти – від’єднаності, вільної або мимовільної атомізації. І тут не можна не згадати два дуже несхожих фільми.
Проєкт «Цей дощ ніколи не скінчиться» (режисерка Аліна Горлова, Україна-Латвія-Німеччина-Катар, нагорода «Найкращий повнометражний фільм» в секції «Перша Поява» фестивалю IDFA, 2020), раніше відомий у професійній спільноті під назвою «Поміж війн», створювався майже чотири роки. Головний герой фільму, знятого в чорно-білому зображенні і розбитого на глави — від 0 до 9 і потім знову глава №0 — Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки, який утік від війни на своїй батьківщині на Донбас і там знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі «Червоного хреста» на лінії поділу, як він провідує родичів у Німеччині й Іраку, як намагається поховати передчасно померлого батька на рідній землі. По суті, відчуття спорідненості веде до все тяжчих випробувань: він не може не бути вірним своїй землі, але й допомога новій батьківщині – Україні – є так само його етичною потребою.
І саме тому ця суто приватна хроніка розгортається на тлі цивілізаційного пейзажу, змальованого режисеркою як безперервний цикл лиха й протистояння лиху, як травмуючий рух по колу, котрий не має кордонів: цей дощ дійсно не зупинити.
"Рідні" Віталія Манського (Україна-Німеччина-Латвія-Естонія, найкращий документальний фільм Карловарського фестивалю, 2016) – це дуже особисте кіно про родичів режисера, які по-різному переживають події, пов’язані з російською агресією в Україні. Манський — радянський, російський і латвійський документаліст українського походження (народився у Львові), який ніколи не забував про свою історичну батьківщину. Знімаючи “Рідних”, яких він озвучив власним закадровим коментарем українською, Манський з весни 2014 року до весни 2015-го побував у Львові, Одесі, Києві, Севастополі, Донецьку. В Україні живуть його мама й тітки, племінники, дідусь, двоюрідні брати й сестри. Усі вони мають різні професії, погляди на життя й політичні переконання. Автор дає слово кожному, часто і сам з’являється в кадрі (прийом для документаліста доволі ризикований), але уникає прямих оцінок. Він оповідає не про пошуки винних, а про трагедію власної родини, де рідні люди – мешканці однієї країни – стали геть чужими.
Тема бойових дій, звісно, лишається найголовнішою. Серед інших робіт про українське військо варто виділити “Східний фронт” (реж. Євген Титаренко, Віталій Манський, Україна-Чехія-Латвія-США, 2023) через те, наскільки майстерно тут показане буття п’яти українських військових в обох режимах – фронтовому і мирному. Співрежисер і герой картини Євген Титаренко спочатку поїхав на фронт як документаліст, а потім записався добровольцем до медичного батальйону «Госпітальєри». Майже весь матеріал фільму – це зйомки Титаренка або його побратимів: мобільні телефони й натільні камери. Панують два контрастних потоки образів: фронт і тил. Ідучи на фронт, Євген і його однополчани відправили свої родини в село на заході України. У це тихе місце вони приїжджають лише на кілька днів, щоб відвідати своїх родичів і похрестити сина одного з героїв.
Кадр з фільму "Східний фронт" реж. Віталій Манський, Євген Титаренко
Усі п’ятеро героїв — яскраві особистості, кожен по-своєму. А втім, людина у формі та людина без форми — не просто різний вигляд, а цілковито різний настрій, ритм і мова. Сцени в тилу — це переважно тривалі діалоги про все на світі — політику русифікації, банки сперми як спосіб зберегти генний матеріал захисників, чудесні вагітності, ідеологічні двобої з родичами, різні хитрощі, аби потрапити на війну з діагнозом, який виключає мобілізацію. Це також служби в маленькій церкві, купання в ставку сонячного дня, застілля просто неба, пташині зграї на тихому смерканні.
Фронт — це дисонанси канонади, це солоні жарти й міцні слівця, це земля, переорана окопами та побита вибухами, це різні кола пекла; один із бійців так і каже: «Як чистилище», потрапляючи на ферму, де, загрузлі в болоті, повільно конають десятки корів. Проте моторошні фрагменти врівноважені мирними краєвидами, гумор ситуацій і образів є в обох світах. Завдяки майстерному монтажу «Східний фронт» набуває рис особливої поетичності.
Отаким чином виокремивши п’ятьох серед сотень тисяч, що нині тримають фронт, Титаренко й Манський дуже точно відтворили модель бойового побратимства: це не просто військовий чин, а саме відчуття екзистенційної спорідненості, котре допомагає протистояти найлютішому ворогові. І саме ця особлива близькість, ця сума духовних зусиль так чи так властива героям та героїням “Українських шерифів”, “Дисксіленду”, “Землі блакитної, наче апельсин”, "Поеми для маленьких людей".
Тож, вочевидь, українська документалістика – це кіно новонабутої спільності. Запереченої або здобутої, розглядуваної як об’єкт чи пережитої як іманентна якість, місцями кумедної, нерідко трагічної, інколи звуженої до найінтимнішого кола, але завжди присутньої. Ми – давнє і водночас нове плем’я Європи, яке ще тільки вчиться говорити єдиним голосом, але цей голос вже неможливо заглушити чи проігнорувати.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
