Усупереч переконанням, про українську популярну культуру останніх тридцяти років ми знаємо небагато, вона природно була спрямована на внутрішній ринок, як, зрештою, донедавна й польський поп. Багатьом, звісно, відома постать Джамали, яка виграла «Євробачення», але окрім неї — радше невідомість. Нішевій культурі ведеться краще, бо нішеві митці схильні творити міжнародні об’єднання. Спраглі світу, вони активніше зазначають свою присутність у ньому, їхній горизонт, а водночас і ринок, парадоксально ширший. Це стосується як авангардних музикантів, так і класичних чи фольклорних, закінчуючи металістами, якщо говорити тільки про музику. І ці ніші, як і якась комунікація між ними (чи хоча б те, що вони знають одне про одного), у випадку Польщі й України існують приблизно вже 30 років.
Треба також пам’ятати, що на початку 90-х поп-культура вже в незалежній Україні залишалася великою мірою радянською, як дослівно (зокрема ЗМІ), так і по духу. А значить, і російськомовною. Образи вільного світу там набували форм помалу, злегка погойдуючись у водах слабкого проявника десь у темних закамарках, де стояв старий, але ще робочий радянський комбопідсилювач «Електрон» чи «Ритм». Улюбленцями долі були ті, кому не довелося довго чекати, вони одним рухом відчинили двері, що вели просто в мистецьку Нарнію.
Тож я хочу трохи розповісти про одну яскраву співачку, чия кар’єра є саме таким випадком, яка ще й поєднує ті часи із сьогоденням, переживши за ці роки як злети, так і падіння. Киянка Катерина Кондратенко, відома як Катя Chilly, на українській сцені присутня з 1986 року, хоча нині їй заледве 46 років. Вона дебютувала на концерті, присвяченому дітям Чорнобиля, організованому в одному з піонерських таборів. Їй було 8 і вона вже тоді привернула увагу публіки й критиків піснею «Тридцять три корови», тим паче, що концерт показало радянське телебачення. Пізніше вона згадувала, що вже тоді в її кров потрапив вірус сцени.
Навіть ті, зокрема я, хто не зовсім відчуває специфіку її смаку, а також не встигає за змінами та якістю її мистецьких виборів, мусять визнати, що мало хто зробив для повернення музичного фольклору в широкі маси й сучасного виконання в Україні стільки, як вона. Особливо серед молодших поколінь. 1996 року Катя просто ввірвалася на українську сцену з енергією вісімнадцятирічної виконавиці з чудовим «білим» голосом, поєднуючи його з модними в той час серед молоді, захопленої рейвами, електронними бітами. Вона одразу ж перемогла на найпрестижнішому в Україні музичному фестивалі «Червона рута».
Швидка кар’єра талановитих і добре освічених дітей не дивує, хоча у випадку Східної Європи вона могла мати післясмак ще радянської, надміру суворої школи зірок, сяйво яких можливе завдяки виснажливому тренуванню. З котрогось із югославських фільмів 80-х років я запам’ятав слова: «Нехай твоєю першою думкою після пробудження щодня буде — сьогодні я зроблю все, щоб стати ще кращим у прагненні до мети». Чи якось так. Катя навчалася в музичній школі, вчилася грати на фортепіано й віолончелі, співала в фольклорному хорі. Батьки-лікарі, вочевидь, могли прослідкувати, щоб вона достатньо сумлінно займалася.
Коли через пару років дівчина перемогла у важливому конкурсі, талановитою підліткою зацікавився професійний автор пісень. Результатом цієї співпраці були чергові фестивальні перемоги, перший запис і виданий 1998 року дебютний альбом з промовистою назвою «Rusalki in da Haus». Альбом одразу потрапив на верхівку, хоча не мейнстримного попу, а радше авангардного. Однак давнтемпо, що переважає на ньому, було не для мас, а радше для міської молоді.
Так само образ Каті, що з самого початку справляв враження альтернативного, наводить нас на здогад, що співачка, принаймні якась її частина, бунтує проти незмінного шкільного прагнення досконалості. Вона не мусить так дбати про свою ідеальність, як інші, бо наділена голосом. На жаль, мені здається, що група й автори аранжувань пісень першого альбому не додали крил і розмаху співочій русалці з обкладинки. Узагалі це слово, яким вона себе назвала, сягає глибше, ніж уява її музикантів, яким, принаймні тоді, не вистачило мистецького блиску. Вони показали себе хорошими естрадними ремісниками. Катя ж із самого початку має інші амбіції, намагається сягнути коріння музики, які виходять за межі самої музики. Бо маючи винятковий голос, вона — не лише музикантка, вона — культурний медіум. Зрештою, звідси ця помітна аура new age, яка супроводжує її донині, попри те, що свої колишні неоязичницькі зацікавлення вона, здається, змінила на лоно церкви.
Винятковій співачці загалом не завжди щастило на музикантів, з якими вона грала, а може, радше на композиторів і аранжувальників. Чи не єдиним винятком був Олександр Юрченко. Записаний у цьому дуеті, точніше тріо (бо доклався ще й Леонід Белей), альбом «Сон» 2001 року, без сумніву, залишається найцікавішим у її доробку. Однак альбом у той час не вийшов, таке рішення прийняла сама Катя. Вона була незадоволена своїми вокальними партіями — вважала, що в мистецькому сенсі вона мало що може запропонувати, сама собі здавалася внутрішньо спустошеною.
Нещодавно я прослухав цей альбом, бо він нарешті, через 23 роки, вийшов, що стало для мене головною передумовою для написання цього тексту. А це тому, що мої враження про «Сон» цілком відрізняються від думки співачки. Альбом справді нерівний з точки зору вокалу, але передовсім він найправдивіший — дозволю собі такий аргумент — з-поміж усіх, які вона записала. Катін спів накладається на електронну музику, що дає гармонійну єдність, і тут не заважають навіть численні й розгонисті відголоси, яких, на мій смак, у неї завжди було забагато. До того ж, на цьому альбомі є пісні, не лише довгі вокалізи, як у випадку інших дисків. Катя тут трохи розкривається, далі залишається русалкою, але чистої води, такою, яка має і миті слабкості. Це ж така людська риса, навіть архілюдська, і зокрема через цю слабкість, запрограмовану в нас, ми створюємо музику. Щоб підтримувати одне одного зі слухачами, з іншими артистами, щоб знайти силу, правду й таємницю, докликатися її, доспіватися до неї.
Записи з цього альбому вели своє езотеричне існування, про яке знали лише друзі, тим часом Катя через кілька років записала черговий альбом, що був уже не таким вдалим. Цього разу в дусі синті-попу, і яким би він не був – просто не відповідав тому часу. Потім співачка замовкла аж на 10 років, присвятила себе сім’ї, народила сина Святозара. Це було ще й щось на кшталт мистецького перезавантаження, довгого, як добряча медитація. Тим часом її місце на поп/авангардно-фольклорній сцені зайняв гурт «ДахаБраха», що за кілька років став популярним в Україні, і навіть успішно вийшов у ширші, міжнародні води. Він також вирізняється чудовими голосами, але на відміну від Каті, не грає електронну музику.
Коли Катя вирішила повернутися на музичну сцену, виявилось, з власної волі стерла себе з пам’яті багатьох слухачів. Як не як, з моменту її гучного дебюту минуло аж 20 років. Тож вона пішла на досить радикальний (принаймні як на мене) крок. Вона повернулась не з новим альбомом, а почала з’являтися в медіа й взяла участь в популярному телевізійному конкурсі, який цього разу не виграла. Не пройшла також відбору у фінал національного «Євробачення». Але, припускаю, не в цьому була суть. Вона досягла бажаного ефекту, бо знову пробилася, повернулася і стала видимою у свідомості українських слухачів.
Цього року вийшло аж 5 альбомів її авторства. Окрім згаданого архівного вона випустила також два дуже електронні, бітні альбоми — «Телесик 432 Hz» і «Піч 432 Hz» — які, однак, не додають радикально нового (окрім нової темперації), це радше відлуння старих добрих часів: першої юності, періоду техно й рейву. Катя, вочевидь, записала їх, щоб віддати належне власним спогадам і показати потенціал, що досі в ній дрімає.
Четвертий з альбомів — «Дихай» — також електронний, але на ньому ми чуємо іншу електроніку: дуже ощадну, що ґрунтується передовсім на простих, трансових ритмах, які підтримують роботу серця. Альбом відкриває трек «Азовсталь». І це не випадковість, бо тема війни цілком заполонила диск. Електронні видива руїн і згарищ часом оживлює спів птаха, але передовсім спів Каті Chilly, який цього разу став, власне кажучи, заспокійливим шепотінням. Мені думається, що його за кермом автівки можуть радо слухати ветерани війни.
Останній альбом (записаний іще в 2021 році) — «Ikaro, Pt.1: Ukraine - Shipibo-Conibo - Andes/Peru» — у своєму терапевтичному намірі пішов іще далі. Катя записала його разом із Меца Ранко (Metza Ranko) i Чака Руна (Chaka Runa), двома перуанськими музикантами. Це шаманський спокійний ритуал прикликання нормального світу, споглядання життя, тривання, записаний серед природних звуків світу, що нас оточує, найпростіших акустичних інструментів, а також співу української артистки і її гостей із Анд, що гармонійно співіснує з цим звуковим ландшафтом. Але так само це може бути зелена лука Аркадії, місце, до якого в найдавніших народних піснях і віруваннях мандрує душа після смерті.
Чимось іншим, свіжим і вартим уваги є також зацікавлення Каті власною традицією в версії радше in crudo, тобто проєкт «Бібліотека українських колискових». «Проєкт», оскільки носієм для нього став не диск, а канал на Youtube з традиційними колисковими із сіл різних регіонів України, записаних у 30-х роках XX ст. Їх можна вивчити і співати своїм дітям чи вмикати перед сном — на всяк випадок вони вже об’єднані в одне ціле. Усі, звісно, співає Катя, повністю а капела, ніби приватно, особисто, природно, нівелюючи таким чином дистанцію, що створює музичний «твір».
Це зовсім інший полюс у порівнянні з більшістю її альбомів, на яких чути працю, вкладену в них у студії. Часом її записи, на мою думку, були надто «зроблені», тоді як колискові прямою стежкою ведуть до джерел мистецтва, які можна відкрити, лише цілком занурившись у повсякдення, покинувши світ самокреації. Бо вона точно співала їх, а, може, досі співає своєму сину.
Катя Chilly знову здобула статус зірки авангардного попу і досі залишається «молодою кров’ю». І я, звісно, можу помилятися, але мені здається, що найкраще в неї ще попереду. Так чи сяк, варто віддати належне її попередньому, 25-річному доробку, особливо її незмінному глибокому зануренню у фольклор. За це вона здобула мої визнання і повагу. Як і за самопожертву, гідну вільного духу, за голос і талант, що як золото, те золото, про яке йдеться у старих колядках, ніби коли воно загубиться, то його допоможуть знайти звірі. Але не всім допоможуть — тільки тим, кого вони люблять.
Переклала Олена Шеремет
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
