Восьмий день
Charków, listopad 2020, fot. Anna Hunko / Unsplash

7 minut czytania

/ Україна

Восьмий день

Юлія Ілюха

У минулому житті я була письменницею. Мій район у Харкові, який називається Салтівка, під обстрілами з першого дня війни

Jeszcze 2 minuty czytania


Я не знаю, який сьогодні день, знаю тільки, що восьмий. Так тепер про себе можуть сказати майже всі українці. Вісім днів тому, 24 лютого, почалося те, чого в Україні чекали вже кілька місяців – російське вторгнення. Нам загрожували ним із кінця минулого року. І ми чекали, хоча й не вірили. Навіть почали жартувати про справи, які не хотілося робити: давай, мовляв, уже після вторгнення.

24 лютого я зірвалася зі свого ліжка у Харкові від вибухів. Дрижали вікна, дзвеніли шибки. Заперечення. Злість. Торг. Депресія. Прийняття. П'ять стадій горя за одну хвилину. Так я зрозуміла, що почалася війна.

У скільки валіз можна вмістити життя? Моє та мого 9-річного сина вмістилися в два невеличких рюкзаки та дві переноски з кішками – нашою та тваринкою друга мого чоловіка, який одразу після вибухів зібрав наплічник та пішов захищати Харків. Тікати з рідного міста під звуки вибухів в той час, коли в нього намагаються прорватися російські танки – такого досвіду я не побажаю нікому в житті. Хоча ні, побажаю. Побажаю усім окупантам. Харків, місто, яке до війни пов’язували з Росією міцні зв’язки – від родинних до економічних та яке традиційно вважалося дружнім та лояльним до росіян, став тим горішком, об який російська армія зламала зуби. Але він платить за це велику ціну.

Однокласники мого сина днюють і ночують у бомбосховищах та підвалах замість того, щоб навчатися у школах. Чи буде їм куди повертатися за парти після війни – невідомо, адже у Харкові розстріляно, спалено та знищено вже кілька шкіл. Окупанти не гребують нічим – обстрілюють житлові квартали, дитячі садочки та лікарні – і цинічно брешуть, ніби проводять тут якусь «спецоперацію» з порятунку народу України. Того народу, який щодня гине від ракетних ударів, артилерійських обстрілів та авіаційних нальотів.

«Я ніколи не бачила авіанальотів вживу, тільки в кіно. Але коли почула той звук, то одразу зрозуміла – це воно. Дуже важко описати ті відчуття словами – жах, паніка, страх? Таке враження, наче свідомість відділилась від тіла, всі емоції зникли, а залишилося лише тотальне відчуття всепоглинаючого жаху. Жаху, який проникає в кожну клітину мого тіла, сповільнює дихання та прискорює серцебиття; жаху, який не дає змоги ворушитися, а тільки рахувати секунди і подумки прощатися з життям. І це полегшення, коли розумієш, що цього разу я вижила. А через декілька секунд знов той пекельний звук літака…», – каже моя подруга Альона, яка досі лишається в Харкові.

«Добрий вечір, я зУкраїни», – новий мем, яким українці жартують над тим пеклом, яке переживають щодня. «Добрий вечір, я з Салтівки», – можу відповісти я. Мій район у Харкові, який називається Салтівка, під обстрілами з першого дня війни. У дворі мого будинку впав снаряд, інший влучив у будинок моєї косметологині, ще кілька розбили домівки однокласників мого сина.

«Друзі, які не бували в Харкові тепер питають: ви хоч не на Салтівці живете? Коли ми вже зібрали речі виїжджати з міста і піднялись на поверхню до таксі, почалося. Я не знаю, що це було, снаряди, «гради» кілька разів підряд над головою. Донька схопила кішку в переносці, жінка поряд впала на сходи обличчям униз, чоловік кричить «Усім в укриття!»… Зараз мене трясе, коли я все це згадую», – говорить дизайнерка Ольга, яка вже виїхала з Харкова у безпечне місце.

У цьому березні, настання якого я навіть не помітила, я мала їхати на книжковий ярмарок до італійської Болоньї. У минулому житті я була письменницею, і навесні в мене мало вийти три нових книги – дві дитячих повісті та підлітковий роман. Вісім днів тому я ще переживала про дедлайн із оповіданням для збірки та готувала чорновики дитячих віршів – раптом все це водночас стало дрібним та неважливим. Мою землю хоче захопити підступний ворог, який цинічно називає себе «братським» народом і щодня вбиває моїх співвітчизників.

«Бомбардування не припиняється. Ми ховаємося в підвалі своєї школи. Падає щось велике і зовсім поряд. Якщо вони розбомблять підстанцію і вимкнеться світло, ми не зможемо більше тут знаходитися. Дуже страшно. Дуже», – такий статус у фейсбуці написала Олена годину тому. І страшно те, що таких статусів дуже багато.

«Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми насіння», – це про нас, українців. Російські окупанти чекали квітів від братського народу, але лише розбудили нашу концентровану ненависть, яка врешті решт їх усіх знищить. Бо єдині квіти, які вони отримають – це штучні квіти похоронних вінків.