10 березня, через два тижні після початку війни, відновила свою роботу перша українська книгарня. Це була книгарня «Видавництва Старого Лева» у Львові – не просто книжкова крамниця, а й місце, де продають затишок: тут можна купити каву, сісти в зручне крісло і почитати якусь книгу. Це саме те, чого так не вистачає сьогодні сотням тисяч вимушених переселенців, які втекли з зони бойових дій на спокійніший захід України.
Ще через кілька днів, тобто на третій тиждень після початку війни, найбільша українська мережа книгарень «Є» оголосила про відновлення роботи одразу десятка книгарень у західноукраїнських містах. Це не означає, що можна говорити про повноцінне відновлення роботи книжкового ринку, бо в покупців зараз не так багато грошей, а основні друкарні та склади сьогодні заблоковані в Харкові і під Києвом.
Відновлення роботи книгарень має на меті не бізнесовий успіх, а дещо значно важливіше: воно надає людям відчуття нормальності, нормального звичайного життя. Нам сьогодні важливо, щоб батьки, які хочуть купити своїм стривоженим і наляканим дітям красиву кольорову книжку, що занурить їх у якийсь чарівний і радісний світ, мали таку змогу. Адже наша країна воює в тому числі й за право писати, видавати і читати книжки українською мовою.
Українські письменники й перекладачі в час війни включилися в захист України у зовсім різних, але завжди дуже активних ролях. Дехто – як Артем Чех, Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, Богдан Коломійчук, Олександр Михед чи брати Капранови – взяв до рук зброю, щоб давати відсіч загарбнику на фронті і в своїх містах. Інші – як Сергій Жадан, Євгенія Завалій чи Катерина Калитко – активізували свою волонтерську діяльність, збирають кошти і необхідні речі для війська, координують рух гуманітарних вантажів на схід і південь країни. Десятки українських письменників під час війни написали безліч якісних текстів для західних медіа, дали десятки важливих інтерв’ю, переклали сотні актуальних сторінок з української і на українську.
Немає такого українського письменника, який би висловився за капітуляцію чи мир за всяку ціну. Окремо треба наголосити на тому, що українські письменники, які пишуть російською мовою, також висловилися категорично проти злочинної агресії Путіна і підтримують Україну. Практично всі без винятку письменники сьогодні чимось зайняті – воюють, охороняють, борються на інформаційному фронті, розвантажують вантажівки з гуманітарною допомогою, допомагають розселяти біженців, проводять заняття з арт-терапії для дітей, що втекли з бомбардованих міст. Тобто всі намагаються бути корисними, але займаються всім, крім свого основного покликання – писання власне художніх творів. Бо не на часі.
Хоча є з цього правила і вражаючі винятки: український літературний критик Євген Стасіневич днями навідав у Києві дуже відому українську інтелектуалку, авторку багатьох важливих книжок з історії України – пані Наталю Яковенко. Виявилося, що в ці буремні дні під обстрілами в Києві літня історикиня працює над перекладом праць Тіта Лівія. Свою роботу вона пояснила так: «Розумієте, Женю, історія ж починається не з Геродота, то такі казочки. Справжня історія – від Лівія. Українського перекладу Ab urbe condita нема, а я не так давно згадала, що добре знаю латину. Інші задуми вимагають роботи в архівах, а здоров’я не те, то вирішила сісти за Лівія». Станом на сьогодні Наталя Миколаївна на 29-ій книзі «Історії від заснування міста» з 45-ти, працює над війною з Ганнібалом.
Українські видавці, які через початок війни, пересування лінії фронту, проблеми з логістикою та відсутність комерційного попиту майже на 100% припинили видавничу діяльність, намагаюся відшукати свою роль за нових обставин. Завдання мінімум – бодай могти виплачувати заробітну працю колективу, адже без цих скромних грошей в умовах війни люди залишаться на порозі страшної скрути. Завдання максимум – спробувати продати свої книжки на закордонні ринки, адже зацікавленість Україною та відповідно українською літературою в світі сьогодні надзвичайно висока. Уже досягнуто кількох домовленостей про системне представництво української літератури в Європі, а профільна асоціація видавців України звернулася до Міністерства культури з ідеєю закупівлі українських книжок тепер уже для зарубіжних бібліотек. Адже в багатьох європейських країнах нині є сотні тисяч українців, які потребують книжок рідною мовою і для себе, і для своїх дітей. Найбільші гравці українського книжкового ринку на період війни зробили свої е-буки безкоштовними для завантаження.
Окремо варто згадати про український ПЕН-клуб, бо ця організація за три тижні війни стала чимось на кшталт Міністерства закордонних справ української культури. ПЕН здійснює кілька великих міжнародних проєктів, домовляється про публікації есеїв українських літераторів у провідних виданнях світу, організовує інтерв’ю з українськими письменниками і оперативно перекладає їх ключовими мовами світу. Крім цього, ПЕН проводить серію відео-зустрічей між відомими українськими та закордонними письменниками, в тому числі Нобелівськими лауреатами, щоб постійно інформувати цільові аудиторії демократичних країн про перебіг війни в Україні. Одним із найцікавіших проєктів ПЕНу є ініціатива так званих «щоденників війни» - художнього документування дійсності українськими письменниками; з роками такий архів стане цінним джерелом правди про російську агресію, а для багатьох літераторів – основою для написання романів та інших художніх творів.
Найбільш зворушливою є позиція українських читачів, які, природно, є серед усіх верств і категорій населення. Під дописами й фотографіями багатьох українських письменників вони залишають такі коментарі: ми мріємо про перемогу й молимося за мир, щоб ви знову писали, а ми знову читали книжки. Та й справді – про це сьогодні мріє кожен, бо під час війни є важливіші за читання справи.
Треба визнати, що література під час війни відходить на другий план. Вона може допровадити до війни, розбурхуючи у людях злість і ненависть (як книжки російського нациста Прілєпіна), і може проаналізувати людину та світ після воєнної трагедії, але в самій гущі війни, під обстрілами, вона втрачає свою первісну функцію. Коли падають бомби, людина намагається втекти й сховатися, захистити своїх рідних або вийти на поєдинок з ворогом, а не тягнеться за книжкою. Під звуки вибухів неможливо сфокусуватися, тому довго в такій ситуації не почитаєш.
Та це не означає, що література зникає зовсім. У мить екстреми, у мить трагедії, у мить загрози життю література раптом оживає всередині нас, бо всі прочитані сюжети й книжки пояснюють нам довколишній світ. Я знаю людей, що змогли забрати з собою з Києва тільки маленький рюкзак речей – і серед іншого найважливішого взяли з собою і якусь книжку. Найчастіше поетичну збірку. Бо така книжка дає відчуття дому, з нею людина почуває себе захищенішою; сам факт наявності книжки в такому багажі свідчить, що війна не змогла знищити людське, інтелігентне в нас, не розчавила нашу гідність.
У мить найбільшої тривоги раптом згадуються слова й цитати з улюблених віршів, вивчених ще на уроках у школі, виявляється, що вони найбільш актуальні саме в такий час. Це неможливо пояснити, але саме в мить таких грандіозних потрясінь поезія стає матір’ю всіх мистецтв, кодою, що промовляє в самісіньке серце. Мовби відновлюється її найдревніша суть, коли перші шаманські бубоніння навколо вогнища були покликані лікувати душу й звільнити її від злих духів.
Ніколи в житті я не розумів так добре поезію, як під час революції і під час війни. Саме в такі моменти вона може заспокоїти, допомогти виплакатися, але також надихнути на боротьбу, навчити нас зціпити зуби і битися за життя. Тож невипадково, що 9 березня, в день народження найбільшого українського поета Тараса Шевченка, всі – від президента до звичайних громадян – цитували його вірші, постили у свої соцмережі цитати, знімали відео з декламуванням улюблених рядків. Увесь народ у цей день розумів, що слово – це сильна мотиваційна зброя, хоча в мирний час таке твердження і здається пафосною банальщиною.
Війну можна і треба ненавидіти за сотні речей, але ми, люди Книги, ненавидимо її за те, що вона не дає нам змоги писати й читати, тобто робити те, що ми найбільше любимо. Війна робить життя примітивною боротьбою за виживання, коли всі інші цивілізаційні надбудови відходять на другий план, а письменники перетворюються просто на мішені для ворожих бомб.
Адже письменник – це все-таки спочатку м’ясо, кістки і кров, які може знищити куля, а вже потім людина, що працює з словами. І я ненавиджу війну саме за те, що перетворила мене з людини на мішок з м’ясом і кров’ю, на ціль, на одну з сорока мільйонів цілей в прицілі російського солдата.
Текст опубліковано за підтримки Краківського фестивального б'юро (KBF) – закладу культури міста Кракова та оператора програми «Краків Місто літератури ЮНЕСКО» – в рамках солідарності з українськими авторами та авторками.
