Нещодавно Якуб Галензьовські опублікував книгу «Niedopowiedziane biografie. Polskie dzieci urodzone z powodu wojny». Праця проливає світло на маловивчену і замовчувану сторінку польської історії, що стосується дітей, народжених внаслідок Другої світової війни, головно через сексуальне насильство. Автор виділяє чотири категорії таких дітей. До трьох перших відносить тих, чиїми татами були німецькі солдати, радянські солдати, військовополонені. До четвертої – дітей, чиї матері були примусовими робітницями на території Третього Райху і переміщеними особами.
Книга спонукає до роздумів над питаннями, що є актуальними, на жаль, для усіх воєн і конфліктів: як зробити видимим досвід постраждалих від сексуального насильства під час війни? Як допомогти їм, не наражаючи їх на повторну травматизацію? Як забезпечити право згвалтованих жінок на аборт та репродуктивне здоров’я? Як інтегрувати у спільноту їхніх дітей, народжених внаслідок згвалтування? Як ставитися до тих, хто мав бартерні, проституційні й любовні стосунки з окупантами? Чи підпадають особисті взаємини з ворогом під визначення колаборації? Чи мають вони бути об’єктом суспільного, політичного і юридичного контролю? Чи відповідальні діти за своїх батьків?
Друга світова війна і сексуальне насильство в Україні
Усі ці питання були актуальними не лише для Польщі, але й для України під час та після Другої світової війни. Адже місцеві жінки й дівчата на українських землях пережили зґвалтування та різні види сексуального насильства з боку різних чоловіків: як чужих, так і своїх. Вони були змушені використовувати своє тіло як ресурс виживання і порятунку себе й рідних. Зрештою, вони закохувалися й дружили з прийшлими солдатами та офіцерами. Деякі з них шукали можливості позбутися репродуктивних наслідків таких взаємин, інші наважувалися народжувати.
Драматично складалися долі єврейських жінок під час війни та Голокосту на території України. Частину з них німецькі, угорські чи румунські солдати перетворювали на сексуальних рабинь і ґвалтували, допоки ті не вагітніли, а потім вбивали їх. Інші могли завагітніти від своїх рятівників, які вимагали сексуальних послуг за прихисток і їжу, за шанс жити для них та їхніх близьких. Лише невелика частина постраждалих жінок розповіла про пережите, про спроби зробити аборт і долі небажаних дітей.
Багато жінок обрали мовчання, вони ніде не згадували про свій травматичний досвід. За інших цей вибір зробили їхні вбивці. Третіх спонукали мовчати родичі, друзі, політики, спільнота. Це множинне мовчання було явним під час моїх власних усноісторичних досліджень минулих років. Я записала більше ста інтерв’ю, переважно з жінками, які досвідчили Другу світову війну на території Західної України. Вони розповідали мені про приватні відносини жінок і дівчат з окупантами. Про тих, які працювали у німецьких борделях. І тих, які віддавалися ворогам, щоб прогодувати сім’ю. І тих, які завагітніли, «романсуючи» з окупантами. Про тих, які повернулися з примусових робіт не самі, як їхали, а зі своїми малюками. І про зґвалтованих єврейок, українок, польок. І про те, що їхніми кривдниками були не лише німці, їхні союзники та місцеві помічники. Призвідниками сексуального насильства були і радянські партизани, і воїни Червоної армії. І це насильство тривало ще довго після капітуляції Німеччини у травні 1945-го. Бо ж Західна Україна досвідчила війну після війни. Її вела радянська влада проти українського націоналістичного підпілля. Під час цієї війни жертвами зґвалтувань ставали і цивільні жінки, і ті, які були учасницями й симпатиками підпілля. Вони зазнали сексуальних принижень і насильства не лише під час військово-чекістських операцій проти партизанів, але й після арешту. Пам’ятаю, як одна з моїх співрозмовниць розповідала про примусове оголення і доторки до її геніталій у радянській тюрмі. Іншу намагався зґвалтувати слідчий. Ще інша описувала, як її ґвалтували під час допиту.
Гендеровані страждання жінок не закінчувалися після судового вироку і заслання у табори. Гулаг став простором, де поняття сексуальної недоторканості бранок практично не існувало. «Тільки нікому не кажи», - просила мене 90-річна Ганна (ім’я змінене) під час нашої зустрічі у її будиночку на Волині навесні 2016-го. Її зґвалтував наглядач в одному з таборів на Воркуті. Як наслідок, вона народила хлопчика, якому ніколи не розповідала про його біологічного батька і про те, за яких обставин він був зачатий. Та й не лише йому. Повернувшись у рідне містечко після ув’язнення, Ганна зберігала свою таємницю до скону. Бо хотіла вберегти свого сина від страшної правди. Бажала уникнути пересудів і докорів сусідів.
Скільки таких «Ганн» було під час та після Другої світової війни невідомо. Скільки синів і доньок, які народилися внаслідок зґвалтування, неможливо полічити. Так само, як неможливо нині встановити точної кількості постраждалих від сексуального насильства російських солдатів в Україні, а також дітей, народжених в результаті цього.
Сексуальне насильство як зброя війни Росії проти України
У червні 2022-го Праміла Паттен, спецпредставниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в умовах конфліктів заявила про 124 випадки сексуального насильства, пов’язаного з повномасштабною російською агресією проти України, що почалася 24 лютого 2022-го. У січні цього року Офіс Генерального Прокурора України повідомив про 155 випадків, які розслідуються. Однак, враховуючи той факт, що сексуальне насильство є одним з найбільш замовчуваних видів злочинів як у мирний, так і у воєнний час, цифри можуть бути значно вищі. І найпевніше будуть. Список зафіксованих випадків поповнять ті, які поки неможливо розслідувати, адже стосуються вони людей, що проживають на територіях, досі окупованих росіянами, або ж тих людей, які перебувають у російському полоні.
Чимало громадських правозахисних організацій фіксували непоодинокі випадки сексуального насильства росіян та їхніх проксі на території Донбасу та Криму, починаючи з 2014-го. Більшість відомих випадків відбувалися у місцях несвободи і мали форму сексуальних тортур, примусового оголення, ушкодження геніталій, зґвалтування та погроз зґвалтуванням. Однак після 24-го лютого сексуальне насильство стало справжньою зброєю російської війни проти України. Інструментом геноцидальної війни, разом із ракетами, дронами і бомбами. Тільки значно дешевшим.
Сексуальне насильство росіян в Україні набуло масових форм і відбувалося у всіх місцевостях, де ступила нога російського солдата. Топографія насильства включає приватні будинки постраждалих, сховки, пункти пропуску, в’язниці та інші місця утримання, фільтраційні табори. Постраждалими є і жінки, і чоловіки різного віку, в тому числі похилого, а також діти. Насильство було жорстоким і брутальним, супроводжувалося вбивством і каліченням жертв та їхніх рідних, які намагалися їх захистити. У багатьох випадках воно було публічним, бо ж відбувалося на очах близьких, сусідів чи інших жертв. Бо саме за таких умов сексуальне насильство завдає невимовних страждань не лише безпосереднім потерпілим, але й усім очевидцям, які змушені безпомічно спостерігати і жити далі з відчуттям провини.
Сексуальне насильство під час російської агресії в Україні виконує багато функцій. Його метою є не лише насолода владою і винагорода окупантів. Воно стало засобом терору, деморалізації та упокорення місцевого населення. Інструментом покарання і помсти щодо українок та українців, від яких очікували теплого прийому з хлібом і сіллю, а не спротиву. Зґвалтування стало маніфестацією фрустрації і розчарування російських солдатів через їхні поразки на полі бою і неможливість реалізації воєнно-політичних цілей. Разом з тим плановане і цілеспрямоване зґвалтування дружин, сестер і доньок українських військових можна розцінювати як спосіб приниження українських чоловіків, підваження їхньої маскулінності та їхньої здатності захисти своїх близьких. Жіноче тіло в таких випадках стає засобом комунікації з ворожими чоловіками, інструментом демонстрації переваги над ними. Ще одним фронтом війни.
Жіноче тіло як поле бою
Жіноче тіло має особливе значення для національного дискурсу. Воно відтворює націю біологічно, забезпечує її відновлення і зростання. Тому атака на жіноче тіло сприймається як атака на саму націю. Особливо, якщо агресія стосується жінок і дівчат репродуктивного віку. Запліднення жіночого тіла ворогом може конструюватися як шкода нації, привнесення до неї небажаних елементів. Під цим кутом зору діти ворога стають автоматично ворогами. І саме цей дискурс є потужним викликом для спільнот, що зазнали воєнної агресії, а надто – для постраждалих жінок. Бо їхній вибір – залишати чи ні дитину, зачату в результаті зґвалтування ворогом – ускладнений не лише їхнім власним бажанням, переконаннями, цінностями, але й великою мірою суспільним тиском і очікуваннями.
41-річна Вікторія з Київщини, яку неодноразово ґвалтував російський солдат, також роздумувала над тим, як би вчинила, якби завагітніла від свого ката: «Можливо би й любила ту дитину... Вона не винна». Разом з тим Вікторія припускає, що у випадку народження дитини могла б наразитися на суспільний осуд і несправедливі докори, начебто вона виявляла симпатії до окупанта.
Боязнь остракізму і стигматизації за сексуальні контакти з ворогом (навіть, якщо вони відбувалися проти волі жінки) є вагомим фактором воєнного повсякдення жінок в Україні. Вона формується не лише через плітки і «криві погляди» сусідів. Її джерелом може стати і необережна комунікація держави з громадянами, як це сталося у випадку Мінцифри і застосунком «Дія» з його чат-ботом «єВорог», покликаним акумулювати інформацію про випадки колаборації. У липні його розробники прозвітували про кількість отриманих заявок, навівши приклад родини, де «донька вагітна від рашиста». Критики справедливо звернули увагу на неприпустимість такої «реклами», позаяк невідомі деталі цієї історії, а вагітність могла стати наслідком зґвалтування, а не роману з окупантом. Тож подібна кампанія може створювати додаткову соціальну напругу в питанні сексуальних злочинів росіян, підживлювати культуру зґвалтування і віктимблеймінгу.
Усе це беззаперечно впливає на вибір жінок, які завагітніли від російських окупантів. Не усі вони готові і хочуть народжувати. Для частини жінок саме виношування дитини, зачатої внаслідок зґвалтування, подібне до тортур. Для них нестерпна навіть думка про те, що доведеться виховувати дитину, яка буде живим нагадуванням про пережитий біль і страждання. Вони бояться, що їм забракне любові до цієї дитини, що вони не впораються з відповідальним материнством. Що не знайдуть потрібних слів, аби розповісти дітям гірку правду. Не будуть мати підтримки своїх чоловіків та близьких у рішенні залишити і виховувати дитину.
Для частини постраждалих жінок позбутися небажаної вагітності є пріоритетом і першим кроком до зцілення і роботи з травмою. «Мені треба не балакати, а матку вишкребти», – наполягала зґвалтована російським солдатом жінка, якій пропонували серед іншого психологічну допомогу. Для неї, яка живе в селі, де зазвичай усі всіх знають, було дуже важливо швидко вирішити свою проблему і зберегти її в таємниці. Тож аборт для неї, як і для багатьох інших постраждалих – механізм захисту від можливих докорів, віктим-блеймінгу, стигматизації і самозвинувачення. І ці жінки потребують належної підтримки і ресурсів.
Та не всі їх мають. Частково через те, що перебувають у зонах бойових дій, де значно ускладнений доступ до медичної допомоги. Іншою перешкодою є перебування на окупованих територіях. Там жінки можуть боятися звернень до медків через неможливість приховати зґвалтування (сліди побоїв, генітальні травми), що тягне за собою боязнь покарань з боку кривдників за викриття їхніх злочинів. Однак навіть ті жінки, які втекли від війни за межі України, не завжди можуть реалізувати своє право на аборт. До таких належать, зокрема, українські біженки в Польщі. Суворе місцеве антиабортне законодавство не робить поблажок для українок, постраждалих від війни. Попри існування легальної підстави на аборт, якою є зґвалтування, вона, фактично є недоступною українкам. Бо для цього слід пройти довгу, складну і часто травмуючу юридичну процедуру, для якої у багатьох жінок немає ресурсів. Немає бажання доводити, що вони були зґвалтовані росіянами. Немає сили згадувати все заново і говорити про це. Тож українки вдаються до таємних і ризикованих абортів.
Російські сексуальні злочини щодо дітей в Україні
Сексуальне насильство щодо дітей є одним з найжорстокіших воєнних злочинів російських солдатів в Україні. Наймолодшою відомою на сьогодні постраждалою є чотирирічна дівчинка, над якою знущались двоє російських солдатів у присутності її мами і тата. До батьків дівчинки також застосовували сексуальне насильство на її очах.
Присутність дітей при зґвалтуванні їхніх мам є одним з типових паттернів сексуального насильства російських окупантів в Україні. І наслідки таких злочинів є дуже драматичними для дітей. Так, наприклад, російські солдати кілька днів ґвалтували маму 6-річного хлопчика у Маріуполі, внаслідок чого вона померла, а сам він посивів. 15-річний хлопець, маму якого ґвалтували росіяни, а батька вбили, переживав суїцидальні думки протягом тривалого часу.
Разом з тим зґвалтування дітей завдає невимовного болю їхнім матерям, особливо, якщо вони були його очевидицями. Так сталося з Марією, на очах якої ґвалтували її 11-річного сина. При тому нападники прив’язали її до крісла і тримали її голову, аби точно впевнитися, що вона бачить і усвідомлює, що відбувається з її дитиною. Навіть через деякий час після пережитого Марія розповідала свою історію так, ніби вона відбувалася не з нею та її дитиною, а з іншою жінкою та її сином. Дисоціація стала її захисним механізмом. Способом знайти в собі сили жити далі попри все.
Відомо про групові зґвалтування дітей, як от 12-річної дівчинки на Луганщині, над якою збиткувалося 10 російських солдатів. Чимало такого роду злочинів зафіксовано у Бучі на Київщині, Зокрема, 11-річну дівчинку російські солдати ґвалтували на очах її бабусі, а 9-річну - коли була сама вдома. Серед ексгумованих людських останків після масакри в Бучі виявлено тіло 9-річної дівчинки зі слідами сперми семи різних чоловіків. Іншу дитину у Бучі, 14-річну дівчинку ґвалтували 5 солдатів, внаслідок чого вона завагітніла.
Скільки таких дітей, які завагітніли внаслідок зґвалтування російськими солдатами, точно не відомо. Але вони є. І їхня доля драматична. Вона залежить більшою мірою від їхніх батьків та опікунів, які приймають рішення після чи без консультацій з соціальними службами, психологами та іншими експертами. Вагому роль у цьому процесі відіграють лікарі. Саме вони несуть відповідальність за коректну інформацію про стан здоров’я дитини і можливі ризики, від чого залежить рішення батьків. Тож важливо, аби їхні власні морально-етичні засади і пролайферські переконання не ставали перешкодою для професіоналізму; не спонукали їх до поширення «лякалок» щодо катастрофічних наслідків можливого аборту, що мають на меті відрадити постраждалих від рішення переривати вагітність.
Вагому роль у прийнятті рішень батьків зґвалтованих дівчаток відіграють також священники. Як відомо, церкви негативно ставляться до абортів, незалежно від того чи вагітність була бажаною чи ні. Тож і в умовах війни є пастирі, які переконують постраждалих зберегти плід і народжувати, як це було у випадку 12-річної дівчинки. Але чи є ця позиція відповідальною? Як церкві сьогодні підтримати постраждалих без осуду, стигматизації і залякування? Як відповісти на запити вірян, які прагнуть зцілити рани війни, але бояться підважити при цьому свої релігійні вірування і практики?
Діти війни
Діти війни в Україні – це не лише ті, хто народжений під час російської агресії, часто під звуки сирен, бомб і ракет. Ті, хто вперше побачив світ у холодних бункерах, а не світлих і теплих лікарняних палатах.
Діти війни – це і ті, чиє дитинство припало на час російської війни проти України. Повне втрат, горя і болю. Вкрадене і зранене війною. Бо ж замість малечих ігор українські діти нині співають на вулицях, грають у шахи, плетуть віночки, ріжуть коси, щоб зібрати кошти на Збройні сили України. Замість забав у сімейному колі вони пишуть листи своїм татам і мамам на фронт. Мріють про возз’єднання з рідними і спільні прогулянки та вечері.
Діти війни – це не лише ті, які переживають розлуку з рідними, але й зі шкільними друзями. Частина з них виїхала в інше село, місто, регіон чи навіть країну. Інша ж частина залишилася у пастці. Позбавлена можливості відвідувати свою школу через те, що її вже немає, чи вона – напівзруйнована, чи під постійними обстрілами.
Діти війни – це також дівчатка і хлопчики, народжені внаслідок зґвалтувань російських окупантів. Діти не плановані і не очікувані. Про яких не мріяли. Зачаті і виношені у атмосфері страху, болю і сорому. Тим – особливі. Тому потребують більшої підтримки, як на персональному, так і на суспільному рівнях. Підтримки психологічної, соціальної, юридичної, фінансової. Різної. Щоб не нести відповідальності за своїх татів. Щоб зростати в атмосфері любові і опіки. Щоб мати шанс на щасливе майбутнє, вільне від насильства.
Tекст створений в рамках циклу „Держава на кордоні”, підготовленого у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля у Варшаві.
Текст під ліцензією Creative Commons – Атрибуція авторства – на тих же умовах 4.0 International (CC BY-SA 4.0).
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
