Триває другий місяць спротиву України повномасштабному вторгненню Росії. Щойно у стрічці новин Головного штабу ЗСУ я прочитав, що за цей час російські військові зруйнували понад 60 українських храмів і релігійних споруд. А скільки знищено історичних пам’яток, унікальних архітектурних ансамблів, міст і містечок з їхньою абсолютно оригінальною атмосферою, пам’яттю, локальною культурою, яку вже ніколи не вдасться відновити... У Маріуполі росіяни використовували православні церкви як точки для ведення стрілкового і мінометного вогню, зокрема по цивільних.
У Києві вони дуже влучно поцілили в район меморіалу «Бабин Яр». Бабин Яр – це унікальне урочище в Києві, де під час німецької окупації у 1941—1943 роках тривали масові розстріли мирного населення, українських націоналістів, радянських військовополонених; євреїв і циган — за етнічною ознакою. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру було розстріляно майже 34 000 євреїв. Погодьтеся, цей факт дуже красномовний. Від Гітлера до Путіна – всього один крок. І він, цей крок, зроблений. Німецькі та російські фашисти знайшли себе і один одного в цьому акті.
Зауважмо проте, заради справедливості, що німці, слава Богу, давно зробили все можливе і неможливе, щоби спокутувати свою провину. З росіянами так не вийде. Адже, на мою думку, все сказане вище демонструє одну з головних рис російської культури – по-справжньому утилітарне ставлення до будь-яких атрибутів культури, видимих і невидимих, у тому числі й до християнства, яке російська держава завжди декларувала як свою опору і надію. Розстрілювати цивільних із церков мінометами і влучати ракетами в старі цвинтарі – це дійсно ознака воістину духовної нації. Лише справжній народ-богоносець здатний так рішуче і так ефективно працювати в релігійній та культурній площині.
Новини з Мордору (так зазвичай українці поміж собою називають Росію), надто в ці дні протистояння України тотальному знищенню, яке несе нашому народові армія визволителів зі Сходу, породжують у голові й серці кожної притомної людини щось близьке до ментального ступору. Хай би як її приховували, та духовна велич Росії відчувається скрізь. Утім, збагнути її сенс не надто легко, хоча дуже важливо. Треба вміти читати цю розлогу книгу російської душі. Бодай для того, щоб осягнути рівень її неадекватності.
Наприклад, 28 березня з’явилась інформація про те, що на розгляд Держдуми РФ внесли законопроект про визнання співвітчизниками всіх, хто володіє російською мовою і «належить до народів, що історично проживають на території Росії», а також тих осіб, «чиї прямі предки народилися чи проживали на території Російської Федерації». У перелік народів, які історично проживають на території Росії, включено і білорусів, і українців. Це просто прекрасно, я вважаю. Прийти, зруйнувати міста і села, вбивати, ґвалтувати, нищити дитячі садочки і пологові будинки, пам’ятки культури й бібліотеки, а потім, немов поміж іншим, як головний подарунок презентувати визнання того, що ніяких кордонів немає. Вони все це, розумієте, робили не тому, що загарбники, а тому, що справжні господарі вашої землі. Ви ж бо вловлюєте, про що цей проєкт закону? Про те, що «російській мір» – безмежний, він не закінчується ніде. Закінчити його можна, поклавши край будь-яким контактам із ним, унеможлививши навіть потенційну його експансію. Росія, на думку росіян, всюди – там, де є принаймні одна людина, що послуговується (чи потенційно здатна на це) російською мовою в побуті. На жаль, у світі дуже багато людей, які володіють цією мовою. І живуть вони по всьому світу. Зрештою, цей проект дуже співзвучний висловлюванню Лаврова, міністра закордонних справ Росії, котрий якось під час чергового акту перемовин висловився в дусі того, що Росія не порушувала українських кордонів, позаяк узагалі не вважає Україну незалежною державою.
Загалом мовне питання не вперше порушується за роки російсько-української війни, яка, звичайно, почалася не 24 лютого 2022 року, в значно раніше – 2014-го, коли сталося те, що росіяни потім назвали «руською весною». Цю риторику, абсолютно цинічну і безпідставну, я добре знаю і розумію. Річ у тім, що до 2014 року я мешкав у Донецьку на Сході України. А потім туди ввійшли російські бойовики, і мені з родиною довелося виїжджати. Адже одразу стало зрозуміло, що це злодії, грабіжники, ґвалтівники – «русскій мір» у всій своїй красі. І я дуже добре пам’ятаю, що одним із аргументів для підтримання (насправді ж заснування та утримання власним коштом) псевдодержавних утворень ДНР і ЛНР була саме мовна риторика. Навесні 2014 року росіяни всьому світу транслювали, що на Донбасі вони захищають «російськомовне населення».
Але мене і мою дружину, а також мільйони таких самих людей, як ми, ніколи не треба було захищати на нашій землі, допоки сюди не прийшли «захисники», прикриваючись мовним і культурним дискурсом. Дійсно, моя рідна мова – російська. Я все своє життя, до сорока п’яти років, вільно розмовляв і писав цією мовою, вважаючи себе при цьому українцем. Звичайно, я читав українською, але розмовляв російською і книжки свої писав російською, бо місто моє було російськомовне. Скажу більше, за першою вищою освітою – я російський філолог. І жодного разу мені в моїй країні ніхто навіть не дорікнув за це.
Однак після подій 2014 року я вирішив, що обов’язково вивчу українську мову, ба більше, володітиму нею на рівні, достатньому для того, щоб писати книжки. І я почав вивчати мову. Робив це насамперед для того, щоб кожен переконався: українська мова – не проблема. Не може бути проблемою. Це радість, це диво, що стається з тобою на перетині різних мовних світів. І свій новий роман «Мондеґрін», який цього року вже був виданий видавництвом Гарвардського університету, я написав саме українською.
Хай там як, але до 24 лютого 2022 року я вважав, що писатиму один роман російською, один українською – і так протягом усього життя, скільки мені б мені не було відміряно віку. Я не хотів кидати писати російською, бо це мова мого дитинства, моєї родини, перших книжок і перших слів. Але після всього того жаху, який принесла на українську землю Росія в останні тижні, я остаточно вирішив, що жодного тексту російською мовою більше ніколи не видам. На цьому – крапка.
3 березня президент України Володимир Зеленський виступив із пресконфренцією перед представниками російських ЗМІ. Між іншим, він зазначив, що більшої шкоди російській мові в Україні, ніж Путін і його «спецоперація», ніхто ніколи не завдавав. І це абсолютна правда. Річ не лише в мові. Річ у культурі як такій. Я впевнений, що неможливість спілкуватися і писати російською в мене, як і в мільйонів моїх співвітчизників, тепер поєднується з відразою до російської культури, що більше не має права на рівне співіснування з іншими культурними дискурсами в нашій країні. Російська духовна еліта повинна зрозуміти, що саме вона причетна до народження і підживлення, по-перше, імперського, абсолютно зверхнього ставлення не тільки до української культури і мови, а й мови та культури будь-якого іншого народу. У самій основі російської культурної матриці закладена ця зверхність. По-друге, після всього того, що вчинили російські військові на нашій землі, після геноциду мирного українського населення, що, до речі, триває і зараз, коли я пишу ці рядки, увесь російський народ повинен відчути тягар скоєних злочинів. Їх треба примусити заплатити за це, подивитися в лице безневинним дітям і жінкам, убитим їхніми військовими, поставити на тілі їхньої культури тавро з одним словом – «убивці». І хай вони понесуть його далі та роблять усе те, чого прагнутиме ця російська загадкова душа.
Tekst opublikowany dzięki wsparciu KBF – instytucji kultury Miasta Krakowa i operatora programu Kraków Miasto Literatury UNESCO – w ramach solidarności z twórcami i twórczyniami ukraińskimi.
