ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Simplicity
www.istockphoto.com

18 minut czytania

/ Україна

ЗАХИСНІ РЕАКЦІЇ: Simplicity

Софія Андрухович

Немає жодного дня, щоб я не думала, яке в нас раніше було прекрасне життя, – гірко зітхає жінка. – Я і раніше багато подорожувала. І завжди знала, що хочу жити лише в Україні

Jeszcze 5 minut czytania


Перше, на що ми натрапляємо в Лісабоні – це мітинг на підтримку бійців батальйону «Азов», які перебувають у полоні в росіян. Люди сходяться до кам’яного короля Жозе на коні, що чавить копитами змій на Праса-ду-Комерсіу. Зі слабких динаміків звучать у коло чотири чи п’ять пісень («Червона калина» в інтерпретації Хливнюка, щось від «Океану Ельзи», ода Маріуполю і ще кілька патріотичних композицій від невідомих виконавців), але через перебої з технікою, струмом чи інтернетом кожна з них лунає якихось тридцять секунд, затинається – і поступається наступній. Люди прибувають і прибувають. Ті, що залишаються – українці. Вони загорнуті в синьо-жовті прапори, або вдягнуті у вишиванки, або тримають перед собою плакати з фотографіями азовців. Місцеві мешканці й чужоземні туристи зацікавлено зупиняються, читають тексти на плакатах, прислухаються до музики – і неминуче йдуть собі далі.

«Ви що, з України?» – запитує у мене кремезний чоловік. «Чим тут займаєтесь?» – намагається він продовжити знайомство. І тут же в пориві проникливості тицяє в мене рукою, в якій тримає загорнуту в кілька шарів серветки велику канапку зі смаженими сардинками, і примружує очі: «Малий бізнес?»

Врешті виявляється, що це саме він уже кілька років займається у Лісабоні малим бізнесом. Щоправда, так і не зізнається, яким саме. Розмова дуже швидко переходить на тему війни. «Я буду повертатися в Україну за кілька днів», повідомляє він, жадібно шукаючи в моїх очах реакції на свої слова. «Хоча точно я й не знаю, як правильно чинити. Мені ж може прийти повістка, ви розумієте?» Я кажу, що розумію. Чоловік якусь мить мовчить. Тоді знову продовжує: «Я і сам, може, пішов би у військкомат. Може, відразу й піду, коли повернусь додому. Але мені трохи страшно». Зморшки навколо його очей глибшають, а самі очі стають розгубленими й дитячими. «Розумієте?» – запитує він у мене, зазираючи мені в обличчя. «Мене ж можуть послати невідомо куди, а туди може щось прилетіти. Звідки мені знати, що може статися? Ви розумієте? Мені страшно. Але вже за кілька днів я поїду. Можливо, завтра. Скажіть, будь ласка, що мені робити? Їхати? Чи ні?» – запитує в мене незнайомий чоловік, розмахуючи канапкою із сардинами на Торговій площі у Лісабоні. Просто перед нами у вологих камінцях весело вивалюється бородатий тер’єр української дівчинки-підлітка. «Я не можу вам такого сказати», прошу я пробачення у чоловіка. «Це тільки ваше рішення».

Окрім усього іншого, що не припиняє приносити нам ця війна, ми дедалі тугіше виявляємось оплутаними тенетами моральних проблем. Вони особливо опукло проступають, коли перетинаєш український кордон і вирушаєш на захід – на контрасті з нормальним і барвистим життям західних європейців.

Таке враження, що вся твоя мандрівка Європою – це насправді подорож розхлюпаною з-понад своїх пошкоджених і знищених берегів Україною, чи то пак – українською субстанцією, що протекла зі своєї прорваної оболонки і поширилась усім світом. Тепер мандруєш насамперед запитаннями без відповідей, докорами сумління, ваганнями і терзаннями, нескінченними варіантами виборів, кожен із яких гірший від попереднього. Мандруєш там, де безліч інших твоїх співгромадян поневіряється: вони загублені і розхристані, відірвані від будь-якого підґрунтя. І саме це помічаєш насамперед, а не невимовної краси кахлі на мушлях будинків у Лісабоні, не колір океану біля Кабо да Рока – найзахіднішої точки Європи, і не потугу вітру з-над Атлантики, не цвітіння жовтого латаття на ріці Гвадіана, не млини і кам’яні маленькі замки в Іспанії, не віслюків десь перед Шамбре-ле-Туром і не сімейство кабанів поруч із лісом неподалік від Єленьої Ґури.

Все це – і набагато більше – тобі вдається побачити завдяки президентові Нової Ґвінеї, чий літак невдало приземляється в аеропорту Лісабона якраз тоді, коли ти мала б звідти вилітати. Десятки рейсів скасовують, тому що злітну смугу пошкоджено, і незнайома тобі українка з Одеси погоджується прийняти тебе в себе вдома, де вже й без того живуть її мама, донька і собака. Ось іще одна навичка, яка за короткий термін стала природною, немов подих, для стількох людей у світі: не замислюючись, зробити щось для іншого. Не витрачаючи часу на аналіз, сумніви і захлинання власною людинолюбністю: незнайома людино, не маєш де ночувати? Ночуй у нас, на кухні ще залишилось місце, ми маємо зручну розкладачку.

Наступного дня моя господиня Марія бере мене з собою на вечірку в промзоні Лісабона, зовсім близько до річки Тежу. Натхненні гіпстери розповідають, як діляться з містом накопиченою ними ж сонячною енергією, і показують гостям свою найбільшу гордість: три види базиліку, який вони вирощують на гігантських білих тумбах, у корках з кокосової стружки. Хлопець-екскурсовод любовно демонструє крапельки, якими їхня найекологічніша зі зрошувальних систем напоює паростки. Гостей пригощають канапками з базиліковим песто, піцою зі свіжими томатами і базиліком, листям базиліку з загорнутими в нього шматочками пітанґи і папайї, коктейлем із білого рому і базилікової води, а також двома видами комбучі з базиліком. Всі ці химерності видаються таким блаженно-правильним часопроведенням: відчуваю себе так, ніби збожеволіла й у власних мареннях потрапила до Раю, де людям не залишається більше чим займатися, як лише розрізняти на смак сорти базиліку.

Ловлю себе на тому, що ще частіше, ніж зазвичай, перевіряю новини з України, а коли вони не встигають оновлюватися, перечитую ті самі повідомлення двічі й тричі.

Людська свідомість – пластичний і могутній феномен, але там, де їй доводиться поєднувати відчай від загибелі людей у торгівельному центрі Кременчука серед полум’я, диму, під завалами залізобетонних конструкцій – і білосніжні тумби, на яких серед тиші й прохолоди проростає базилік, вона починає деформуватися, немов її роз’їдає їдка смертоносна речовина.

Чи ці деформовані ділянки свідомості – це перепони, що постають між людиною і навколишнім світом, чи вони навпаки є збільшувальним склом або способом проникнути в саме осердя важкодоступних шарів існування, чи стають єдино можливим способом дістатися до – інакше недосяжного й замкнутого – паралельного світу іншої людини?

Три дні й три ночі я їду автобусом через всеньку Європу – з її найзахіднішої точки на схід. Дорога, транспорт, вокзали, придорожні забігайлівки – це місця, де тепер неможливо не зустріти українців. Їх упізнаєш одразу. Зрештою, їм і на думку не спадає ховатися.

Вони зворушливі, беззахисні, здезорієнтовані і налякані. Вони розчахнуто вразливі. Але також вони бувають і брудними, неввічливими, галасливими і безцеремонними. Їх хочеться захистити, прихистити, обійняти, їм хочеться допомогти. Але водночас вони лякають, викликають відчуття сорому і обурення. Це люди з твоєї країни, це твої люди – і ти невідворотно себе з ними асоціюєш. Не раз малодушно зіщулюєшся і відвертаєш очі, дивуючись, яким чином місцевим мешканцям досі вдається бути такими терплячими і толерантними. Чи могли б вони, ці втеклі від війни українці, бути іншими? Ти точно знаєш, що є страшенно багато інших, але саме оці, надмірні й суперечливі, привертають до себе найбільше уваги. Що саме їм довелося пережити? Чи такими їх зробила війна?

Ось молода жінка, яку чутно вже метрів за сто від автобуса. Вона жестикулює, наче вітряк, а потрапляючи до салону, наповнює себе ним, нездатна оцінювати себе, втримувати емоції, думки й пориви в межах власної особи. Наш автобус якраз проїздить територією Німеччини, але жінка апелює до кожного пасажира своєю російською, компенсуючи брак знання будь-яких іноземних слів гучністю, тембром і поглядом своїх виразних очей. Хто може зрозуміти її мову, негайно довідується, що це їй уперше за своє 36-річне життя довелося покинути межі селища на південному сході України. Вони завжди дуже добре ладнали з росіянами, а тепер ось оце відбувається, невідомо що і навіщо, маячня і безглуздя, і жодних ніколи не було для такого підстав. Жінка описує розбомблену школу й 11-річну дівчинку-сусідку, яка загинула під завалами власного будинку. Жінка рясно пересипає свої монологи вигуками «ja pierdole» (таки знає щось іноземною), а коли нарешті помічає написи польською на крамницях, впадає в небезпечний екстаз. Кидається з поцілунками на жінку в окулярах, якій довелося сидіти поруч. «Я розумію! – горлає вона хрипким зірваним нанівець голосом. – Я можу читати польською! Я не знала сама, що навчилась читати! Я розумію! О Боже! Польща! Рідненькі, свої!»

Її щаслива істерика стає приводом для подальшої моєї розмови з жінкою, яка сидить поруч зі мною. Ми зніяковіло і ледь налякано перезираємось між собою, не впевнені, чи нашій екзальтованій супутниці потрібна допомога. Моя співрозмовниця виїхала з Дніпра і разом із донькою якийсь час провела у Швейцарії. Але донька дуже швидко не витримала: «Це не життя», сказала вона своїй мамі – і повернулась додому, до чоловіка-волонтера. «Я розмовляла з нею сьогодні», каже жінка. «З самого ранку вже чотири прильоти. Спочатку вони сиділи в коридорі, але тепер вийшли пройтися, бо неможливо ж жити, зіщулившись». Ще за якийсь час вона скаржиться на жахливу самотність, від якої тепер потерпає. «Немає жодного дня, щоб я не думала, яке в нас раніше було прекрасне життя, – гірко зітхає жінка. – Я і раніше багато подорожувала. І завжди знала, що хочу жити лише в Україні».

Серед ночі на українсько-польському кордоні я чую розмову двох невидимих у темряві жінок. «Ви звідки повертаєтесь?» – запитує одна з них російською. «З Італії», відповідає інша галицьким діалектом. «Хто вас там прийняв?» – цікавиться перша. «Та ми просто їздили відпочивати з дитиною. На різні там екскурсії…» – ніяковіє друга. Перша спантеличена. Якусь мить мовчить. А тоді без будь-якого переходу заходиться бурхливо розповідати про гуртожиток, у якому її поселили в Польщі, і про той сором, який їй доводиться переживати за невихованих і невдячних українських дітей, які все трощать і ламають, смітять і псують. «Діти бувають різні», намагається висловитись її співрозмовниця. «Ні, – категорично відрізає перша жінка. – Вони всі однакові. І їхні батьки всі однакові. У них немає совісті. І їм байдуже. І я не знаю, як це терплять люди, які нас приймають».

На світанку виявляється, що наш автобус їде під нескінченними вервечками молочно-рожевих хмар, ніжно розпластаних аж до нескінченності обрію. Юна студентка, яка сидить переді мною, мрійливо впирається чолом у шибу. Напередодні вона переповідала своїй мамі лекції з історії Європи від свого улюбленого професора, пояснювала особливості Ізраїльсько-палестинського конфлікту і вмикала документальний фільм про любов одного пірнальника з восьминіжкою. Вона читала вірші англомовного поета, перекладаючи своїй мамі рядки, які зачіпали її найбільше. «І коли я пройду крізь найбрудніші випробування, коли з’їм увесь сором власної незугарності, коли втрачу те, чого у мене й не було, я сягну такої повної простоти, ніби мене й не існувало ніколи – і тоді я й настану». «Простоти?» – недовірливо перепитує мама. Дівчина вагається: «Ну це ж англійська. Можна перекладати по-різному. Але взагалі-то «simplicity» – це «простота».

Ми нарешті їдемо територією України, і цнотливе ранкове світло розкриває всю приголомшливу вразливість і красу дівчини. Вона позіхає і довірливо звіряється своїй мамі: «Там у лісі я зрозуміла, що мені дуже подобається моє життя».

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро, а також Центру польсько-російського діалогу і взаєморозуміння — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини, — яке призупинило фінансування польсько-російських проєктів, а кошти, передбачені в цьому бюджеті, зараз скеровує на підтримку проєктів, пов'язаних з Україною. 
logo