Напередодні Великодня ми з Сату, письменницею-фінкою, гуляємо Віднем. На ярмарку я купила пахучих баранчиків із бджолиного воску в подарунок для своїх мами і доньки.
Сату веде поруч із собою велосипед. За кілька годин в іншому кінці Відня у неї репетиція хору, який виконує григоріанські хорали. Поки що ми прямуємо разом із нею на зустріч із моєю подругою, яка на самому початку повномасштабного вторгнення виїхала з маленьким сином до Відня.
Дорогою я розповідаю Сату, що іноді почуваюся дуже дивно в цих подорожах. Я вдячна за них, вдячна за увагу, за присвячений час, але вряди-годи в мене виникає враження, ніби я – учасниця обшарпаного мандрівного цирку, на виступи якого приходять дивитися не тому, що цікавляться прийомами акробатики, а для того, аби поглянути на каліцтва й деформованості акторів. І поспівчувати їм, так.
Кажу Сату, що з цим нічого не поробиш. За найбільшого зусилля розуміння все одно практично неможливе. Так, ніби ти випромінюєш колір, а твої співрозмовники здатні сприймати лише запах. Так, ніби йдеться про різні рецептори чи про різний калібр цих рецепторів. Найпростіше порівняння стосується, звісно, різних мов. І залишається тільки змиритися з цим і прийняти таку неможливість. І продовжувати. Тому що співчуття, зусилля і намагання – найважливіші.
«Це ніби таке собі воєнне порно», коментує Сату. «Можливість поглянути на щось карколомне зблизька, на чужу фізичність, на справжність страждання і крихкість плоті – але з безпечної відстані. Уявити те, що по-справжньому переживають інші, заплакати і вжахнутись. І відчути заспокоєння, бо це відбувається не з тобою».
Кажуть, що війна – не час для метафор. Немов метафори – це щось легковажне і недостойне, дитячі забавки чи надмірності, розкіш і зайвина, несумісні з питаннями життя і смерті.
Але може бути, в критичні часи метафора стає самою суттю явищ, і тому її можна не відразу помітити. Метафора стає буквальною. Стає фізичною. Втрачає крила і легкість, свою необов’язковість і мимовільність, втрачає здатність пурхати, переноситись із явища на явища. Її невловні відтінки, що мали б мінитися за найменшої зміни кута зору й заломлення променів, як це буває з краплею бензину на поверхні калюжі або з твердими крилами жуків, застигають конкретною барвою. Чи перестає вона тоді бути метафорою? Чим же вона стає?
Війна суне зі сходу, але географія її проявлення різноманітна. Західні кордони України – розлам, крізь який її впливи й ефекти проступають з опуклістю тим разючішою, чим реальнішою видається втеча від безпосередньої небезпеки.
Кордони – сподівані місця переходу між станами: загроженості й безпеки, відчаю і надії, страху і спокою, непевності і рівноваги, жаху та втрат – і віддаленості від них. Сподівані – так, але в реальності ці місця лише посилюють усвідомлення неможливостей: навіть якщо рани затягнуться, вони вічно пектимуть, зміни безповоротні, а попереду чекає лише глибша відірваність, ще непевніша непевність.
На кордонах посилюються межові стани. Багатогодинні нічні очікування приводять тіло і фізичний стан у відповідність зі станом моральним. Спільне перебування в одному транспортному засобі з десятками інших людей, зазирання у їхні досвіди, неможливість відгородитися, доторкання й тертя пережитим, сприйнятим, винесеним, спільний дискомфорт, що балансує на межі стерпного, занурення в інші ролі й інші долі – маленька пригода переміщення з точки в точку стає логічним символом того, як індивідуальне втрачає свій сенс за таких карколомних обставин, як легко стираються особливості окремої людини, як елементарно просто вони виявляються знехтуваними. Як неможливо бути окремо, відвернутися, займатися своїм і не брати участі: ви дихаєте одним повітрям, ділите один простір, однаково чекаєте невизначену кількість годин. І ті, що місяцями сиділи під землею у бомбосховищах. І ті, хто втратив рідних. І ті, що прагнуть певний час побути в місці, де не виють сирени повітряної тривоги. І ті, яких насамперед цікавлять фінансові й матеріальні програми підтримки.
Симпатичні і неприємні, жалюгідні і зворушливі, нахабні і знедолені, знечулені і засмикані – всі вони виявляються зрощеними з тобою, а ти безповоротно губишся на їхньому тлі.
«У нас в Німеччині дивно чути оце колективне «ми». У нас кожен говорить лише за себе», – каже німецький журналіст українському письменникові.
У цьому твердженні поєднані наївність і зверхність. Бо наївно вірити в те, що завжди, за будь-яких обставин людина виявляється захищеною від змішування з колективним. Що тобі ніколи не доведеться робити вибору на користь відмови від вибору.
Той український письменник був раніше невиправним пацифістом і ліваком. Ось уже більше року його свобода йому не належить: він подався до війська.
Українець, який останніх п’ятнадцять років був послушником у буддистському монастирі в Кореї, на початку війни повернувся до України, щоб медитувати разом із тими, хто цього потребує. Він свідомий, що тепер упродовж невизначеного часу не зможе покинути країну. Його можуть забрати до армії, де він муситиме убивати.
Він розповідає про життя в монастирі: нікого не цікавить, хто ти такий і який ти, що тобі подобається і що викликає відторгнення. Цілими днями ти лише виконуєш найбруднішу нудну фізичну роботу: день за днем і рік за роком ви обтесуєтесь одні об одних і об рутину одноманітних днів, і стаєте однаковими й безликими, немов картоплини, які довго-довго терлись одна об одну в барабані, що обертається. І все одно деякі з картоплин мають трохи іншу форму. Та інший присмак, коли їх приготуєш.
Людина – не картоплина. Іноді її людськість проявляється у свідомому наражанні себе на обертання в барабані. Людина не може не підозрювати, чим це загрожує.
Угорські прикордонники, схоже, отримують особливу насолоду, утримуючи якомога довше українців, які перетинають кордон, в невіданні. Докладають усіх зусиль, щоб не дозволити їм переїхати на той бік. Не шкодують власного часу, не лінуються виконувати марудну роботу.
Угорський прикордонник, якого мені доводилось зустрічати, жодного разу не звірив фотографію в паспорті з власником паспорта, не поглянув у жодне живе обличчя. Натомість він стояв серед ночі у своїй тісній будці з калькулятором в руках і ретельно підсумовував дані кожної печатки про перетин кордону, намагаючись вирахувати тих, хто перевищив кількість проведених за кордоном днів. Ліворуч – мовчки вказував він тим, які перевищили. Праворуч – кивав решті.
Польські прикордонники мають свою особливу формулу звертання до українців: через «пана», але на «ти». Жодних кличних відмінків у звертанні. Граматичне приниження людської гідності. «Іди, пан, сюди. Кому кажу, пан».
Один із цих прикордонників довго й методично змушував російськомовного водія українського автобуса правильно вимовити польською «двадцять вісім». Той ламав собі язика і, червоніючи, ховав погляд, перетворившись раптом на розгублену дитину. Врешті його визволила одна з пасажирок-західнячок, яким легко дається польська вимова. Завдяки цій жінці автобус нарешті міг рушити.
Вже за кілька хвилин той самий водій гукав до українського прикордонника, коментуючи когось із колег, що їхали назустріч: «Та чого чекати від цих западенців? Вони ж самі умні!»
Межа між «своїми» і «чужими» страшенно рухлива й ковзька. Іноді її просто неможливо визначити й зафіксувати.
І як розрізнити, коли йдеться про «своїх» і «чужих»? А коли – про «своїх», які викликають суперечливі почуття? Або про «чужих», яких ідеалізують і намагаються присвоїти?
Ці жінки, через яких на довгі години затримують автобуси, тому що вони сподіваються провезти зайву пляшку горілки чи кілька пачок сигарет. Або та жінка з трьома дітьми, яка поверталась до України, половину автобуса забивши сумками з гуманітарною допомогою – десятками прасок, електричних чайників, подушками і ковдрами, пилососами і кухонними комбайнами. Або та інша, яка везла через пів Європи собі в село на Івано-Франківщині телевізор із діагоналлю 50 дюймів. «Мені подарили спонсори», казала вона.
Якось мені довелося їхати в одному купе з «тіткою Людою» з Києва. Її сестра поселилась у маленькому австрійському містечку, оточеному засніженими Альпами.
«Там, у тому містечку, живуть лише пенсіонери – літні люди, наймолодші серед яких мають під 70 років. Вдівці – теперішні чи такі, що от-от такими вже стануть. В пообідню пору вони виходять на головну вулицю поруч із ратушею, і сідають на лавках під деревами. А сорокарічні українки з нарощеними віями і збільшеними вустами ходять перед ними взад і вперед, сподіваючись вийти заміж і залишитись там назавжди».
Таким зараз стало життя в багатьох європейських містечках, де ще донедавна було страшенно нудно.
Тітка Люда розповідала багато неймовірного. Про те, що її сестрі таки вдалося вийти заміж за австрійця, але, по-перше, молодшого від неї, а по-друге, він змусив її підписати шлюбний контракт, у якому майбутня дружина погодилась не оскаржувати його права двічі на місяць навідуватись до борделю.
Ще вона описувала, як неодноразово на власні очі спостерігала зі свого балкону на Русанівці польоти російських ракет і дронів – так близько, що могла б торкнутися їхніх боків кінчиками пальців, якби захотіла.
Але мене більше зацікавила розповідь про її племінника, підлітка з аутизмом. В Україні він не міг ходити до школи – надто вразливий, він потерпав від незрозумілих натяків і кпинів із боку однокласників.
В альпійському містечку такого немає. Хлопчика прийняли до місцевого шахового клубу, і він уже встиг перемогти на кількох змаганнях. Ним захоплюються. Він почувається щасливим.
Він більше не падає на підлогу, здригаючись від судом, лякаючись вибухів і тремтіння будівель, він більше не мусить проводити довгі години у бомбосховищі серед чужих людей, чия присутність завдає йому фізичних страждань.
Тепер він займається тільки шахами. «Він так любить шахи, що вбачає їх абсолютно у всьому», розповідає тітка Люда. «Я принесла їм круглі цукерки з портретом Моцарта – і Толік почав розігрувати ними партію».
Моя розлучена знайома, потерпаючи від самотності і приголомшена лавиною нових обставин, які звалились на неї у Мюнхені, відколи вивезла туди своїх трьох дітей, наважилась на побачення. Чоловік, який відповів їй взаємним зацікавленням на Тіндері, відразу повідомив, що ревно стежить за новинами з України, вболіває всім серцем і навіть вивісив на своєму балконі синьо-жовтий прапор. Не знаю, чи цей факт якось вплинув на сексуальне зацікавлення жінки.
Того дня Н. – як і щодня – мусила забирати дітей із різних шкіл, завозити їх на гуртки і додаткові заняття, дорогою купуючи їм необхідний одяг і годуючи їх обідами. Стало зрозуміло, що в гості вона запізнюється.
Тих чотирнадцять хвилин, які Н. добігала до перехрестя перед будинком, де він на неї чекав, задихана і спітніла, вона вислуховувала по телефону його докори. Дорослі люди так не поводяться. Це неповага. Це свідчення інфантильності й недорозвинутості. Тому, хто запізнюється, неможливо довіритись навіть у найпростішому. Це неввічливо. Навіть дико. Свідчить про відсталість і моральні лінощі. І як йому почуватися – він спеціально заради їхньої зустрічі приготував салат, але через її запізнення вони не встигнуть його поїсти!
Н. наблизилась до нього, охоплена почуттям провини. Втомлена і розбита, виснажена цілоденними справами, біганиною і хвилюванням. Продовжувала просити пробачення. Він сказав, що пробачає.
Виявилося, цей 44-річний чоловік винаймав кімнату у великому помешканні з іншими людьми. З ними довелось познайомитись. Чоловік привів Н. на балкон і продемонстрував прапор. Той справді тріпотів на вітрі. «Було непросто його тут причепити, я мусив купити і прикрутити спеціальні гачки».
Потім був секс. За дверима чулися кроки і голоси. На спільній кухні хтось розігрівав лазанью.
За годину і п’ятнадцять хвилин чоловік поглянув на наручного годинника, якого не знімав: «Тобі вже час. Мені завтра дуже рано прокидатися на роботу».
З собою він дав їй порцію салату. То було олів’є – «Я прочитав, що ви, українці, його дуже любите і готуєте на релігійні свята, відшукав рецепт». Тільки ковбасу він замінив на гриби шиїтаке, а замість майонезу додав ріпакової олії.
«Так для тебе буде корисніше», сказав на прощання.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
