Коли польський таксист починає розповідати, якою нестерпною і невдячною є більшість українських біженців, мені хочеться якнайшвидше вийти з автомобіля.
«Їм ніколи не варто вірити», – каже він. – «Вони обманюють і крадуть. Зарплатня їм видається замалою, вчитися вони не бажають і нарікають, що робота для них занадто складна і брудна. Пропрацювавши кілька тижнів, вони безслідно зникають. Мій друг постійно наймає на роботу українців, але вони відмовляються вчити польську і говорять російською».
Поїздка в цьому таксі виявляється випробуванням. Суперечливі почуття щодо «своїх» дозволено відчувати й виявляти тільки «своїм».
Проходом між сидіннями літака рухаються дворічний хлопчик і його тато. У хлопчика пухкі щічки і широко розкриті блакитні очі. Він заточується і хапається крихітними долоньками за складки одягу пасажирів. Кожен його мікрорух довершений у своїй зворушливій розкоординованості. Мимоволі на обличчі виникає розчулена посмішка: такі емоції викликають лише діти – дитинчата людей і тварин. Коли у телят підгинаються тремтливі ніжки. Коли позіхають цуценята.
«Осторожно! Смотри-ка, а то ведь упадешь!» – помилитися неможливо: це російська російська, так розмовляють російською мовою лише в Росії.
Розчулена усмішка сповзає з обличчя. В шлунку починає клубочитись липка нудота, а до горла підступає клубок.
Але ж дитина не винна. Це чиста істота, яка ні про що не здогадується. Беззахисний дворічний хлопчик, відкритий до світу. Хіба він може викликати злість і неприйняття? Хіба можна до нього почувати щось недобре?
Реакція нутрощів знає своє. Нутрощі реагують на мову. Яка, зрештою, також ні в чому ж не винна – всього лише система знаків, впорядкований набір звуків. Здавалось би.
Зачинені двері літакового туалету химерно сіпаються, хтось шарпає клямку зсередини. Послужливий французький стюард кидається визволяти туалетних бранців, широко розчахує двері.
Виявляється, хлопчик просто бавився, штовхаючи двері. Його тато сидить на унітазі зі спущеними штанами, заскочений зненацька, на висоті 10 тисяч метрів.
Це доходить до крайнощів і абсурду, перетворюється на кумедний комікс. Перевидаючи ранні оповідання автора, його українське видавництво завбачливо пропонує прибрати кілька згадок про російське. Нехай персонажі їдять не пельмені, а млинці з м’ясом. Зрештою, пельмені – навіть не російська страва, їх поцупили в китайців. Нехай подруга з листування буде не тюменська, а празька. А музей аномалій тіла нехай приїздить не з Санкт-Петербурга, а з Вроцлава. (Хоча, з другого боку, хто ще може здогадатися створити музей химерних покручів, хто ще отримує таку насолоду від розглядання чужих каліцтв?)
Чомусь ця – така природна – реакція на розтягнуте в часі насильство, що деформує кожне життя в країні, на яку напали, все ніяк не стає зрозумілою. Чому ви відмовляєтесь порозумітись? Культура повинна об’єднувати. Чому ви не хочете видавати під час війни Росії проти України книжки російських авторів?
Чомусь не видається збоченням намагання промовляти до логіки й цивілізованості там, де звичний порядок життя знову і знову розлітається на уламки. Так, наче від закривавленої жертви щойно скоєного над нею насильства вимагають припинити тремтіти і смикатись щоразу, коли до кімнати заходить хтось, хто статурою схожий на її ґвалтівника. Поводьтесь пристойно, якщо хочете, щоб вас запросили на спільний обід. Відкиньте ірраціональність, якої вам завдано. Не сичіть від болю, це неприємно чути. Вдавайте спокій і поміркованість. Fake it `till you make it.
Не просіть про час і дистанцію, про можливість переосмислення, про паузу, про карантин, про природність процесів переживання травми. Вам варто піти на діалог, сісти за стіл переговорів, погодитись на компроміс і на поступки – так, просто зараз, коли над вашим домом виє сирена, коли у сусідній під’їзд влучає ракета, коли додому привозять тіло загиблого на фронті книжкового дизайнера.
Існує поширена психотерапевтична практика, покликана дати можливість жертві токсичних стосунків відновити й відбудувати себе. Спеціалісти рекомендують такій людині вдатися до режиму відмови від будь-яких контактів із усіма причетними до її страждань. Діти батьків із розладами особистості припиняють із ними спілкуватися, дружина чоловіка-насильника забороняє йому наближатись до неї, алкоголіки, що прагнуть кинути пити, обривають усі зв’язки з людьми, що асоціюються з їхнім алкоголізмом.
Ловиш себе на тому, що за кордоном загострюються всі емоції. В Києві більшість людей вже давно перестали реагувати на сигнали повітряної тривоги. Психіка захищає дисоціацією. Нічого особливого не відбувається. Навіть немає про що вам розповісти.
Натомість у Відні чи в Берліні почуваєш себе по-справжньому погано, розгублено й загублено. Від кадрів руйнувань, від фотографій, на яких вгадуються обриси тіл загиблих у Херсоні й Умані, від повідомлення про те, що твій друг щоночі змушений збирати рештки вбитих росіян після бою, тіло реагує несподіваними, незнайомими реакціями.
Але найкарколомнішу зраду воно влаштовує у мить, коли натрапляєш на листа російської дівчинки своєму татові, якого замкнули в СІЗО. Дівчинка пише з інтернату, в якому її ув’язнено, розлучивши з батьком, бо вона намалювала в школі антивоєнний малюнок.
Такого ти від себе аж ніяк не чекаєш: заходишся від сорому й обурення, квапливо витираючи сльози. Зганьблена сама перед собою у своєму готельному номері, де немає жодного свідка. Ти не повинна почувати жалю через російську дівчинку, що за жах. В такому ніколи й нікому не зізнаєшся, це просто нечувано, яке падіння.
Дівчинка приблизно того ж віку, що й твоя донька, і тобі шкода її, бо ти навіть уявити собі не можеш глибини самотності дитини, яка висловлюється в суспільстві, що зі страху й самоомани пожирає само себе – і за це негайно виявляється жорстоко покараною.
Але найбільший відчай переживаєш через власне почуття провини, що навалюється непідйомною брилою. Ти почуваєшся винною через мимовільне співчуття, яким не керуєш.
Твоя донька тим часом знаходить для себе паралельний світ – вже досить доросла, серйозна й розсудлива 15-річна особа, яка своїми зрілими судженнями повсякчас заганяє тебе в глухий кут, вона багато годин поспіль щодня проводить на просторах «Майнкрафту». Це сприймається як порятунок, як відпускання її на канікули у райське село високо в горах, де тихо і нудно, і повітря настільки чисте й прозоре, що спершу з незвички отруює.
Якось вона проводить тобі екскурсію дивовижним маєтком, який створила разом із кількома подругами. Там величезна вілла, дотепно й зі смаком декорована, прикрашена безліччю симпатичних дрібничок. В ній є картинна галерея і бібліотека, вітальня і спальня, і зали зі скульптурами. Навколо вілли – сад і квітники, грядки з овочами, поля пшениці, загорожі, де плодяться вівці і свині, віслюки і коні. Крізь щільні зарості бамбуку можна дістатися до морського узбережжя, вийти на причал над самою водою.
Квадратне сонце рухається небом швидко-швидко, тягнучи за собою блискавично швидку ніч. Зомбі не нападають.
Один із моїх приятелів, відомий журналіст, місяців шість тому купив собі останню модель ігрової консолі PlayStation. Його дружина вивезла дітей аж до Португалії ще на початку повномасштабного вторгнення. Щовечора чоловік із дружиною зідзвонюються у Skype, обмінюються останніми новинами або просто мовчать, випиваючи кожен по пляшці вина. Таким чином вони працюють над власним шлюбом – серед їхніх найближчих друзів у багатьох почалися серйозні проблеми в стосунках.
Решту вільного часу і вихідні цей 48-річний чоловік грає у відеоігри. Захоплено розповідає про реалістичність зображень, промальованість світів у найменших деталях. Про розгалуження сюжету, що розростається й пластично змінюється у відповідності до дій гравця.
Він уже подолав «Бога війни», взявши на себе роль напівбога Кратоса і освіживши в пам’яті колізії скандинавської міфології. А тепер поринає у світ The Last of Us, у якому людство стало жертвою змутованого гриба-паразита.
«Я ж не можу завести коханку», пояснює мій приятель. «Моя дружина цього не схвалить».
Недавно мені розповіли історію про молодого українського математика. До війни він якраз закінчував навчання на фізматі, трохи лякаючи всіх навколо своєю геніальністю, що відкривала перед ним дивовижні світові перспективи, коли сталась та аварія: Антон мало не загинув.
За деякий час він майже відновився фізично, але травма мозку спричинила серйозні проблеми з пам’яттю. Він не міг давати раду навіть із найпростішим. Мусив записувати на аркушах послідовність дій, шляхом яких міг приготувати чай або зробити собі канапку. Майже цілодобово спав, уникаючи зустрічей із реальністю і нагадування про свій крах.
Ракетні обстріли Києва вкинули Антона у ще більш психічно неконтрольовані стани. Його стан погіршувався, тому він використав нагоду і виїхав до міста Брно в Чехії. Він отримав там житло і фінансову допомогу, а ще – скільки завгодно тиші і спокою. Чимось треба було займатись – тому Антон дивився кіно. Закінчував одне – і негайно брався за наступне. Іноді йому вдавалося переглянути десяток за день. Серіали теж ставали в пригоді: дозволяли надовше зануритися у далекі паралельні світи – правдоподібні, але несправжні й безпечні.
Одна з частин серіалу «Закон і порядок» розповідала про обдарованого хлопчика і його геніальний математичний розум, що давав можливість втікати від тиску з боку авторитарного батька.
Вже під час перегляду Антон збагнув: ось цим він і буде тепер займатися. Нехай у нього нічого не виходитиме, але він просто наполегливо це робитиме – ось і все. Присвятить себе доведенню гіпотези Рімана про розподіл нулів дзета-функції (що б це не означало).
Він закинув своє кіноманство і тепер цілими днями списував стіну у брнському помешканні. День за днем, місяць за місяцем його мозок відбудовував сам себе, живлячись математичними послідовностями чисел і знаків, які впродовж усього життя цього молодого чоловіка стали для нього втіленням найбажанішого і найпевнішого, його життєвої опори.
Матєй, театральний режисер із Брно, який розповів мені про Антона, описував, як допомагав тому знімати відео про гіпотезу Рімана. Дрібними знаками Антон вкривав величезну дошку перед собою, доходив до її правого нижнього краю, усе стирав – і продовжував писати далі. Те, що стирав, залишалось у його пам’яті, в його свідомості. Запис тривав понад три години. Антон жодного разу не збився і не засумнівався.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
