Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
Вікторія Амеліна
1 липня перестало битися серце української письменниці й фіксаторки російських воєнних злочинів Вікторії Амеліної: її вбила російська ракета в Краматорську, яка забрала життя ще 12 людей (серед них трьох дітей) і покалічила ще шістдесятьох. Того ж дня, але трохи далі, вже під Бахмутом, поранення отримала й поетка Ліза Жарікова, яка служить в ЗСУ як парамедикиня.
Віка померла в день народження українського письменника Володимира Вакуленка-К, закатованого росіянами минулого року, ще на початку вторгнення; саме вона минулої осені викопала з землі щоденник Володимира, написаний в окупації. Цей щоденник, разом із його віршами, щойно видали окремою книжкою — її презентували на Книжковому Арсеналі 22 червня в Києві. Одна з тих книжок, яких хотілося б, щоб не було. Невдовзі після Арсеналу Віка мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж. Полишати надовго Україну вона не хотіла, але збиралася написати там книгу про російські воєнні злочини, зібрані нею й колегами з правозахисної організації Truth Hounds. Одна з тих важливих книг, які залишаться ненаписаними.
Одразу ж після Арсеналу Віка поїхала «ще разок» у Краматорськ разом із групою колумбійських журналістів. У Віки залишився 10-річний син. У Володимира Вакуленка — 14-річний, з важкою формою аутичного розладу.
Дорогою в свою останню поїздку до Краматорська Віка, як водиться, заїжджала до Харкова, який дуже любила, і де минулого червня писала ще одну книжку в харківській літературній резиденції «Слово» — в тому самому будинку «Слово», 80% мешканців якого, українських письменників і поетів, було закатовано радянським режимом у 1930-х роках.
«Мусиш написати про цю вервечку поетів, які вмирають одне заради одного», каже мені редакторка, а я відчуваю абсолютно фізіологічний страх: хто наступний? Коло вже не просто стискається — ми стоїмо в цьому колі, прислухаючись до лічилочки смерті. Буквально в той час, коли я пишу цей текст, моя подруга, видавчиня Мар’яна Савка (котра видавала свого часу роман «Дім для Дома» Вікторії Амеліної) пише мені: «Щойно повідомили, що загинув іще один мій автор, Андрій Гудима. На Арсеналі ми обговорювали ілюстрації до його нової книжки». Я не знала його, але він так само — один із нас.
Дорогий польський читачу. Я страшенно хочу знайти слова, аби дати тобі відчути, як усе полінковано між собою. Як казав хтось із моїх колег, автори документальних текстів мають розкіш розповідати найбільш неймовірні історії — ті, за які автора художнього тексту засміяли б, бо «так не буває». Чим глибше живу у війні, тим більше думаю, що в сценариста цієї історії зболене почуття гумору: надто багато символів і взаємозв’язків виглядають надуманими. Але от таке нині наше життя. Світ спостерігає за нами зараз як за захопливою кінострічкою, а в нас — болить колективне тіло.
В принципі, все головне сказано вже на початку цього тексту. Росіяни знову ціляться не просто в наші міста — вони ціляться в нашу культуру, у нашу самість. Та дозволь я трохи більше розповім тобі про цих «нас».
Отже. 22-25 червня 2023 року. В країні, яка веде оборонну війну, в Києві, який жорстоко атакується ракетами й дронами кілька разів на тиждень (подекуди щоночі), відбувається величезний і неймовірно важливий для нашого культурного й соціального поступу фестиваль: XI Міжнародний Книжковий Арсенал. Як і щороку, за винятком літа 2022-го, першого літа повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Усе майже як зазвичай: нові книжки, ґрунтовні дискусії, чудова дитяча програма, музика, що обрамлює літературу. Майже як завжди.
От тільки в кожній розмові звучить слово «смерть», описи більшості дискусійних панелей містять слово «війна», книжковий простір зменшений десь утричі — заради швидкої евакуації в разі небезпеки, а в очах директорки й координаторки фестивалю постійно мерехтить тривога й напруженість: відповідальність за безпеку тисяч людей, яку в умовах війни гарантувати не може ніхто. 28 тисяч людей відвідали події Книжкового Арсеналу за ці чотири дні.
Для нас, людей з культурної спільноти, цьогорічний фестиваль — не так про купівлю книжок, як про обійми. Ми безкінечно обіймаємось, набуваємось одне з одним, і як безумні одне з одним фотографуємося. «Як перед кінцем світу», думаю я. «Oh, wait», — думаю далі. І таке паскудне питання: хто? Хто наступний серед нас залишиться тільки на фото?
Остання дискусія — «Література: як перенести досвід у пам’ять». Я слухаю й хочу, щоб вона тривала й тривала, не лише тому, що проговорюється важливе для нас (про те, як написане нині допоможе комусь позавтра — в іншій війні, на іншому кінці світу, бо, всупереч усім наївним прогнозам, історія не дійшла до кінця). Не лише тому, що мені хочеться слухати моїх мудрих колег, а тому, що поки розмова триває — комусь із них не треба повертатися на фронт. Говоріть, думаю, говоріть, будь ласка.
На багатьох панелях аудиторія плаче вголос. Я не можу втримати сліз на розмові з жінками, які пройшли російський полон. А на презентації книги Володимира Вакуленка «Я перетворююсь» дуже хочу заплакати, натомість ціпенію.
Про історію Володимира, закатованого росіянами й похованого в могильнику в Ізюмському лісі, я й сама робила репортаж пів року тому. Втім, повірити в те, що ми говоримо не про історичний факт, а про одного з нас, все ж не можу.
Історія цього письменника — окрема болісна повість.
Володимир Вакуленко-К разом із 14-річним сином з аутичним розладом жив у селі Капитолівка біля Ізюму. Власне, додана ним до прізвища літера К — від «Капитолівка». Володимир був із тих, чий патріотизм мав і національний, і дуже локальний вимір — піклуватися про своє.
Затятий і безкомпромісний, ще в часи Майдану він отримав травму голови, тому служити не пішов, а почав активно займатися волонтерством. Ходив десятки кілометрів щодня з дому — на блокпости, приносячи військовим те, чого вони потребували і що можна було якось дістати. Гроші збирав, як більшість із нас, через соцмережі, поки ще був зв’язок. Завжди з ним — його син Віталік, який не міг лишатися без батька.
«Через декілька днів по тому ворожі літаки касетними та вакуумними бомбами бомбардували рідне місто і, що характерно, саме житлові квартали. Неподалік рідного села чотирьох будинків як ніколи й не було – лише велика вирва та цегла, передроблена в дрібне каміння. По дорозі рясніли уламки бомб, обірвані дроти, купа різного мотлоху. На початку вулиці залишилася самітня стіна, а в кінці вирви перебита водогінна труба, з якої сочилася ніби кров із порізаної вени житлового сектора, цівка води», — описав у щоденнику Володимир один із березневих днів.
22 березня 2022 року на подвір'я до батька Володимира прийшла група окупантів. Запитували: «Де ваш націоналіст?», забрали «на перевірку» телефони, документи й українські книжки. Наступного дня Вакуленка забрали разом із сином. Випустили надвечір, обіцяли наступного дня повернути документи. Натомість прийшли знову — і забрали письменника вже остаточно. Передчуваючи кінець, Вакуленко закопав у саду під вишнею свій щоденник. Дивна для сучасної української літератури метафора: в саду, під вишнею.
Мати шукала свого сина багато місяців. В окупаційних «адміністраціях» їй то брехали, що не мають інформації, то говорили «Не волнуйтесь, отпустим, мы же не нацисты».
Пізніше, восени, світ дізнається, що в Ізюмі розміщувалося 12 російських катівень. Що в масовому похованні в Ізюмському лісі (який до того славився розкішними грибами й був рекреаційною зоною) лежать тіла 447 людей, серед них п’ятеро дітей. Більшість загинули насильницькою смертю, 30 тіл мають явні сліди катувань (за даними прокуратури).
У травні 2022 росіяни розтрощили в Капитолівці сквер, яким опікувався письменник, а вже через рік Віка Амеліна саджала з батьками Вакуленка у відновленому родиною й друзями скверику чорнобривці. Тоді ж Віка привезла батькам нагороду Володимира Prix Voltaire Special Award від Міжнародної Асоціації Видавців — «За надзвичайну сміливість у відстоюванні свободи самовираження й свободи друку».
Разом із родиною письменника шукали PEN Ukraine та Truth Hounds. Та до самого звільнення Ізюмщини у вересні 2022 зв’язку з рідними Володимира в Капитолівці не було. «І ми, і правозахисники могли лише розповідати про справу Володимира на міжнародних майданчиках, але жодної можливості перевірити факти й зібрати свідчення не було», — пізніше розповість Тетяна Терен, виконавча директорка PEN Ukraine.
Вікторія Амеліна приєдналася до пошуків Вакуленка після деокупації, коли разом із Truth Hounds приїхала на Ізюмщину документувати воєнні злочини. Потім вона напише мені коментар для статті: «Ми з Володею не були близько знайомі, інакше я не зважилась би записувати свідчення про його викрадення. Та коли я опинилась у кімнаті Володі в домі його батька, я ненадовго забула, що я документаторка воєнних злочинів: роздивлялась Володині дипломи та книжки, які окупанти не забрали, дивилася з його батьком фотоальбом зі старими світлинами. Тоді тато й згадав про закопаний у саду щоденник».
Батько копав і не міг знайти. Старший уже чоловік, він був на межі розпачу, тож Віка просто перебрала в нього лопату й продовжила копати. І викопала.
Тоненький згорточок, вологий від землі, письменниця передала до Харківського Літературного Музею: того, який опікується резиденцією «Слово». Того, який впродовж перших пів року вторгнення був однією з трьох інституцій, що тримали завмерле з початком вторгнення культурне життя Харкова, і яке було одним із найважливіших культурних центрів (два інші — центр сучасного мистецтва ЄрміловЦентр та Театр Ляльок).
«Папір був вологий — пів року в землі. Я до кінця місії сушила цей щоденник, клала окремо від інших речей: відчувала велику відповідальність», — розповідала Віка. Запам'ятайте, будь ласка, це слово — відповідальність. Ми ще повернемося до нього.
А незабаром — теж у землі — знайшли й Володю. Книга записів ізюмської ритуальної служби, доступ до якої правоохоронці отримали після звільнення, повідомляла, що тіло Володимира Вакуленка перебуває в могилі №319. Потім — довге очікування ДНК-експертизи і материна надія, що ДНК не збіжиться з жодним із тіл у похованні, а отже, є шанс, що Володя десь живий, десь у російських катівнях. Дива не сталося.
У тілі Володимира було дві кулі від пістолета Макарова.
Володю перепоховали у Харкові. Одну з вулиць визволеного Ізюму перейменували на його честь.
Видавництво Vivat видало книгу “Я перетворююсь”, де під однією обкладинкою поєднали щоденник Вакуленка та його вірші, в тому числі — для дітей, з його «Татусевої книги».
Книжка "Я перетворююсь" Володимира Вакуленка-К. з передмовою Вікторії Амеліної
Одна з тих, хто випускає книгу Вакуленка в життя на Книжковому Арсеналі, — Віка Амеліна. У своїй передмові Віка пише: «…збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження». Метафора «розстріляне відродження», що стала частиною українського літературознавчого канону, належить, до речі, польському публіцистові Єжи Ґедройцю.
Розстріляним, або Червоним відродженням, Українським ренесансом називається період, чи то пак, ціле покоління в українській культурі 1920-1930-х років.
Світ після Першої світової війни, революцій, зміни соціальних ландшафтів та активної індустріалізації вже не був таким, як раніше. Молоді відчайдухи шукали нових способів оповіді про цей новий світ, — так само, як шукали нову мову польські «формісти». Ними всіма — літераторами, художниками, композиторами, режисерами, — рухала віра в можливість побудови нового справедливого світу, базованого на принципах свободи й гідності. І було іще дещо, фундаментально важливе: пошук нових координат власної української ідентичності. Культура, яку витворювали українські митці й мисткині 1920-30-х, була глибоко європейською — за формами й наративами, і водночас як кожна доросла культура, вона шукала сучасного вияву свого національного коріння. Митці були блискучими й затятими. А потім їх майже всіх поглинув сталінський молох.
Сто років потому ми так само шукаємо способи говорити про світ, який уже ніколи не буде таким, як раніше, шукаємо свої координати ідентичності, і кращих із нас нищить російська війна.
Про те, що Віку вже, швидше за все, не врятують, я дізнаюся, коли збираюся йти на концерт гурту «Пиріг і Батіг» — проєкт за текстами українських поетів, убитих Росією в ХХ столітті: Свідзінського, Влизька, Плужника... Злюсь на черговий надмірний символізм. На концерт не йду.
Натомість згадую одну з перших вечірок у новоствореній резиденції «Слово», ще в 2020-му році. Коли простір квартири виповнили українські літератори й письменниці, стало фізично відчутно, що ті, за ким колись приїжджали чорні сталінські «воронки» під вікна будинку, — це такі самі «ми». Тільки, здавалося тоді, нам трохи більше пощастило. Здавалося. Цього разу росіяни приїхали не «воронками», а танками.
Поки пишу, стрічка новин приносить цитату Володимира Вакуленка про те, що́ він хотів би зробити в українській літературі. «Контрлітературний вибух. Українська книга має бути світовим бестселером, а світ має відкрити нас і знати, що окрім Тараса Шевченка в сучасності автори також пишуть. І саме "нерозкриті" поки що, невизнані генії і напишуть такого роду бестселери, і навіть у Нобелівській премії відбудеться прорив”».
Я не люблю виразу «гинуть кращі». Гинуть дуже різні люди, й логіки в цьому смертному покосі немає. Проблема в тому, що кращі — гинуть. Гинуть ті, хто мав змінювати цей світ і мав до того і бажання, і вміння. Так само, як 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (де було розстріляно 1111 українських діячів культури й науки) загинув від кулі російської розстрільної команди режисер Лесь Курбас — не просто режисер, а змінотворець, людина, яка трансформувала спосіб суспільної взаємодії — через театр як велику суспільну лабораторію. Так само, як у червні 2022 року на Ізюмщині загинув молодий відчайдух, активіст революції Гідності й різних суспільних процесів опісля неї, Роман Ратушний (син письменниці Світлани Поваляєвої). Теж змінотворець, який залишив нам заповідь «Ніколи нічого не бійтеся». Тут і далі немає прямих паралелей. Сценарій не аж настільки банальний. Це різні люди в різних історичних обставинах. Але є в них дещо спільне — вони прагнуть міняти світ на краще і їх вбиває Росія.
Є ще одна спільна риса: відповідальність.
13 травня 1933 року Микола Хвильовий, один із найважливіших українських письменників усіх часів, пускає собі кулю в скроню, в тому ж таки будинку «Слово». Він робить це після подорожі українськими селами, які вимирали від Голодомору, влаштованого радянським режимом: режимом, у який українські авангардисти на початках віддано вірили як у можливість побудови справедливого світу. І він робить це після арешту свого найближчого однодумця, письменника Михайла Ялового, президента співзаснованого Хвильовим мистецького об'єднання ВАПЛІТЕ (вільної академії пролетарської літератури). Хвильовий стріляє собі в голову, бо відчуває відповідальність. Власну персональну відповідальність — за режим, у який вони вірили; за колег, яких вів за собою.
Відповідальність — те, що штовхає сьогоднішніх українських поетів і поеток, інших митців та мисткинь, культурних дієвців і діячок туди, де, здавалося б, не місце творцям — на фронт. Видавчиня Мар’яна Савка перелічує мені самих лише «її» авторів, які пішли служити: Дмитро Лазуткін, Іларіон Павлюк, Артур Дронь, Богдан Коломійчук, Павло Мигаль, Андрій Гудима (загинув), Петро Яценко, Олександр Осадко (загинув), Сергій Гридін, Андрій Гуменюк. Це список лише одного видавництва.
На фронті вже загинули поети Гліб Бабіч, Ігор Мисяк, Данило Подибайло, культуролог Євген Гулевич, науковий журналіст Євген Осієвський, а якщо ви загуглите «загинув історик» або «загинув музикант» — ви теж багато зрозумієте про цю війну: список імен виявиться довжелезним. Втім, у цьому й велика відмінність сьогоднішньої ситуації від Розстріляного Відродження: багато нинішніх поетів озброєні, добре треновані і можуть дати відсіч.
Ті, хто не можуть служити, щотижня мотаються на Донбас, возячи допомогу. Про смерть Віки Амеліної одному з перших я пишу нашому спільному другові Олегу Каданову — неймовірної потуги поету. Олег отримує повідомлення за кермом: їде з околиць Бахмута.
Наші найкращі віддають свої сили — протистоянню війні. Закуповують техніку для військових. Вивозять людей і тварин із небезпечних територій. Збирають свідчення воєнних злочинів, беручи на себе весь огром чужого болю. А ще — розвивають культуру в обставинах, які начебто не дають на те простору.
Вікторія Амеліна, львів’янка з російськомовного середовища, їздила на Донбас як навіжена. З Truth Hounds, з турами українського PEN — підтримувати місцеві спільноти, наповнювати зруйновані росіянами бібліотеки. А ще в 2021 році заснувала літературний фестиваль у Нью-Йорку — є таке містечко на Донеччині. В той час на запрошення Віки в маловідоме селище міського типу приїхали ті, хто творить українську літературу сьогодні: Сергій Жадан, Галина Крук, Олена Стяжкіна, Тамара Горіха-Зерня…
У травні цього року локацію фестивалю в містечку Нью-Йорк знищено російською FAB-250. Чвертьтонна бомба майже вщент розбила крихкий будинок культури, «Але фестиваль все одно буде», — писала Віка.
Ці фестивалі майже на лінії розмежування можуть виглядати дивно для спостерігача з-поза України. Врешті, дехто з представників міжнародних організацій після удару, який забрав життя Віки, примудрився написати, мовляв, а нема чого в ресторанах їсти, сидіть у сховищах. Забуваючи, зокрема, про те, що в таких містах як Краматорськ чи Харків, де я продовжую жити, ракета спочатку падає, а вже потім включається повітряна тривога. Час підльоту ракети до мого міста в середньому 43 секунди. Але, розумієте, триматися за якісь прояви нормальності — це наш спосіб вижити. В цій війні, де ціль агресора — не просто території, а сам триб життя, спосіб мислення, де наша ціль — не просто повернення своїх кордонів, а збереження нашої самості, — от саме в такій війні нам доводиться не лише стріляти, а й розвивати культуру.
Якщо я правильно побачила в уривчастому відео перші хвилини після прильоту в кафе «Ріа» у Краматорську, то Віка там у футболці «Донеччина — схід української перемоги». Віка вірила в Донеччину, вірила своїми діями. Цю віру я засвідчую на тому ж таки Арсеналі, публічно обіцяючи після перемоги їхати на Донбас із тими чи іншими проєктами, інакше все не набуде остаточного сенсу. Нині ця й без того щира моя обіцянка набуває ще глибшого виміру.
…Колежанка Віки з Truth Hounds сидить на один стілець далі від мене на презентації книги Вакуленка. Обіймаємося, домовляємося нарешті поговорити в Харкові — наші графіки в цій війні постійно не збігаються. Натомість зустрічаємося вже на похоронах Амеліної. Як писала за кілька днів моя молодша сестра після чергових похорон товариша-військового, «Блаженні ті, хто плачуть, бо вони утішаться. Не бути нам блаженними, бо нам і плакати ніколи. Ми не встигаємо зустрічатися з друзями. А потім — хоп! — і у всіх є час прийти на зустріч. Бо вона остання. Правда остання. Зустріч із закритою труною».
Коли я редагую цей текст, сидячи в улюбленій кав'ярні, яка в перші місяці війни була важливим осередком виживання і продовжує бути простором зустрічей культурної спільноти, до мене підходить моя подруга, чийого чоловіка — художника і музиканта — ми поховали у квітні. Згадую, як на День Музики слухала виступ гурту, де колись грав її Антон. Здавалося, все було як раніше. От ми, в наших красивих сукнях, як ніби й немає війни. От музиканти співають свої хуліганські пісні про Чорнобаївку і ракету–«блєдіну». Все, як раніше. Тільки хлопців — на двоє менше. Мінус два за одну весну.
Прощання з Вікою Амеліною – ніби той самий Книжковий Арсенал, тільки в якійсь викривленій версії. У багатьох в очах читається питання: хто наступний? Я думаю: як розірвати цю «вервечку поетів, які мусять вмирати одне за одного»: не порвати взаємозв'язки і взаємну відповідальність, а зробити так, щоби ми були останнім поколінням у часі, де поети й поетки мусять вмирати, відстоюючи свободу?
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
