Після першої ночі в Тбілісі, в готельному номері, я починаю танцювати. Роблю це вперше за час великої війни. Рухаюся, ніби людина, яка довго лежала в гіпсі і ще не до кінця довіряє власному тілу. Я танцюю і плачу. Намагаюся зрозуміти, що це.
Напередодні ми з Маґдою Новаковською, полькою, яка понад двадцять років живе й працює в Сакартвело (історична самоназва Грузії), лежали в мілкій гірській річці, чіпляючись пальцями за замулений зелений мармур на дні, й відчували життя. Із кущів на протилежному березі на нас уважно дивився буйвіл. Високо в розпеченому небі висів орел, навколо стояла насичена літня тиша. Ми не розмовляли — дихали.
На початку російського вторгнення в Сакартвело, в серпні 2008 року, Маґда була на дев'ятому місяці вагітності. Цивільні літаки вже не літали, польська амбасада кружним шляхом вивозила молоду жінку в Єреван, звідки її вже міг забрати урядовий літак із лікарем на борту.
В Україні ми часто запитуємо себе: ким ми вийдемо з цієї війни? Якими ми будемо? Що відчуватимуть люди поруч із нами, якщо в них не було нашого досвіду? Я дивилася на Маґду і думала: от жінка, яка тікала від війни в найінтимніший момент свого життя. Таке й захочеш забути — не вийде. Це змінює щось всередині назавжди. Та все ж от вона, жива й не божевільна. Тож у готелі вночі я згадувала про Маґду й танцювала.
Спільний біль
У Тбілісі ми з Ольгою Пікулою, депутаткою Маріупольської міськради «в екзилі», опинились на запрошення директора Польського інституту Тбілісі Леха Кончака. Лех та його багаторічна колега Маґда Новаковська за 15 років у регіоні працювали з десятками проєктів для повоєнних змін у Грузії. Тож за допомогою польських друзів ми починаємо знайомитися з країною, яка «пережила війну», а насправді досі перебуває в ній. П'ята частина Грузії окупована Росією; на кордоні з окупованими регіонами російські найманці викрадають людей, а політичний, економічний, культурний уплив РФ в останні роки вже ніхто навіть не намагається приховати.
Ольга Пікула, яка вирвалась із окупованого Маріуполя буквально за пару днів до початку так званих фільтрацій, говорить лише про хороше: про майбутню відбудову дивовижного мультикультурного міста на Приазов’ї, яке вже одного разу всіх здивувало стрімким розвитком після страшних російських обстрілів у 2015-му. Говорити винятково про майбутнє — її спосіб вижити. Та майбутнє це стоятиме на жахливому ґрунті: за попередніми даними, в Маріуполі з початку вторгнення загинуло від 20 до 30 тисяч людей. У муніципалітеті припускають — ці цифри можуть сягати 80-100 тисяч: люди гинули під завалами, звідки окупаційна влада їх не витягала; від холоду, голоду, ненадання медичної допомоги і страт. Ще один великий виклик для Маріуполя — з’ясувати не лише справжню кількість загиблих, але й ім’я та прізвище кожного й кожної.
У розмовах з нами грузини постійно ніби перепрошують, мовляв, їхній досвід крихітний порівняно з нашим, кількість загиблих ніби не така вже й значна. Щоразу їх зупиняю: навіть одного дня бомбардувань достатньо, щоби назавжди змінити все.
Акакій, журналіст із Тбілісі, розповідає про своє 8 серпня 2008 року (день російського вторгнення), згадує, як він ішов через міст над Мктварі, його родина лишилася в місті, з яким уже не було сполучення, і раптом над ним низько-низько пролетів винищувач. Робить коротку паузу. Кажу: я добре знаю, що ти відчуваєш, я знаю, де в ребрах у тебе зараз болить. Посміхається: так, саме там.
Сакартвело — підручник історичних пересторог. На кожному кроці тут відчувається, як багато можна досягнути — і як нестерпно багато втратити.
Нам, із нашою близькістю історичних досвідів, нашою роллю «залізних скоб», на яких трималося тіло російської імперії, дивитися одне на одного в дзеркало і цікаво, й корисно, й подекуди страшно.
Бути в Сакартвело разом із поляками — ще один вимір складної розмови. Ми багато говоримо про те, як змінюється матриця Центральної Європи. Хто на цьому колі історії, яка і не думала наближатися до закінчення, в ХХІ столітті вмирає, відстоюючи відданість цінностям свободи й гідності? Українці й грузини. Хто одними з перших приходить на допомогу? Поляки.
Юстина Мельникевич, полька з українським корінням, журналістка, яка давно живе в Тбілісі, говорить: «Під час війни в Україні про нас забули». Під «нами» вона має на увазі Сакартвело. Юстина підкреслює: це забування небезпечне й може вразити рикошетом. Юстина говорить і про потребу нових регіональних взаємодій: «Ми повинні трактувати Чорне море як суб’єкт». І справді, чи існує спільний для європейських країн наратив Чорного моря? Ще зі школи ми знаємо про «середземноморську культуру», ми сперечаємося про межі й роль Центральної Європи, та чи достатньо ми розмовляємо про Чорноморський регіон? Єдине, що я зустрічала останнім часом — це ініційована Goethe-Institut у Тбілісі та Єревані Чорноморська культурна ініціатива. Наразі це серія зустрічей письменників регіону, за винятком, звісно, Росії. На перших зустрічах не було також Туреччини, але, як пише Остап Сливинський, письменник і перекладач, який представляв Україну, «мені хотілося б, щоб Туреччина одного дня там з'явилася — якась інша, демократична, відкритіша. Мені здається, вона може стати зародком такої собі чорноморської версії Центральної Європи: об'єднаного розмаїття невеликих країн, які разом протистоять імперському монстрові».
Чорне море — регіон і крихкий, і потужний. Його потенціал ще має бути окреслений і озвучений. Його вразливість – і в загроженості торгових шляхів, і в дивовижній схильності країн регіону на різних історичних етапах потрапляти в пастку авторитарних режимів. Його крихкість — у складно відновлюваній екосистемі, катастрофічно поруйнованій російською війною проти України. Вже дев’ятий рік річки з Донбасу несуть у Чорне море важкі метали, що лишаються в ґрунті від обстрілів; залишені в воді й на узбережжі міни допливають до берегів Болгарії та Румунії; а підрив Каховської ГЕС спричинився до екологічної катастрофи, наслідки якої наразі складно оцінити.
Вигляд на печерне місто Уплісцихе, Сакартвело. Фото авторки
Збери свого диктатора
У місті Ґорі, яке росіяни нещадно бомбардували й палили в 2008-му, за 20 км від кордону з окупованим Самачабло (так званою в російському дискурсі «Південною Осетією»), досі функціонує музей Сталіна. Не музей репресій чи терору, не інституція, що осмислює помилки минулого, а традиційний музей вшанування вождя. Тут Сталін, один із найбільших тиранів ХХ століття, чиї накази призвели до знищення мільйонів людей, повноправно й ніким не осудно дивиться з десятків портретів — фотографічних, писаних маслом, вишитих, тканих на килимах, — ніби насміхаючись над історією, над усіма трибуналами сучасного світу. Власне, трибуналу над радянськими злочинами так і не відбулося.
Серед цитат Сталіна на експлікаціях, наприклад, такі (грузинською і російською): «Яким буде суд народу чи історії? Помилок було багато. Але ж були й досягнення? Помилки, звісно, припишуть мені. На мою могилу нанесуть купу сміття, але настане день, і вітер історії безжалісно її розвіє». Або: «Не виключена можливість, що саме Росія є країною, що прокладає шлях до соціалізму. Треба відкинути віджилі уявлення про те, що тільки Європа може вказувати нам шлях». Подані без жодних критичних коментарів, ці слова змушують мене почуватися не надто безпечно.
Я йду назирці за російськомовною групою. Екскурсоводка ніби й відкрито не впадає в прославляння сталінського режиму, але її промова сповнена тривожних маркерів: «велика вітчизняна війна», а не Друга світова, «встали всі як один в єдиному пориві!»… Кульмінації досягаємо в залі, присвяченій родині Сталіна. Я пригадую історію Якова Джугашвілі, сина Сталіна, який під час Другої Світової потрапив у німецький полон у чині старшого лейтенанта. За відомою версією, німці пропонували обміняти його на німецького фельдмаршала Паулюса. «Я солдата на фельдмаршала не міняю!» — цитує легендарну відповідь Сталіна екскурсоводка і додає: «…чим показав приклад усім батькам на Землі!».
Я чекаю бодай на кілька слів про репресії, натомість опиняюся в кімнаті-святилищі, де на своєрідному вівтарі лежить посмертна маска «вождя народів».
Тема репресій ледь відчутно з’являється в кімнатці внизу, куди доходять далеко не всі відвідувачі. Тут історія про винищення мільйонів людей звучить в дусі «було виявлено деякі недопрацювання». Значно гучніше промовляє музейний магазинчик на вході: портрети Сталіна на чашках, портсигарах, пазли «збери свого Йосипа», портретовані торбинки й футболки. Якась родина фотографує дітей на фоні скульптури «вождя» на вкритих червоною доріжкою сходах. Діти махають руками й посміхаються.
Ґоґа Кабурі, співробітник Польського інституту, чоловік років тридцяти, каже, що його покоління й молодші люди в музей Сталіна просто не ходять. Каже, ходять переважно іноземці, а історії, які розповідають у музеї росіянам, азійцям, українцям та «вестернерам» — різняться. Комісію щодо переосмислення музею збирали двічі чи тричі, та віз не рушив з місця ні за часів Саакашвілі, ні тим паче за часів нинішнього, проросійського уряду. Польський інститут теж неодноразово намагався підштовхнути грузинський Мінкульт до перетворення музею, та процес так і не розпочався.
Відразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну грузинське Міністерство культури звільнило майже всіх директорів музеїв, які мали помітну антиросійську позицію. З сучасної української перспективи мені вже незрозуміло, як Мінкульт може мати повноваження звільняти директорів закладів, але грузинський — може. І це один з печальних наслідків нереалізованої Саакашвілі реформи децентралізації: заклади культури не належать громадам, керівники не обираються за конкурсом, як в Україні чи Польщі, а призначаються на посади міністерством культури. Власне, тому Ґорійський муніципалітет і не може сам вирішити долю проклятого музею.
Ті ж директори, які дивом зберегли позиції, часом потрапляють у так звані чорні списки, і їхні заклади не отримують належного фінансування. Схоже, в такому списку опинився й Літературний Музей в Тбілісі: його директор Лаша Бакрадзе залишився на посаді, але приміщення музею в катастрофічному стані. На верхніх поверхах патьоки на стінах і стелях, в не надто доброму стані й сховище, де зберігаються старовинні манускрипти й такі артефакти, як, скажімо, рушниця Хаджі Мурата чи винна чаша Ніко Піросмані. Хтозна, можливо, якби Бакрадзе тоді замінили на когось менш зацікавленого в збереженні пам'яті та більш керованого, музей би профінансували.
(Поки пишу цей текст, з Тбілісі прилітає новина про звільнення Наташі Ломурі, директорки іншої важливої мистецької інституції — Будинку Письменників. Питаю — чи є офіційна причина? Колеги відповідають: після 24 лютого офіційних причин не існує).
Тбіліський Літературний Музей працює, зокрема, з відновленням витертої радянським режимом пам'яті про Грузинську Демократичну Республіку, яка постала в 1918 році (буквально на кілька місяців пізніше, ніж Українська Народна та Кримська Демократична Республіка), та активний мистецький поступ того часу. Про перший у сучасній історії Грузії досвід незалежності, коли національна окремішність означала й увагу до власного минулого, і самоусвідомлення себе частиною історії — європейської.
«Вся Європа (...) говорить нам: вітаємо ваше народження, ваш прихід! Мусимо справдити це благословіння нашими діями. Мусимо стати правдивими європейцями. Як бачимо, дороги Грузії й Росії розходяться. Наша дорога — до Європи, російська — до Азії», — проголошував у 1918 році Ное Жорданія, один з творців Грузинської Демократичної Республіки. Цитую цей виступ за книжкою Леха Кончака «Tbilisi. O Gruzji, ludziach i dziełach», виданою Міжнародним Центром культури в Кракові у серії «Центральна Європа».
У 2016-му Лаша Бакрадзе з колегами розшукували скульптурний портрет Жорданії, створений у 1920-му Яковом Ніколадзе. Усі ці роки гіпсовий бюст стояв у будинку онука Якова, та той і гадки не мав, хто це: історія Грузинської Демократичної Республіки повністю стиралась, і як виглядали її очільники мало кого цікавило — на відміну від вкарбованих в пам'ять навіть мого покоління портретів радянських убивць.
Ґорійський активіст Заза Меврішвілі, який допомагає українським родинам (їх у Ґорі зараз 43) та возить допомогу українським онкоцентрам, розповідає, як скількись років тому китайці хотіли купити у Ґорі статую Сталіна, аби зняти 3D-модель й наробити тисячі статуеток на продаж. Заза, на той момент депутат міської ради з відповідними повноваженнями, відмовився навіть виносити цю пропозицію на розгляд. Статуя диктатора зберігається в Ґорі десь подалі від людського ока — хоча б це громада змогла відстояти.
Відпочинок на окупованих землях
Відчуваю густий фізіологічний дискомфорт від присутності натовпів росіян, яких, за різними оцінками, в 5-мільйонній Грузії зараз від 120 до 300 тисяч. Важко стримуюсь, аби не почати розпитувати в них: «Як вам відпочивається в країні, яку ваша держава окупувала? Чи відпочивали ви також у Криму цього літа? А під Маріуполем?»
Між тим, натрапляю в соцмережах на записи російських користувачів: «Вчера ехали из Крыма по территориям новых регионов, проехали через весь Мариуполь. Вся дорога сплошной позитив. Все это залито южным солнцем, настроение жить. О войне напоминают лишь блок-посты. Весь исторический центр убит, конечно. Да и вообще весь город».
Ґеорґій, журналіст, каже мені: «Розумієш, до першої хвилі російських емігрантів навіть я ставився зі співчуттям: видавалося, що це люди, які намагалися щось зробити, але не змогли. Друга хвиля викликала зневагу, бо це були ті, хто тікали через економічні санкції й відсутність у магазинах улюблених західних брендів. А потім поперли чоловіки, які тікали від мобілізації. Це було нестерпно. Але законодавство влаштоване так, що сепарувати одних від інших неможливо. Офіцери на кордоні намагалися завернути назад всіх, кого могли, але це крихта в морі».
Каже, що для багатьох грузинів, попри нестерпність усього російського, спрацював економічний фактор: в не надто багатій країні можливість втридорога здати житло росіянам виявилася для багатьох сильнішою за гордість. У цьому місці моя емпатія не спрацьовує. Втім, я пишу цей текст, коли натовпи грузинів у Батумі закидали яйцями «круїзний лайнер» із російськими відпочивальниками, чітко декларуючи власне небажання приймати у себе туристів-окупантів.
Наприкінці липня в Тбілісі анонсували відкриття російського університету. «Це ж просто ґвалтування» — кажу я, задихаючись. Так і є — кивають головами мої грузинські знайомі. Питаю, чи, на їхню думку, тут постане такий же протест, як навесні 2023 року після спроби протягти в Грузії за російським лекалом «Закон про іноагентів». (До речі, справжній злам у протестах стався тоді, коли на проспект Руставелі вийшла молодь, яка вже не говорить російською, не хоче опинитися в культурно-політичній Росії). Колеги кажуть, що загалом так, заснування російського університету мало б спричинитися до аналогічної протестної хвилі, але уточнюють: розумієш, «не сезон» — літо, час відпочинку, багатьох активних людей просто не було в місті, і проросійська влада цим користується. Наразі російський університет у Тбілісі не відкрили, але восени відбудуться нові зустрічі грузинської сторони з росіянами з приводу «реанімації відносин».
Перетворення Сакартвело з регіонального дива на державу з метастазами російського впливу виглядає як пересторога для країн, які впевнені, що вже назавжди вибороли свої демократію та свободу (навесні один чеський редактор переконував мене в тому, що Чехії вже ніколи не доведеться їх відстоювати). О, парадокси історії: партія «Грузинська мрія», створена проросійським олігархом Бідзіною Іванішвілі, перемогла на перших в сучасній грузинській історії по-справжньому демократичних виборах. Реформи Саакашвілі були водночас блискучими і — недостатніми. Приділяючи багато уваги економіці, його уряд був не надто наполегливим у реформах соціальних і культурних, а реформу децентралізації, ключову в багатьох аспектах, Саакашвілі взагалі не провів. Ті ж соціальні реформи, які й відбулися, мусили ще дати плоди, аби люди їх відчули. Якісь реформи виявилися, навпаки, зашвидкими. Втім, усе це могло б збалансуватися з часом, якби не російське вторгнення в 2008-му.
Історія, схожа на українську: нажахана успішним розвитком і потенційним вступом до ЄС і НАТО своїх колишніх колоній, агонізуюча російська імперія вводить війська.
По війні темп реформ в Грузії очікувано стишується (попри потужні фінансові вливання Заходу); люди починають нарікати на недостатню соціальну захищеність; і вгодована російськими грошима партія «Грузинська мрія» будує свою виборчу кампанію, по суті, на підбурюванні ненависті до Саакашвілі. Далі «Грузинська мрія» пускає під укіс реформу юстиції, що призупиняє частину західної допомоги (для якої ця реформа була ключовою умовою), відтерміновує вступ Грузії до ЄС і відкриває дорогу російським, арабським та китайським грошам в регіон. Що, своєю чергою, зсуває вектор європейської інтеґрації країни.
Сади солідарності
Щоразу, коли йдеться про російські впливи та повзучу окупацію, грузини говорять: «Тільки перемога України може нас врятувати». Один із молодих співрозмовників навіть пропонує: «Ви маєте змінити наш уряд!» Сміюсь: «Йой, пригальмуйте! Наша задача — зруйнувати імперію і, бачить бог, ми стараємось. Але з вашим урядом давайте раду самі».
Так працює історична гойдалка: на різних етапах історії ми взоруємося одне на одного. Ми намагалися взяти найкраще з реформ Бендукідзе і Бальцеровича — а тепер самі накопичили досвід, яким можемо ділитися із сусідами. Передусім — знання про те, що свобода ніколи не дається назавжди й потребує щоденних практик.
Але насправді жодна з наших країн не може грати в цю гру сама — без підтримки таких же «нас», без солідарності. Без розуміння, що як мінімум у цій змученій насильством різних ґатунків Центральній Європі кожна і кожен із нас — це одне ціле.
Постколоніальні процеси подібні до феміністичних за своєю природою (адже так само є емансипаційними). Процеси, в яких ті, хто так довго вважався слабкими, випростовуються, об’єднуються й постають неймовірно сильними — на подив собі й світу. Встають і говорять: більше жодних пригноблень. Ніколи.
Я фізично інакше починаю відчувати слово «солідарність».
Менеджерка однієї з міжнародних організацій в Тбілісі говорить, що українки, яким вони допомагали на початку вторгнення, починали розмову з вибачень: з того, що в 2008-му, довірившись російській пропаганді, повірили, що Росія не нападала на Грузію.
Мої вибачення інакші. Сумнівів у тому, хто на кого напав на Кавказі, у мене не було з початкової школи: на початку 90-х у моєму місті на вулицях раптом з’явилося багато чеченських родин, батьки відносили в центри допомоги якийсь одяг, якого не так щоб було багато у нас самих, а натомість приносили від чеченців історії про війну.
Мої вибачення — в тому, що у 2008-му мій біль за пошматовану Грузію не мав жодного реального прояву. Я глибоко співчувала і вболівала — в себе вдома на кухні. Через шість років той же агресор вдерся в мою країну.
Способи стати поруч бувають різні. Навіть якщо вони не мають прямого геополітичного впливу чи не рятують життя. Зрештою, навіть антиросійські графіті, якими розписані стіни в Тбілісі, давали нам солодке відчуття солідарності.
І якщо деякі з цих написів комусь видаються занадто жорсткими, пригадаймо події в Сакартвело 2008 року. Варто видобути з пам’яті читані тоді в медіа історії про російських солдатів, які грали в футбол відрізаними головами грузинів, стріляли по коровах задля розваги, виносили з будинків родинні реліквії грузинських родин. Все, що відбувалося на Кавказі, як ніби на тренувальному майданчику, повторилося в Україні, в тисячократно збільшеному масштабі.
Я вже певний час не можу читати свідчень про війну проти нас, що триває. Але, як виявилось, можу — з дистанції часу і території. Доглибинно прийнявши слово «солідарність», я вже не скажу — «про їхню війну». Це та сама війна, просто в часовій дистанції. Як заворожена, вповільнено і без сліз, я читаю усні історії мешканок і мешканців Грузії, зібрані незалежним медіапроєктом Indigo в 2018-му, через 10 років після вторгнення. Маленька чорна книжечка історій має болючу для мене назву «Яблуневі сади». Яблуневі сади, основа мого напівсільського дитинства, горять від російських обстрілів, засихають вздовж південної течії Дніпра від нестачі води для поливу.
На одній із вкладок-ілюстрацій грузинської книжечки з крихким силуетом дерева – цитата: «Вони поруйнували наші гнізда».
Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
