Без гумору неможливо пережити війну. Сміх часом може бути гірким, він буває чорним, інколи втомлена усмішка вмивається сльозами, але саме гумор є природним щитом для людської психіки. Говорячи мовою автомобіліста, сміх – це амортизатор, який допомагає нам проходити глибокі вибоїни й стреси катастрофи, що стала нашою буденністю – війни.
З перших днів повномасштабного вторгнення в жартах було тільки трохи дотепу, а більше правди, різноманітних культурних (часто неусвідомлених) підтекстів, безліч відтінків іронії, сатири й сарказму. Чого лишень варта історія, коли жінка в південних степах України порадила озброєним російським окупантам насипати собі в кишені насіння, щоб опісля з тих окупантів була бодай якась користь – проростали соняхи.
Стиснений до форми інтернет-мему, добрий жарт за лічені хвилини ставав масовим, збирав мільйонні аудиторії. І допомагав долати шокуючу реальність, яку свідомість не завжди погоджувалася прийняти – аж такою та нова реальність була химерною і неймовірною. Скажімо, після викриття страшних злочинів і мародерства російської армії в Ірпені, Гостомелі, Бучі, Бородянці з’явився мем про дерев’яний муляж пральної машинки, що стоїть на узліссі. Підпис: «полювання на живця». Окупанти масово крали пралки, унітази і навіть фірмові кросівки з осель українців.
Для нас було шоком, що хтось може жити настільки вбого, аби красти такі базові побутові речі за тисячі кілометрів від свого дому. Геополітичний контекст полягав в іронії над російською пропагандою, яка говорила про «світлу» мету звільнення України від фашистів, які занапастили країну – а виявилося, що окупанти шоковані рівнем життя в Україні. В цьому була також алюзія на варварів, що атакують розвинену цивілізацію. Підтексти можна розвивати й продовжувати, але почалися вони з жарту про пралку на узліссі й символізували опір – бажання виловлювати й відстрілювати окупантів, удаючись до хитромудрих вигадок.
Коли весь світ заговорив про страх перед ядерною загрозою з боку Росії, українці сміялися й вигадали новий мем – про Щекавицю. Це один із пагорбів у Києві, і саме там дотепники радили зібратися на оргію в разі удару смертельної бомби. Мовляв, якщо вже вмирати, то кохаючись і тішачись життю. Миттєво з’явилися футболки «Я буду першим на Щекавиці», багатотисячний чат, де не тільки жартували, а й справді домовлялися про інтимні зустрічі чи обмінювалися розпусними фотографіями. Щекавиця стала нашою відповіддю на загрозу ядерного удару, проти якого ані проста людина, ані без’ядерна держава нічого зробити не можуть. У такій ситуації – коли фаталізм бере гору, в цьому випадку гору Щекавицю – залишалося тільки плюнути агресору в писок, відкоркувати шампанське й сміятися, славлячи останні хвилини життя.
Невипадково відлік модерної культури українці ведуть саме з сатиричної поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Травестія на взірцевий твір високої літератури Римської імперії, створена українським письменником (до речі, військовим) у часи Російської імперії, є своєрідною базою, окулярами, через які українці дивляться на світ. Ясна річ, цей гумор, цей особливий іронічний дух створив не Котляревський, він лише безпомильно вловив і відтворив одну з рис української ментальності: примружений скептичний погляд на імперію, на чужу силу й насильство. «Еней був парубок моторний» – це ж про сучасного українського вояка, який виставляє на узліссі муляж пралки, щоб зловити на живця кровожерного росіянина!
Почуття гумору українців, цей дотепний погляд на себе, на власну історію й трагедії, що спіткали наш народ, дуже природно вписується в ширший контекст центральноєвропейського гумору. Еней тут – двоюрідний брат вояка Швейка. Бо, власне кажучи, що саме об’єднує Центральну Європу? Крім географії, яка далеко не для всіх така очевидна (тому й називають Центральну Європу – Східною), і крім однакових залізничних вокзалів у її містах, про що так влучно говорив чеський письменник Богуміл Грабал?
Як на мене, центральноєвропейський менталітет, культура цього регіону має дві основні риси – любов до меланхолії та понурого гумору. Меланхолія, часто безпричинна туга, властива центральноєвропейській душі. Цей флер світлого смутку пов’язаний, мабуть, із континентальним кліматом, довжелезною зимою й похмурою тванистою осінню.
Натомість особливий центральноєвропейський гумор виник завдяки (чи всупереч) трагічній історії сусідства з грізними й сильними імперіями, століть бездержавності й утисків, численних воєн. Це територія з найвищою концентрацією катастроф на квадратний кілометр, це живий музей поразок і бід. Коли імперії вирішують когось загарбати чи окупувати, їхні армії передусім погрожують Центральній Європі.
Тому центральноєвропейські народи мали таку історію, після якої тягне якщо не на самогубство, то принаймні вганяє в депресію. Згаданий уже Грабал у своїх есеях писав про це інакше: «Хто хоче жити в Центральній Європі, той не може бути тверезим». Бо ж чехи, угорці, румуни, поляки, словаки, українці, хорвати, євреї століттями жили з відчуттям небезпеки, відчували загрозу, очікували початку нової війни чи окупації. Якщо ставитися до такого життя всерйоз, то можна збожеволіти. Тому й винайшли свої особливі ліки – гумор.
Нобелівська лавреатка Ольга Токарчук ділиться спостереженням про цей наш тип гумору: «Мілан Кундера пояснює це так: у світі Франца Кафки комізм не створює контрапункту до трагедії, як, наприклад, у Шекспіра, — там комізм урівноважує трагедію, стає перепочинком, він катарсистичний. У творчості Кафки комедія іманентна трагічній ситуації, вона якось висміює її зсередини.
(…) Значна частина світу сьогодні читає Кафку як похмурого автора, а його книги — як страшні й депресивні, що, можливо, нагадують сучасні фільми жахів. Але коли Кафка вперше прочитав своїм друзям початок «Процесу», слухачі — та й сам автор — сміялися до сліз. Як же не сміятися? Вранці до К. приходять двоє чоловіків і заарештовують його. Коли К. у нічній сорочці щось їм пояснює, вони з’їдають його сніданок. Або: Ґреґор Замза – прокидається вранці великим жуком, але думає лише про те, як вчасно прийти в офіс і не спізнитися на роботу».
Цей весь довгий вступ був потрібен мені тільки для того, щоби виправдати подальшу розповідь. Річ у тім, що вся робота нашої волонтерської команди, яка купує і перевозить автівки на фронт, пронизана специфічним чорним і вкрай неполіткоректним гумором. Безумовно, це все аморально, але даруйте нам це: коли ти часто наражаєшся на небезпеку і на власні очі бачиш страшні руйнування й смерті – гумор стає відповідний. Особливо в гурті чоловіків, які кілька діб майже без сну на межі виснаження їздять на фронт. Якби ми не жартували – в тому числі один з одного – то зривалися б на агресію й конфлікти. Дурнуваті й огидні жарти дозволяють вчасно випустити пару й зняти напругу, щоб рухатися разом далі.
Гаразд, не тягнутиму. Ситуація виглядала так: одного разу з нами на південний фронт поїхав відомий футболіст, справжня зірка спорту. У фотографіях і відеосторіз у соцмережах перед поїздкою я всіляко підкреслював, що з нами їде така відома людина. Дякував за його підтримку й участь. Тоді в нашої поїздки до військових підрозділів була ще одна додаткова, сумна мета: ми мали забрати особистий автомобіль нашого знайомого військового, який помер на службі від серцевого нападу. Його джип треба було забрати в одній із причорноморських областей України й привезти рідним на Закарпаття.
Десь під Уманню, коли ми проїхали вже сімсот кілометрів і шляху назад не було, я зібрав усю нашу команду на заправці й звернувся до футболіста. Слухай, мовляв, ти велика зірка і ми взяли тебе з собою для реалізації однієї складної, але шляхетної мети. Наш знайомий військовий помер. Оскільки він не загинув у бою, а помер природною смертю, то військова адміністрація не може безкоштовно транспортувати його тіло через усю країну. А везти його комерційним рефрижератором дуже дорого для незаможної родини. Тому ми вирішили самі привезти його в його ж джипі.
І зробимо ми це завдяки твоїй славі й авторитету, дорогий футболісте. Візьмемо тіло покійного військового і посадимо ззаду в джип. Ти сядеш біля нього і їхатимеш поруч, як давній друг. У вже задубілу руку військового ми вкладемо банку пепсі, щоб він виглядав живішим. Коли нас будуть зупиняти на блокпостах і перевіряти документи – ти будеш його обіймати й казати, що твій друг заснув, бо був на довгому чергуванні. Таким чином ти допоможеш сім’ї покійного і зробиш прекрасну шляхетну справу.
Водії з нашої команди, які за двадцять з гаком поїздок на фронт уже звикли до подібних розіграшів, схвально закивали головами й з поважним виглядом підтвердили мої слова. Отетерілий футболіст зблід і роззирався довкола, не вірячи власним вухам, але ми грали свою роль упевнено. Всю наступну добу ми розвивали тему про покійного – хтось давав футболісту темні окуляри, щоб він міг надягнути їх на свого майбутнього супутника, хтось радив записати на телефон чужий голос і вмикати на блокпостах нібито від заспаного покійника: «Відчепіться, дайте відпочити…». Словом, футболіст повірив і вже готувався до тяжкої дороги назад.
Розіграш розкрився, коли ми нарешті прибули у розташування військової частини. Там футболісту розповіли, що тіло військового без жодних проблем відправили додому за державний кошт, а забрати треба тільки його автомобіль. Дізнавшись про вигадану нами історію, вся військова частина ще довго реготала і навіть почала розвивати історію. У їхніх жартах тіло померлого побратима садили на стілець і він нібито чергував біля в’їзних воріт; був доволі реалістичний дотеп про те, що померлому ще кілька місяців виплачували зарплатню, видавали форму й харчі; особливо зухвалі кепкували про те, що задубіле тіло покійника посадили в крісло командира військової частини і місяць ніхто не помічав різницю, а робота навіть покращилася, бо ніхто не заважав.
Товариш померлого резюмував цей наш розіграш так: класно ви придумали, бо таким чином небіжчик ще кілька днів прожив із нами – в наших жартах і розмовах. А що був він веселої й легкої вдачі, то йому б такі «проводи» на той світ точно припали до душі.
Що ж, сподіваюся, що не пожалкую через те, що записав цю історію. Якщо вона вас якось шокувала чи згірчила – вибачте і спишіть на тяжкі реалії воєнного часу. Яке життя – такий і гумор.
Ага, і постскриптум: футболіст із нами більше не їздив.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
