У мене не було шансів не прочитати книжку польського журналіста Збіґнєва Парафіяновича «Польща на війні». Вона ще не вийшла друком в Україні, але вже зробила чудову маркетингову кар’єру: спочатку під виглядом сенсаційних витоків з’явилася на центральних новинарських ресурсах, звідки перекочувала в соціальні мережі, щоби згодом стати поживаю для експертів і політологів.
Сенсації, скандали, інтриги й потаємні деталі з життя найвищих владних кіл двох країн – уже достатня підстава для медійного успіху, тож книга Парафіяновича швидко стала популярною темою для обговорення. Суттєво посилили зацікавлення книгою додаткові чинники – драматична зміна влади в Польщі й цинічна блокада кордону для українських перевізників. Ці події створили емоційне тло, а далі все пішло як завжди – сварки, образи, обсмоктування біографії автора, сумнів у його професійності (спойлер – даремний), зневажливе трактування його анонімних інформаторів (спойлер – слушне), перекручування і гра в «чув дзвін та не знаю де він».
Моїм першим стимулом прочитати цю книгу була її назва. Люблю, знаєте, дошкульні й глузливі заголовки, ціную почуття гумору, особливе чорне, а в цьому випадку йдеться саме про такий підхід. Бо ж не могла серйозна й професійна людина назвати книгу «Польща на війні» – це було би блюзнірством на фоні реальної війни в Україні. Більшість читачів помилково сприйняли цю назву всерйоз, але, як на мене, йдеться про відвертий сарказм, посутню критику польської влади, яка з кожним новим місяцем втрачала ініціативу й зрештою з союзника номер один почала перетворюватися в конкурента, а згодом і опонента влади української. Ця книга – достатньо холоднокровний і неприємний розтин польської східної політики останніх двох років, порпання в її несимпатичних таємницях, що межує з жовтою пресою.
Але, зрештою, Парафіянович і не претендує на глобальну, об’єктивну й вичерпну історію польсько-українських стосунків у перші півтора роки війни. Автор написав книжку про закулісся політики, про те, як на велику історію впливають дрібні людські слабкості й особливості темпераментів, ба навіть сімейний чи освітній бекґраунд (милий інтелігент Дуда з Кракова й хамуватий хуліган Зеленський з Кривого Рогу, як пише про них журналіст). На великих екранах історії ми бачимо офіційну й прилизану версію подій, натомість Парафіянович зазирає за лаштунки, винюхує підступи й обмани, описує людську вразливість перших осіб. До такого підходу можна мати суттєві застереження, але він має право на життя, особливо – як у випадку «Польщі на війні» – коли книга написана легко і справді затягує в читання.
Чимось вона схожа на любовний роман, щемку історію, що починається з романтичних побачень, красивих жестів і квітів, але з кожним місяцем перетворюється на все більш рутинну й нецікаву драму. Адже росте кількість взаємних непорозумінь та пов’язаних з ними образ, невиправданих сподівань та змарнованих інвестицій, з’являється втома й нудьга, ревнощі й заздрощі навколо (не)обіцяної геополітичної вірності. Автор закінчує книжку на доленосній миті, коли стосунки (колишніх?) закоханих прямують від охолодження до розриву, але нам, читачам, залишається сподіватися, що зі зміною влади може змінитися й настрій у взаєминах між Варшавою й Києвом.
Немало українських коментаторів, згірчених останніми місяцями уже відверто напружених українсько-польських стосунків, сприйняли цю книгу як наїзд на Україну чи як зневагу до нашої жертовності у війні. Це хибний кут зору, адже, повторюся, ця книжка не про війну і не про Україну – в її центрі польська політика та польські внутрішньовладні розклади (конкуренція за вплив між командою президента Дуди та прем’єра Моравецького, позиція «старої гвардії» ПіСу), спроба через українську тему побачити успіхи й фіаско Польщі у співпраці з Брюсселем, Вашингтоном чи Берліном. Так, на сторінках книги є кілька «несмачних» випадів на адресу України і її влади, але варто пам’ятати, що це не слова автора, а тези його (на жаль, анонімних) співрозмовників.
Наприклад, автор пише про розвиток особистих та робочих взаємовідносин між польським та українським президентами: «Анджей Дуда швидко знудився, втомився і розчарувався в Україні. І це трапилося задовго до того, як Зеленський почав натякати, що польський президент своєю блокадою українського зерна підтримує Росію. Дуда не скористався шансом увійти в історію як президент війни і політик стратегічної теми. Він просто пустив усе на самоплив. Він не витримав тиску і харизми Зеленського. А той просто повірив у свою божественність і почав грати в брудні ігри».
Так, безумовно, це критичний випад на адресу президента України, який на піку своїх геополітичних успіхів та популярності в світі почав забувати про давніх, але менш впливових союзників. І – сподіваймося, що знехотя – допустив ситуації, коли Польща як стратегічний союзник опинилася на других ролях (або принаймні відчула себе такою). Адже треба було переконувати Берлін і Париж, вести переговори з американськими елітами – тож навіщо витрачати час на поляків, які все одно нас давно і у всьому підтримують?
На жаль, з українського боку було висловлено замало слів подяки, вчинено замало кроків назустріч, задекларовано замало поступок у символічних питаннях. Замало – як на колосальний і всебічний характер підтримки з боку Польщі як держави і поляків як народу. Але також замало – з огляду на перебіг складної виборчої кампанії всередині Польщі, де влада розраховувала на поступки і подяки від України для своїх агітаційних планів. Так, це цинізм, але саме так виглядає реальна політика у демократіях – влада мусить робите все, щоб перемогти на виборах і утримати владу.
Чи є ці слова й точка зору критикою України з боку Збіґнєва Парафіяновича? Так, але значно критичнішими вони є щодо польської влади: визнати, що в ключовий політичний момент президент великої країни, яка живе біля війни, «втомився» і «знудився» від цієї теми – це фактично звинуватити його в інфантильності. Здається, історія заходить на нове коло: такі ж розчарування польська влада мала і через кілька років після Помаранчевої революції, і після Революції Гідності (згадайте, що навіть безвіз Порошенко символічно відкривав на кордоні зі Словаччиною, хоча це нонсенс), і знову наступає на ті ж граблі тепер, на другий рік після початку великої війни.
Висновок напрошується один: для того, щоб стати реальним, а не декларативним регіональним лідером, Польщі потрібно вибудувати системну східну політику і менше уваги звертати на особисту «хімію» між лідерами та персональні образи, що на фоні історичних викликів виглядають зовсім по-дитячому.
Слід мати на увазі, що «Польща на війні» – це навіть не книга про Польщу, а всього лише про польську владу, яка – хто б там що не казав – зробила колосально важливі кроки для підтримки України. Але навіть ці кроки, суттєво затьмарені дрібним політиканством у час виборчої кампанії, бліднуть на фоні історичного рушення польського народу на підтримку народу українського.
Так, польська влада відкрила кордони, але саме прості поляки відчинили двері своїх домівок, шкіл, підприємств. Це поляки, десятки мільйонів поляків у критичний момент виявили найкращі риси свого менталітету – шляхетність, великодушність, готовність допомогти, (християнський) порив забути старі образи і простити, щоб врятувати. Про це ще напишуть чудові книжки і знімуть прекрасні фільми. Бо саме цей вияв доброти й солідарності був насправді доленосним для історії стосунків наших народів. Не хто де і з ким випивав, не хто як і чому на кого образився, хоч такі подробиці й викликають тимчасовий інтерес і медійний шум.
Цього разу нову сторінку для українсько-польських стосунків відкрила не влада, не офіційні чи тіньові еліти, а люди. Люди, яких було мільйони, десятки мільйонів – і з польської, і з української сторони.
Нам усім тепер слід думати, як цю спільну силу не змарнувати.
Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
