Попри фізичну близькість до кордонів Європейського Союзу і географічну приналежність до Європи, Україна довгий час лишалася віддаленим місцем, «непізнаною територією», яка зрідка пробивалася у світові новини (звісно ж, через катастрофи або спортивні звитяги). До повномасштабної війни Україна в уяві пересічних іноземців була невідомо де, на околицях Європи, часто проігнорована навіть у спеціалізованих розділах слов’янських та східноєвропейських студій. Цю прикру несправедливість поправила війна. Але, як і в решті інших речей, війна нічого насправді не може виправити або покращити, вона може лише перетворювати твої найщиріші бажання у втілені кошмари. З війною регіонального масштабу місце України стало усім відомим, а наші кордони з усім насиллям, що відбувається в їхніх межах, потрапили під уважний світовий нагляд, ніби контейнер з токсичними рідинами, за яким треба стежити, аби з нього не розплескалося. Близькість України раптом стала відчутною чи не на дотик.
Фізично ж війна лишається виключно українським досвідом, що обмежений кордонами країни. Безпольотна зона, воєнний стан, комендантська година, сирени і, звісно ж, ракети, що падають на українську землю, прокреслюють невидиму для ока, але чітку лінію між Україною та Європою. Коли російська ракета перетинає кордон ЄС, пролітаючи над територіями Румунії або Польщі, завданням усіх відповідальних сторін стає заперечення цієї події, бо, принаймні на символічному рівні, ця ракета має лишатися виключно українською проблемою, а її ціллю може бути лише українське тіло. І байдуже, що фактичними жертвами атак можуть стати будь-які тіла, як це сталося 16 листопада 2022 у селі Пшеводув, коли українська ракета протиповітряної оборони впала на фермерське угіддя і забрала життя двох людей. Проте визнати, що загрози ракетних атак Росії виходять за межі України – означало б і визнати, що вторгнення є проблемою іншого масштабу, а отже, слід було вжити певних заходів раніше і готуватись до нових тепер.
«Адміністрація Байдена чітко дала зрозуміти Києву, що певні акти насильства за межами України не допускатимуться», — йдеться в одній з новин. Усе насильство, скоєне під час цієї війни, має бути поза межами Європи, якщо не фізично, то принаймні на символічному рівні. Дискурс цієї війни перетворює сторону, яка захищається, на прийнятну жертву: Україна стає зоною, де акти насильства толеруються світом до тих пір, поки їхньою ціллю є українські тіла. Контейнер має бути герметично запакований.
У своїй історії про те, як високопосадовці США відреагували на перші дні війни, Politico цитує сенатора Ліндсі Грема, який відповів на прохання мера Києва надати зброю, щоб запобігти вторгненню: «Це було дуже, дуже пристрасне прохання. Я сказав: «Слухай, я не знаю, чи ми вчасно діятимемо так, як ти просиш, щоб змінити ситуацію. [...] Якщо ви зможете витримати, і через два тижні після вторгнення ви все ще стоїте, все ще боретеся — це як Роккі, ви боєць, чи не так? Просто покажіть нам, що ви Роккі». Інший респондент, заступник радника з національної безпеки з міжнародної економіки в Білому домі Дейліп Сінгх, поділився: «[...] європейці багато разів підкреслювали, що візуальні ефекти мають значення. Іншими словами, це вторгнення повинно було насправді бути чимось, що політичні лідери могли побачити на екрані — це те, що створило б емоційну напругу, необхідну для реалізації таких амбітних пакетів [санкцій], як той, який ми збирали». Таким чином Україна з невідомої країни мала перетворитись на країну, чиє право на існування має виглядати переконливо. Україна має не лише боротися, але й «продавати» свою боротьбу світові.
«Відчувати біль — це мати певність; чути, що інша людина відчуває біль — це мати сумнів» — це блискуче спостереження есеїстки Елейн Скеррі у її праці The Body in Pain. Артикульовне чи ні, це спостереження на рівні тіла відчуває кожна жертва і кожен свідок. Українське суспільство, що переживає роль і жертви, і свідка одночасно, шукає певність, способи подолання сумніву в іноземців, які дивляться на війну з екранів — через документування, створення мереж солідарності, через пошуки нової мови про біль, через мистецтво.
У лютому 2023 року, через рік після повномасштабного вторгнення художниця Жанна Кадирова запустила проєкт «Російська ракета 2022». Це набір невеликих стікерів у вигляді російської ракети «Кинджал», які художниця пропонує купити і клеїти на вікна автобусів, потягів та літаків за кордоном. Стікери надруковані так, що ракети виглядають реалістично, а на склі у транспорті вони ще й імітують рух у небі. Очевидно, мета — зробити стікери візуально подібними до реальних ракет, а отже, хоча б на кілька секунд вирвати пасажирів з їхнього пасивного стану і змусити напружено вдивлятись у небо за вікном. Кадирова визнає, що проєкт спеціально зроблений для іноземної аудиторії, кажучи: «Моє завдання — справити враження на європейців, нагадати їм про те, як ми живемо. [...] Проєкт спрацював, якщо вони можуть уявити, що воно летить у їхньому небі».
«Кинджал» — це гіперзвукова балістична ракета, яку українська ППО до останнього часу не могла перехопити. (Після того, як Україна отримала від союзників системи повітряної оборони Patriot PAK 3, низка офіційних джерел заявляла про успішне перехоплення «Кинджалів» над Україною.) «Це неважливо, який тип ракети. Я могла її від руки намалювати і підписати «російська ракета». Навіть якусь вигадану наліпити», — каже художниця. Мабуть, вона права: тип ракети не має значення. Але правдоподібність стікера — це якраз те, що робить проєкт ефективним. Бачити справжню ракету в небі над собою — це важкий досвід. Тож навіть дві секунди шоку та ступору після того, як ви побачили ілюзію ракети десь з вікна потяга, можуть справити сильне враження. Через свій проєкт Кадирова намагається підважити символічні кордони між Україною та світом і зробити ракету частиною досвіду європейців.
Та чим насправді ділиться Кадирова, коли поміщає образи ракет у мирний простір європейських міст? Очевидно, завданням художниці було на мить порушити відчуття безпеки, а отже, завдати хай і нетривкої, але шкоди. У думках про стікери я одразу впираюсь в етичне питання «лякання» людей у країнах, що масово приймають українських біженців. Думаю про ризик ретравматизації власних співгромадян за кордоном замість обговорення досвідів та контекстів із тими, хто не може уявити собі війну на рівні тіла й простору. Як почувається українська біженка, побачивши стікер з ракетою на склі вікна потяга десь у Кракові? Чи травмує це її? Подумавши ще трохи, уявляю, як імовірно саме українська біженка і буде клеїти стікер-ракету на скло потяга чи літака. Бажання стерти кордони війни, викричати біль на ні в чому не винних перехожих, змусити їх уявити себе на нашому місці — це те, про що у моменти відчаю я неодноразово фантазувала під час свого перебування за кордоном. Впевнена, у цій самотності та емоційній відчуженості за межами дому нас багато.
Питання «як саме ділитися досвідом війни?» постало у суспільстві значно пізніше, за місяці після повномасштабного вторгнення, і обмежилося вузькими обговореннями. У перші тижні великої війни завданням усіх — представників влади, лідерів думок, блогерів, зірок, звичайних користувачів соцмереж і самих військових — стало швидке поширення власного і чужого досвіду у своїх мережах контактів і прохання про допомогу. Кожен і кожна діяли власними методами і обирали власні тактики. «Війна стала контентом, що ллється з кожної платформи одночасно», — пише журналіст Кайл Чайка у своєму тексті «Спостерігаючи “першу тікток-війну” у світі», що вийшла на The New Yorker. Термін «тікток-війна» згодом міцно вкоренився у слововжитку медіа, а сам текст обґрунтовує запам’ятовуваність контенту, згенерованого самими користувачами через те, що цей контент показав «перші і найбільш щирі свідчення російського вторгнення».
У книзі «Суспільний договір фотографії» мислителька та теоретикиня медіа Аріела Аїша Азулай стверджує, що поширення фотографії дозволило створити дерегульований і децентралізовний політичний простір, який врешті контролюється не лише представниками влади. «Цей громадянський політичний простір,[...], який люди, що використовують фотографію, — фотографи, глядачі та люди, яких фотографують — уявляють щодня» (The Civil Contract of Photography, New York: Zone Books, 2008). Поширення футажу допомагає мобілізувати віддалених акторів та спостерігачів в уявлювані спільноти, об’єднані довкола політичної ідеї спротиву слабкої, маргіналізованої демократії великій і сильній автократії. Або навпаки. Таким чином, до того сліпа пляма, а тепер фізично регульований простір України водночас розширюється нелінійно на інформаційно залучені спільноти, що географічно віддалені і розпорошені по світу.
Поширення документального контенту через соціальні мережі перетворилось на інструмент, здатний формувати реальність та спонукати до політичної дії. Позиція пасивного, віддаленого спостерігання, з якої постмодерністські теоретики відкидають усю воєнну фотографію як стерильну і цензуровану, звучить усе менш і менш актуально для незалежного, низового і укоріненого в веб-поширенні виробництва документального зображення. Азулай підважує цю позицію, з якої дослідник чи глядач замість дивитися на зображене, у кожній світлині бачить кінець зображення. Натомість, продовжує вона, навіть після проголошення ери стерильної «техновійни» виробництво зображень не припинилось як серед професійних фотографів, так і серед аматорів, як у провідних медіа, так і на «узбіччі» суспільної уваги, осідаючи в архівах або циркулючи в інтернеті. «Ці фотографії спростовують поширене припущення про те, що постмодерна війна робить неможливим побачити війну та її жахи». Російська війна в Україні підтверджує думку Азулай: дистанційне цифрове споглядання може впливати на ситуацію, а глядачів — зробити учасниками боротьби. OSINT-рухи, фандрейзингові спільноти, антифейкові ініціативи та масові скоординовані дії у соціальних мережах (наприклад, NAFO) — усе це результат активного споглядання зображень, яке спростило уявляння себе на місці українців та українок, і врешті, вплинуло на курс російської війни в Україні. Саме тиск західних суспільств, що дивилися на війну з екранів, на свої уряди призвів до залучення підтримки партнерів.
З цієї перспективи інтервенція Кадирової в публічний простір — це теж приклад децентралізованого залучення до активного споглядання. Продаючи стікер-сети за донати, Кадирова збирає гроші на благодійний фонд «Kyiv Angels», що купує обладнання для військових. Проте первинну мету художниці я бачу як потенціал для субверсивного переозначення: якщо стікери почнуть клеїти самі місцеві європейці, це стане красномовним знаком солідарності і жестом, що читатиметься «це не лише українська війна, а російські ракети цілять не лише в українські тіла».
*
У травні 2022 року філософ Поль Б. Пресьядо запропонував фантазійне вирішення війни в Україні. Він написав: «Єдиний спосіб виграти цю війну — це зупинити цю війну. Єдиний спосіб боротьби з фашизмом, націоналізмом, расизмом і мізогінією — це припинити виробництво зброї і змусити Росію зупинити вторгнення. Ми не маємо надсилати зброю. Ми маємо надіслати мирні делегації до Росії та України. Ми маємо мирно окупувати Київ, Львів, Маріуполь, Харків, Одесу. Ми усі маємо відправитись туди. Тільки мільйони неукраїнських неозброєних тіл зможуть виграти цю війну. Я уже чую, як ви кажете, що моя позиція утопічна. Але в реальності це чи будь-яке інше рішення є дистопією. not voyne!»
Я вдячна Пресьядо за пошуки рішення, проте, неакадемічною мовою кажучи, його пропозиція мене відверто бісить. І не лише тому, що з неї очевидно: Пресьядо розуміє, що українське життя для російської армії нічого не коштує в порівнянні з життями інших, і сам адаптує цю ієрархією життів. А ще й тому, що ця пропозиція унаочнює, наскільки погано теоретик, який наважується коментувати чужу війну, уявляє собі сучасні воєнні дії. Як, до прикладу, мало він знає про принципи роботи артилерії та зенітно-ракетних комплексів, що обстрілюють зони за десятки кілометрів, не розрізняючи навіть цивільні тіла від військових, не кажучи про «українськість» цих тіл. Або про балістичні ракети, що після запуску дають українським тілам від 3 до 5 хвилин на пошук сховища. І які нікчемно далекі його кабінетні роздуми від реальності, як мало вони здатні запропонувати жертвам війни — безлицим об’єктам його утопічної пропозиції. Адже співчуття і емпатія якраз визначаються здатністю уявляти.
Проте в одному я мушу погодитися з Пресьядо: ця війна, як і попередні і наступні війни, доводить, що поділ тіл на «українські» і «неукраїнські», на вимірювання цінності життів за ідентичностями, на жаль, фактично відбувається. Ми, люди, зважуємо жертви за національними ознаками, і обчислюємо їх, аби вписати в свої політичні наративи.
На Заході, де я прожила останні два роки, власне тіло відчувалось чи не виключно як українське. Постійний тягар презентації України, який підпорядковує собі усі сфери життя, не лишає простору для відчування особистого. Повсякчас важливим є лише те, що відбувається з Україною, лише на це витрачаються усі емоційні ресурси і інтелектуальні зусилля. Це схоже на стан зміненої свідомості, і навіть усвідомлення свого зредукованого до функції українки тіла не дає змоги вийти з нього.
Відштовхуючись від фантазії Пресьядо про подорож неукраїнських тіл в Україну, я думаю про те, як зараз ця фантазія реалізовується у зворотному напрямку: війна виштовхує українські тіла поза українські кордони. Тим часом я, попри ідеологічну незгоду, втілюю, як можу, пропозицію Пресьядо — тягну своє українське тіло додому, аби «мирно окупувати» невеликий клаптик свого міста.
Повернення додому — це дієвий спосіб вивести своє тіло з-під влади бінарних означників «українське»/«неукраїнське». Замість безперервної роботи з репрезентації за кордоном, вдома мене чекає полегшення від відчуття себе – собою. Замість світових новин, суперечок з лідерами думок у соцмережах, невисловленого розпачу через невігластво щодо української історії та українського суспільства, тут мене чекає проста однозначність. Є лише моя історія, моє суспільство і моє знання про себе. Складність, суперечливість і внутрішні протиріччя історії, суспільства і самої себе в Україні є якоюсь усім зрозумілою даністю, а головне, вони не здатні змінити консенсус, який не потребує обговорення: у нас усіх, українських і неукраїнських тіл, є одна загроза — авторитарні режими з величезними збройними ресурсами. Лише тут, в Україні, пріоритет цієї проблеми зрозумілий усім. Саме беззаперечна згода з цим фактом знімає з мене тягар проговорення очевидного, який тягнуть на собі українці за кордоном.
Заземлення і повернення у простір свого тіла — це недооцінений і малопомітний аспект втрати у наших розмовах про досвід біженства. Переміщаючись з безпечного простору західної країни у небезпечний український я відчуваю, як значення теорії для мене безнадійно слабне, а важить лише місце і те, що саме я в цьому місці практикую і до чого можу дотягнутися власним тілом.
З дня мого повернення в Київ минув рівно місяць. За цей час обстріл міста відбувся лише раз. За кілька днів після цього, коли я їм булку з корицею у київській пиріжковій, починається чергова тривога. Десь на північному сході Росії злетів стратегічний літак, що несе Кинджали, а значить... а що це значить? Я окидаю оком відвідувачів кафе. Інші озираються так само розгублено. Шукаючи не інструкцій як діяти, а індульгенції не діяти ніяк: нікуди не йти, нічого не переривати, удавати життя, в якому тривога не тривожить. Якщо зліт винищувача це терор, то не-діяти — це йому протистояти?
Ракета у небі стала звичним медійним персонажем. Під час повітряних атак місцеві, які бачать ракету, що летить над їхнім регіоном, публікують оновлення щодо її напрямку у соцмережах, щоб попередити інших про небезпеку. Щоразу, коли десь у Росії чи Білорусі злітає винищувач, життя в Україні переривається паралізуючим очікуванням атак. Кінотеатри зупиняють покази, лікарні закриваються в години прийому, а магазини просять клієнтів покинути приміщення. «Коли чуєш сигнал тривоги, ти кожного разу маєш приймати для себе рішення: ховатися чи не ховатися», — каже українська художниця Альона Соломадіна. Такий емоційний терор вимагає навіть не фізичної присутності ракети, а простої можливості удару.
Зараз листопад, попереду зима, від якої усі очікують блекаутів. Кожен наступний день без сирени викликає неприємну тривогу всередині. Кожен спокійний день сьогодні означає відкладений масований удар потім. Це «потім» точно настане, у листопаді чи грудні, сто ракет чи двісті, але настане. Жити в очікуванні масованого ракетного удару — це дивний стан. Дивно знати напевно, що на тебе чекає загроза, і замість логічного поклику «бігти» — відволікати себе нещирим «все ок». Дивно переконувати своє тіло діяти ніби у безпечних умовах, знаючи про небезпеку.
Серед безлічі кадрів із ракетами, що циркулюють у медіа, один видався мені особливо цікавим. На знятому через ілюмінатор літака над Молдовою фото видно довгі стовпи диму над Україною, кожен з яких лишило влучання. Пролітаючи над сусідньою країною, пасажирський літак дозволяє безпечну відстань для спостереження за епічним місцем, де триває війна.
Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
