Я ніяк не можу позбутися звуку в своїй голові. Це звук, якого я в реальності не чую і який боюся уявити по-справжньому, втім, саме він мене переслідує.
5 жовтня 2023 року, по обіді, російський Іскандер влучив у кафе-магазин в малесенькому селищі Гроза на Харківщині. Від вибуху одночасно загинуло 59 людей. Серед них — шестирічна дитина. На момент, коли я починаю писати цей текст, одинадцятеро дітей в селі осиротіли.
До повномасштабного російського вторгнення в Грозі мешкало 330 людей. Отже, від удару загинув кожен шостий мешканець. Та місцеві медіа пишуть, що після деокупації в селищі лишалося лише 100 людей. Отже, одна російська ракета вбила одразу половину села.
Звук у моїй голові, якого насправді немає – нестерпний плач вцілілої половини села. Думаю: якщо вони можуть плакати за своїми померлими, цей лемент осиротілого селища має назавше замінити всю російську оперу на всіх сценах світу. Якщо ж вони в заціпенінні мовчать — дай їм, Господи, зуміти закричати.
Історія Грози — одна з тих, які в художній літературі виглядали би «вигадано», притягнуто і надривно. Справа в тому, що близько 70 людей, які перебували в кафе, зібралися там на поминальний обід: прощалися з військовослужбовцем, якого привезли перепоховати в рідній землі. Він загинув ще на початку вторгнення, але оскільки село було окуповане, поховати вдома його змогли лише зараз. «Дитину додому везуть»: так кажуть у деяких українських селах і маленьких містечках, коли приїжджає машина з труною загиблого чи загиблої військових. Тоді все село виходить понад дорогу й стає навколішки. Серед загиблих на поминках — дружина, син та невістка того військового, з яким прощалося село. Родини, яка зібралася оплакати батька, більше немає. Син, до речі, також був військовим.
Один чоловік прибіг із сусіднього села й довго-довго стояв, поки під завалами шукали його брата, маму й невістку. Надвечір брата знайшли. Скільки таких родин, яких вбило одним ударом російської ракети, ми ще не знаємо.
На землі лежать викладені кимось в кружечок десятки телефонів, заляпаних кров’ю й присипаних порохом. Кілька з них вперто дзвонять. Хтось безупину намагається додзвонитися.
Я давно не реагую на трагедії, вони стали звичним фоном життя, та цього разу я чую звук лементу половини села і хочу закрити собі вуха зсередини голови. За два дні в моїй родині також будуть поминки — річниця по смерті тата. Ні, я не боюся, що на нашому зібранні станеться щось подібне, я просто не можу перестати думати про те, як люди збираються в момент великої вразливості й щирості, за спільним столом, щоб віддатися пам’яті — і гинуть. На грозівському столі, певно, були борщ, пиріжки й коливо — поминальна каша, древній-древній український обряд.
Мій тато помер не на військовій службі — він був літнім чоловіком з купою важких хвороб. Десь за тиждень після його похорону мама йшла їхнім районом і плакала. Її перестріли якісь молоді військові: «Мать, хто, син?» — «Та ні, чоловік, хлопчики» — «Де служив?» — «Та ніде, дітки, 70 років уже було» — «70? Ну ти, мать, смішна, чого плачеш!». Смерть старших людей не те щоб знецінилася — радше, нам бракує сили горювати за тими, кого не війна забрала, а просто скінчився їхній час. По батькові минув рік, а я досі плакала хіба один раз. І ще один — по бабусі, яка пішла за два тижні до вторгнення. Так, ніби смерть «від природних обставин» або хвороби вже не варта часу, витраченого на горювання. Поза тим, це мої рідні, і я хотіла би мати сили, щоб їх оплакати.
Я навіть радію, що сьогодні не подзвоню татові. Він, так само родом з малесенького села, не витримав би горя і його сльози надто болісно доплелися б до хору страшного лементу половини Грози.
Ми довго не могли поїхати на кладовище до тата й бабусі. Знайомі хлопці з місцевого батальйону казали, що мінували певні шматки нашого степу, коли наступ на Півдні посилився. А хлорці зі служби порятунку говорили, що від обстрілів розчищали лише ключові траси, тож їхати по ґрунтовці не рекомендовано. Мама плакала, а я боялася їхати по непевній доріжці в степу з повною машиною родичів.
Зараз у нашому селі все нормально. Тільки тіло хлопця, з яким я в свої п'ятнадцять років провела сповнений першої ніжності вечір, понад рік не могли повернути рідним. Не везуть дитину додому. Тьотка Наташка, його мати, пахнула парним коров’ячим молоком і горем. Нещодавно поховали нарешті – і її горе стало пахнути не так гостро. Все добре у нас. Сестра моя двоюрідна пішла було в кущі, присіла, чує, свистить, підняла голову — низько ракета йде. Так і попісяла. Її чоловік знову служить, як і в 2015-му, у неї двоє дітей і 80 соток городу, який вона не може сама засіяти. Мій двоюрідний брат плазував замінованими полями — може, ви чули про звільнення села Роботиного на Запоріжжі, яке вважається однією з найуспішніших українських воєнних операцій на Півдні. З братом усе добре, тільки контужений, шумить в голові, але це дрібниці. А Сава, син ще одного татового брата, рік тому загинув на Донеччині. Сава похований на іншому кладовищі, ніж мій і його батьки, серед військових: там йому, мабуть, краще. Про смерть дядька я взнала, стоячи на ексгумації одного з військових, якого поховали у Харкові на цвинтарі без труни, ми з його дружиною довго шукали намогильну табличку серед 1220 інших, так само похованих на початку вторгнення без поваги: цивільних і військових, загиблих від війни чи від інших причин, самотніх і тих, що мали родини.
Чи зможуть люди в Грозі заснути цієї ночі, коли я це пишу?
На фотографіях, якими зарясніли медіа й соцмережі після грозівської трагедії, — більшість без блюру і триґер-ворнінґу, — розкидані людські тіла на ще не вижовклій траві. Найбільше тіл лежало там, де стояв поминальний стіл. Довгий-довгий сільський дерев'яний стіл.
Я згадую інший стіл у саду, в селищі Мала Рогань, одному з перших, звільнених від росіян навесні 2022 року. В травні ми приїхали туди з колегами-журналістами на перепоховання: чоловік років 25-ти загинув під час обстрілу на своїй вулиці. Родина поховала його в садку на своєму подвір’ї, метрів за 10 від довгого дерев'яного столу під яблунею. Коли з землі діставали дешеву труну, обтягнуту червоною тканиною, яблуня буйно цвіла, а ще буйніше цвіли іриси — бо ж травень. І виноградна лоза мала щемкий, ще не притлумлений літньою спекою колір. А обличчя у хлопця в труні було білим, як крейда. Я потім часто бачила цей калейдоскоп кольорів, замружувалась, а в очах — червоний гроб, зелений виноград.
Бабуся того хлопця тихо-тихо сиділа на лавці, їй було вже дуже багато років, вона тихо говорила чи до нас, чи до себе, розказувала, що колись працювала дояркою. І теж мені пахла парним молоком і горем, як тьотка Наташка з мого села.
О 20:28 пошукові роботи в Грозі завершили. Голова обласної військової адміністрації сказав у телемарафоні, що за неперевіреними даними в кафе була ще родина з дитинкою двох років.
Завтра у Грозі копатимуть півсотні могил.
Наступного дня в медіа з'явиться відео, як селяни розчищають хащі для нового, нестерпно великого в своїй одночасності, сектора цвинтаря. «Оце я буду ховати тут доцю, зятя, кумів і сватів» — каже літній чоловік із Грози, дядько Валера. Він молиться, аби дружина витримала це горе — бо він сам не поставить на ноги трьох онучат, які за одну мить осиротіли. Сам Валера не був на тих поминках тільки тому, що був на робочій зміні.
За кілька днів до трагедії ми говоримо з моїм добрим другом про те, як розгублено ми дивимось на всі напрацьовані в світі практики комеморації, не знаючи, як їх застосувати в реальному житті. Як зберегти в пам’яті для майбутнього трагедію таких селищ як Кам’янка чи Богородичне неподалік від Ізюму, де влітку 2022-го не лишилось жодної вцілілої хати, і куди цього літа потроху повертаються люди, яким хочеться продовжувати своє життя — на своїй землі. Як нам знайти спосіб обійняти тих мешканців Грози, які лишилися жити далі?
Я давно не виказую зовнішніх реакцій на трагедії, не пишу про них в соцмережах. Про Грозу я написала три пости, ніби боялася лишатися з цим сама. А ще, ніби мусила попросити пробачення. Справа в тому, що новину про Грозу я прочитала, коли забирала з пошти куплені в онлайн секонд-хенді рожеву шубу і бомбер з пайєтками. Правда ж, ви не чекали в цьому тексті нічого настільки абсурдного?
А минулої суботи в Києві я була на виставі: «Театр Драматургів» поставив свою версію «Зелених коридорів» Наталки Ворожбит, однієї з найкращих українських драматургинь. Це історія про українських жінок, які вимушено виїжджають з країни через війну. За режисерським баченням Олекси Гладушевського, ці жінки у виставі вдягнуті максимально розкішно, аж навіть кітчувато: штучні діаманти, парча й оксамит, леопардові принти й височезні підбори. Польські прикордонники з крилами янголів на пропускному пункті наливають їм шампанське в високі келихи, а коли жінки слухають новини з дому, і ніби біжать переслідувані гонитвою, їх обплутують довгі нитки кришталевого намиста, ніби нестерпні тенета, які вони намагаються розірвати. А ще в цій виставі є вампіри і смерть у кокошнику, традиційному російському жіночому головному уборі. І це все недоречно настільки, що виглядає на єдино доречне, бо жодним логічним способом вже не можна оповісти цю історію. От і я, стою з цим недолугим півшубком із рожевої “чебурашки” і блискучим бомбером у руках. Справа в тому, що ще на другий тиждень мого повернення в Харків навесні 2022 я відмовилась ходити в цих декораціях катастрофи — в костюмах війни (зручному, непримітному). Колись я неодмінно напишу, як у нас із подругами першої весни вторгнення вперше в житті з'явилися червоні помади і мереживна білизна.
І ще справа в тому, що чим глибше в війну, тим більше щось у мені вимагає карнавального блиску, візуального крику, і я вже сама як ті героїні вистави, — за пів кроку до діадеми зі штучних діамантів. От тільки в моїй другій руці — телефон, в якому стрічка новин зламує теплий осінній день. Те, що я відчуваю, це навіть не провина того, хто вижив, це не сором за рожеву шубу і спробу святкувати життя — цього сорому давно немає у нас, тих, хто прожили майже два роки в місті, яке постійно обстрілюють. Це радше спроба зрозуміти, як в одному й тому самому всесвіті можуть існувати ця чортова шуба — і 59 життів, обірваних в одну мить.
Я намагаюся працювати і для одного європейського проєкту (де ще буде час і на шубу, і на пайєтки) читаю вірші польської поетки, яку до того не знала. Хороша, потужна жіноча поезія, болісно виписана нестерпність розлуки, неможливість забрати пасмо волосся з дорогого чола. Два роки тому я би, читаючи, провалилася в співчуття так глибоко, так неспинно. Тільки зараз мені дуже холодно і я пробую пригадати, коли востаннє в моїх власних текстах любовна трагедія звучала отак от сама в собі, не обрамлена звуком ракетних ударів, що розривають виструнчений ритм рядка.
На ранок, в річницю татової смерті, я сподіваюся знайти простір на власне горе. О сьомій ранку в Харкові лунає два вибухи. Стрічкою приносить новину, що з-під завалів будинку в кількох кілометрах від мене витягли тіло 10-річного хлопчика.
Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
