Кілька місяців тому, в червні 2023 року, нігерійський письменник, лавреат Нобелівської премії, Воле Шоїнка видав нову книгу «Файли Путіна», яка складається з його промов і лекцій, де він, за власним визначенням, «іде слідом Путіна». Увага африканських інтелектуалів і політиків до російської війни в Україні не дивує і з’явилася вона не щойно тепер. Дивує те, що на відміну від абсолютної більшості африканських дискурсів про війну (які переважно крутяться довкола трьох тем — європейського расизму і преференцій для українських біженців, зернової кризи та її наслідків для Глобального Півдня, загрози монополярного світу, яким беззаперечно керуватимуть Сполучені Штати, за умови програшу Росії), Шоїнка говорить про речі цілком відмінні, водночас пропонуючи інший кут зору і на ці теми.
Він наважується закидати африканським політикам, які вирішили взятися до миротворчої місії, боягузтво й нерішучість, втрачений час та брак власної моральної позиції щодо гуманітарної катастрофи, яка розгортається перед їхніми очима вже півтора року, а загальноафриканському публічному дискурсу, хоч як фрагментованому, — нездатність бачити безпосередній вплив війни на майбутнє Африки поза зерновою кризою.
Шоїнка іронічно питає: «Навіщо Африці чи будь-якому утворенню, пов’язаному з цим континентом, пхати носа в справи Путіна? Це, звісно, якщо припустити, що людська катастрофа, яка триває зараз в Україні, взагалі виключно справа Путіна».
З українського чи загалом європейського погляду, знову-таки, хоч як фрагментованого, важко оцінити, наскільки радикальними є висловлювання Шоїнки в африканському контексті. Політичні та позаполітичні дебати про «війну Путіна», «справи Путіна» чи «природну зону впливу Путіна» на цьому континенті почалися задовго до повномасштабного вторгнення в Україні, а розмовам про етичність політичних рішень немає кінця-краю. Але мені тут ідеться не про часовий чи просторовий розрив між Європою та Африкою, а про розрив історичний і контекстуальний, розрив, який стосується розуміння справедливості, рівності, лояльностей та розподілу влади.
Без розуміння причин цього розриву, причин ставлення до війни проти України африканських політиків та більшості африканських суспільств, яке коливається від відсторонено-нейтрального до відвертої підтримки Путіна, його буде неможливо подолати.
Той факт, що Шоїнці доводиться стверджувати начебто очевидне: що ця війна стосується всіх, бо торкається не лише глобального розподілу ресурсів, а загальносвітового балансу свобод і демократії, а також, головне, самих понять «людяності» та «людства» — говорить про те, що у множинних африканських соціополітичних контекстах це геть не очевидно. Коли на початку цього року я спробувала знайти письменницю чи письменника з Африки або діаспори, з якими ми могли би поговорити про спільні та відмінні досвіди війни, насилля, втрат і горювання для проєкту українського ПЕНу, то серед усієї кількості контактів, якими я обросла за чотири роки досліджень деколоніальних мистецьких практик у північній та субсахарній Африці, я нікого не знайшла. «У моїх колах люди або вважають це війною білих людей, яка їх не стосується, або бачать вашу війну як спробу США послабити Росію», — з сумом сказала мені перекладачка з Буркіна-Фасо, де щойно 2022 року відбулося два державних перевороти.
Африка загалом і будь-які її країни зокрема ніколи не були частиною розв’язання світових проблем, а лише частиною самих проблем — особливо з погляду європейських та американських центрів ухвалення глобальних політичних рішень. Попри формальну політичну суб’єктність довжиною в понад 60 років, Африка була і лишається значною мірою об’єктом глобальної політики, коли ключові рішення щодо різних аспектів її життя і досі ухвалюються або в колишніх метрополіях (від 2010 року у Західній Африці відбулося 20 спроб державних переворотів у протистоянні французьким інтересам; африканський франк, на якому збудовані економіки 14 країн Центральної та Західної Африки, зав’язаний на французькому казначействі) або в глобальних політико-економічних інституціях на кшталт Світового банку або МВФ, які тримають більшу частину континенту фактично у фінансових заручниках (21 африканська країна або збанкрутіла, або на межі банкрутства).
Якщо до цієї сучасної обмеженої суб’єктності додати тривалу історію колонізації, рабства, грабунку та винищення, а тоді коротшу, але не менш травматичну та криваву постколоніальну історію воєн і конфліктів, то результатом стане цілком зрозумілий, але тим не менш, болісний та паралізуючий ресентимент африканців щодо багатої білої Глобальної Півночі.
Надзвичайно активний деколоніальний дискурс у самій Африці та у великій африканській діаспорі бореться за усвідомлення різними африканськими спільнотами та суспільствами власної суб’єктності, цінності, здатності керувати своїми майбутніми. Директорка найбільшого в Африці музею сучасного мистецтва Zeitz MOCAA в Кейптауні, ПАР, Койо Коуо визначає місію музею через створення тяглостей і взаємозв’язків між різними поколіннями та частинами континенту. «Я хочу показати обшир культури, величезну історію того, як цей континент і його діаспора залюднюють світ», каже вона у нещодавньому інтерв’ю для Нью-Йорк Таймс.
Від 2016 року в Дакарі, Сенеґал, два ключових африканських філософи, Фельвін Сарр із Сенеґалу та Ашіль Мбембе з Камеруну (обидва вже багато років працюють і викладають поміж Африкою, Європою та Північною Америкою) збирають провідних дослідників і дослідниць, письменниць, філософинь і мисткинь на Дакарські інтелектуальні майстерні (Ateliers de la pensée de Dakar). Разом вони думають, дискутують і мріють про численні можливі варіанти майбутнього для Африки та її роль у глобальних процесах сьогодення. За десять років до цього, один із найважливіших голосів нігерійської літератури Бен Окрі, говорячи про подолання тиші, яка огортала Африку впродовж кількох останніх століть, пише: «Ми стоїмо на порозі нової ери. Найбільша відповідальність нашого часу лежить не лише на великих державах сучасного світу, а й на безлічі малих народів, що їхні прадавні мрії — на межі остаточного винищення. Відповідальність недооцінених, непочутих, мовчазних є більшою, ніж будь-коли. І вага цієї відповідальності ґрунтується на одному: ми, по суті, боремося за людяність світу. Ми боремося за визволення світу для кращого майбутнього. Ми боремося за світову рівновагу і справедливість».
Однак стигму «постійної проблеми людства» подолати дуже важко. Відповідно, з одного боку, російська війна в Україні виглядає виключно як далека європейська «війна білих людей», з другого, – в Африки багато своїх внутрішніх проблем, які вимагають більшої уваги. З третього, поза голосуваннями в ООН, ніхто із «сильних цього світу» не запрошує Африку долучитися до кола тих, хто розв’язує світові проблеми. А з четвертого, від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Африка пережила і переживає чимало власних воєн і конфліктів (Ефіопія, Судан, Ніжер, цей список можна продовжувати нескінченно), але яке їхнє місце у світових медіа чи в політичному порядку денному?
«Кількість смертей від утоплення в Середземному морі (кілька тисяч), кількість людей, які страждають від голоду в Сомалі (кілька сот тисяч), або кількість безпосередніх жертв війни в Ефіопії (понад півмільйона) назагал ігноруються. Коли європейці читають у газетах, що війна, яку розпочав ефіопський уряд, вбила більше людей, аніж загинуло на війні в Україні, вони рефлексивно відкидають це, списуючи все на далеку війну в екзотичному місці. Швидше за все, вони закриють газету, навіть не помітивши, що кава, яку вони п’ють, походить саме звідти», — пише професор африканської історії Байройтського університету Йоель Глазман.
Африканський ресентимент щодо колективної Глобальної Півночі має так багато джерел щоденного підживлення, що за всієї абсурдності та навіть аморальності порівняння кількості жертв війни в Ефіопії та в Україні, його складно не зрозуміти. Камерунський філософ і письменник Ашіль Мбембе закидає Глобальній Півночі (за його власними словами - Глобальному Заходу) моральне лукавство, дворушництво, коли європейські цінності та принципи моральної філософії радикально відрізняються від реальних дій та рішень, особливо поза Європою.
Шоїнка закликає Африку подолати цю нескінченну віктимність, цю уявлювану окремішність. Адже за очевидної потреби пріоритезувати власні потреби та інтереси, від світової історії годі сховатись, її, врешті-решт, не можна поділити на глобальну й чужу та локальну і свою. Вона не відбувається деінде, вона відбувається всюди.
Якщо ж переспрямувати погляд і подумати про світову історію з європейської точки зору, то може виявитись, що вона не відбувається деінде, вона відбувається лише тут, у Європі (можливо ще трохи в Північній Америці). А все, що відбувається не тут, напевно, не дуже й історія. Якщо думати про світову історію з українського погляду, то історія постійно відбувається саме тут, боляче б’ючи кожне покоління, забираючи в нього щось суттєве, засадниче — свободу, ідентичність, життя.
З такої перспективи між українським та африканськими суспільствами може виявитись більше спільного, аніж відмінного, більше просторів для солідарності та обміну, аніж протистояння чи міряння жертвами.
Проте для того, щоби розгледіти та прийняти ці можливі солідарності, Африка спочатку має роздивитись Україну як щось більше, ніж територію, на якій зійшлись інтереси двох «супер-держав» — Росії та США, — тобто власне побачити її. Шоїнка закидає своїм численним віртуальним співрозмовникам сліпоту та інтелектуальні лінощі, які заважають зрозуміти, що «ідеологічна вісь», навколо якої значна частина Африки і досі вибудовує картину світу, — не є явищем вічним і незмінним, таким, що назавжди визначає всі ідеологічні позиції або з одного, або з другого її боку. Фактично, Шоїнка чи не перший, хто публічно стверджує, що Африка і досі вибирає жити у Холодній війні, у чорно-білому світі, де Радянський Союз, тобто сучасна Росія, є єдиною альтернативою і єдиним стримуючим чинником «імперії зла» та глобального екстрактивного капіталізму — США, а заразом із ними і всієї Глобальної Півночі.
Дослідник з Університету Вітвотерсренд у Йоганесбургу Вільям Дж. Мпофу в статті про Африку як очевидну жертву війни в Україні пише про «молоду Євро-Американську імперію», яка прагне керувати уніполярним світом, де Китай та Росія не зможуть бути їй конкурентами. В його очах і в очах багатьох інших африканських учасників дискусії про глобальний порядок денний, Україна у теперішній війні — лише привід для чергового з’ясування стосунків, а Африка, як завжди, «та трава, яка страждає, коли б’ються слони». І попри все, вибір однозначно припадає на цей бій слонів, і африканська підтримка — майже беззаперечно на боці одного з них.
Попри Бандунґську конференцію та активну участь багатьох африканських країн у позаблоковому русі, Африку багато що пов’язує з Росією. Точніше, з Радянським Союзом, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, багаторічне й послідовне зрощення та поглинання Росією спадщини СРСР та Російської імперії дає свій результат. Крім того, за останні десятиліття Росія активно промотувала важливу роль СРСР у африканській боротьбі за незалежність.
Від початку 1960х, тобто майже від самого початку хвилі здобуття африканських незалежностей, Радянський Союз та соціалістичний блок загалом відігравали важливу роль у розвитку нових країн на континенті. Він надавав інвестиції в інфраструктурні та розвиткові проєкти (а деколи і просто спонсорування), в освіту та медицину, підтримував нових лідерів, надавав численні стипендії для навчання та стажування в СРСР для якнайширшого спектру фахівців, а для країн, які вибрали державний соціалізм — ще й менторство. Звісно, радянська допомога Африці та «третьому світу» загалом аж ніяк не була жестом шляхетності. Вона мала і політико-ідеологічну, й економічну причини: завдяки розвитковим проєктам Радянський Союз отримував доступ і до величезної кількості покладів корисних копалин на континенті, і до сердець і розуму людей, які визначали його майбутнє. І втирав носа капіталістичному блоку.
Але так чи так, «третій світ» очевидно знайшов би свій шлях і без допомоги «другого світу», але це був би зовсім інший шлях. Окрім усього іншого, Радянський Союз приділяв багато уваги формуванню культурних зв’язків із континентом, постійно запрошуючи письменників, кінематографістів та інших чинних або майбутніх лідерів громадської думки на фестивалі, фінансуючи спілки та мистецькі організації в Африці. Те, що не можна було видати чи показати на Заході — переважно через цілковитий брак інтересу, — отримувало життя та аудиторії у «другому світі». Ті, кого в 1960х сеґреґували в Сполучених Штатах, почувались рівними та поважаними в Москві, Києві чи Ташкенті. Упродовж тривалого часу на цьому вибудовувались «відносини, які нас пов’язують», за висловом одного з найважливіших африканських письменників Нґуґі ва Тіонґ’о.
Важливо пам’ятати, що не останню роль у вибудові символічної частини цих відносин відіграли такі кроки, як, наприклад, підтримка, нехай і лише формальна, Радянським Союзом Патриса Лумумби під час Кризи у Конґо 1960 року. Під час військового заколоту Лумумба, перший премʼєр-міністр Демократичної республіки Конґо та один із ключових лідерів африканської антиколоніальної боротьби, звернувся до США та ООН по підтримку, однак вони йому відмовили (ООН ввели війська, але з дуже обмеженим мандатом) і через те, що він був відвертим комуністом, і через те, що боялися погіршення відносин із Бельгією, незалежність від якої щойно проголосила Конґо. У січні 1961 року Лумумбу було вбито, начебто не без участі американських і бельгійських спецслужб, і він назавжди увійшов у африканський пантеон «батьків-засновників» незалежності, борців проти колоніалізму та расизму, пан-африканістів разом із Кваме Нкрума (Ґана), Леопольдом Седаром Сенґором (Сенегал) або Йомо Кен’ятта (Кенія). Того ж року Москва відкриває Університет дружби народів імені Патриса Лумумби, де впродовж наступних 30 років навчатимуться ключові люди з Африки, Південної Америки та Азії.
«Як довго ми ще виплачуватимемо дивіденди за тим, що в будь-якому випадку не було безкорисливою допомогою? Так, ми цінуємо допомогу, яку ми отримали, особливо під час боротьби за незалежність… Але, чекайте, як довго нам буде відмовлено у праві на власні моральні переконання?» питає Шоїнка під час презентації своєї книги в Лаґосі.
Однак моральні переконання мають свою ціну, і ця ціна — свобода. У шпагаті між давніми лояльностями і теперішніми залежностями, між цілком справедливим бажанням жити у мультиполярному світі та величезним ресентиментом до Глобальної Півночі, а особливо до Сполучених Штатів, які через регуляторні організації та мультинаціональні корпорації контролюють та використовують Африку, між боротьбою за власну геополітичну та культурну суб’єктність та постійним репродукуванням травми вторинності та жертви — Африка (або Африки, як пропонує сенегалійський філософ Сулейман Башир Діан виявляється у пастці великої несвободи. Зацикленість на риториці Холодної війни, прагнення мультиполярного, але на практиці відтворення біполярного світу, в якому обов’язково треба вибрати одну зі сторін, призводить до того, що єдиною альтернативою екстрактивному капіталізму та неолібералізму Глобальної Півночі виявляється неоколоніалізм та авторитаризм Росії (та Китаю).
Мені видається, що саме тут мають вибудовуватись численні лінії солідарностей та взаємної підтримки поміж Україною та країнами Африки — довкола якнайнагальнішої потреби не допустити створення чи повторення оновленої Холодної війни з її застарілими альтернативами, від яких програє і Україна, і Африка, і весь Глобальний Південь загалом. Дуже відмінний, але тим не менш, подібний досвід різних колоніальностей та пригноблення, десуб’єктифікації та ресурсизації, соціальних, політичних, економічних нерівностей і несвобод в ухваленні ключових рішень, має не заважати, але допомагати створювати спільне поле для боротьби проти залишків імперій. Врешті-решт, як пише Шоїнка, Путін — це і реальність, і метафора. Метафора зла, якому необхідно протистояти, бо це єдино можливий моральний вибір. Метафора того, що в сучасному світі не можуть існувати ізольовані «зони впливу» та «інтересів», які є більшими та важливішими і за конкретні людські життя, і за глобальну справедливість. Своїм колегам-інтелектуалам і політикам із Глобального Півдня Шоїнка пропонує боротися за новий світовий порядок — «У пошуках Людини».
Звісно, найважливіше завдання в України зараз — не припиняти боротьби і виграти цю невимовно страшну війну. Втім, виглядає на те, що вибудовування і вирощування мереж підтримки та солідарності — теж наше завдання. Для цього голосів, подібних на голос Воле Шоїнки, в єврпейському просторі має бути більше, для цього колоніальна і постколоніальна історія Африки (і не лише Африки) має бути частиною наших власних емансипативних кроків, а величезний культурний та інтелектуальний доробок із деколонізації Африки — частиною наших інтелектуальних горизонтів. Україні треба деколонізувати і де-радянізувати африканські історії боротьби за незалежність. Саме сюди варто спрямовувати зусилля, а не на перейменування київської вулиці Патриса Лумумби на вулицю Йоана Павла ІІ. Можливо на сьогодні це завелике завдання, але ніхто його за нас не зробить.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
