«Мій друг, український художник, прямує автівкою до державного кордону, але його не випустять. Боляче», – писали в інтернеті російські ліберали про тих, хто опинився під обстрілами їхньої армії. Ну як їхньої: війська та народ не визнавали навіть і світових мислителів; а лібералів вітчизняного розливу то й поготів. Приблизно так, якщо не глибоко розбиратися. Неважливо вже.
Мій друг, український фотограф, у перші дні повномасштабного вторгнення довіз автівкою свою родину до пішого переходу в бік Польщі, і заразом зробив репортаж про біженців, які стояли там у кількаденній, кількакілометровій черзі. Потім повернувся до Києва, працювати.
Мій друг, український поет, вступив до львівської тероборони. Взяв до рук зброю і цілими днями вчився нею користуватися. Ночами чергував на блокпостах: перевіряв документи водіїв та багажники автівок.
Мій друг, комунікаційник міжнародного фонду, зустрічав на вокзалі в Чопі втікачів з Харкова, Чернігова, Сум, роздавав чай і їжу, втішав, пояснював; а потім вони їхали далі.
У перші тижні документи не дуже перевіряли – можна було виїхати чужою машиною, вивезти дітей без нотаріального дозволу батьків, провезти у валізі що завгодно. Випускали без закордонного паспорта – лише з внутрішнім. Моя знайома показала фотографії документів у телефоні і пояснила: оригінали згоріли, коли по нашій автівці стріляли з гранатомета. Польська прикордонниця відійшла перепитати в колег, що мається на увазі. І більше вже нічого не уточнювала. Безкінечно штампували дати виїзду з країни – по наш бік. І в’їзду – з того боку. Бездушне клацання звучало як метроном. Життя розділялося на до і після. Так буде ще багато разів.
Найбільше слідкували, щоб у безкінечному потоці змучених наляканих людей не трапився шахрай-призовник. Деякі відчайдухи намагалися перетнути кордон у жіночому одязі, з паспортом дружини. Їх ловили, певна річ. Але ж ніхто ніколи не дізнається про кількість успішних кейсів. Масова істерика або… дієвий спосіб, думала я. У моїй черзі стояв великий товстий Соломон у сірому плетеному очіпку. Його спробували перевірити, велика товста мама показала свідоцтво про народження: мій син, йому дванадцять, просто так виглядає. Ще й не так виглядатимеш, доїхавши електричками з Харкова до Чопа. Соломона відпустили. Думаю, він і справді був 12-річним наляканим Соломоном, зі змученим пекінесом у руках. Пекінес страждав від зневоднення і хекав як дід старий. Іноземці-чоловіки йшли в кінець черги, хоча саме вони найбільше хотіли пошвидше опинитися за межами війни. У супроводі української дружини їм можна було пересунутися трохи вперед, одразу ж після жінок з малими дітьми.
Легалізовані українські чоловіки траплялися теж. Кожен мав причину і відповідні документи. Студент іноземного вишу. Троє дітей. Інвалідність. Комісований. Супроводжує хвору тещу. Має спецперепустку. Перетинати кордон в різні боки дозволялося волонтерам, дипломатам і водіям міжнародних рейсів. Тих, хто виїжджав із тимчасовим дозволом (митці, бізнесмени, делегати з’їздів), але не повертався, так і називали: неповертанці.
Потім, на кіносеансах і концертах, де збирали пожертви на користь збройних сил і багато говорили про неприпустимість тимчасового перемир’я, кожного з них кортіло запитувати: а ви як, а точно мали право? Всі вони мали право, звісно ж.
Кричав на мене один такий:
– Чого боїшся, ти можеш не сидіти під ракетами, можеш взяти все необхідне, тварин, якби мала – дітей, літніх батьків і скільки завгодно речей, і виїхати, а далі повертатися, і так скільки завгодно разів. Бо ти жінка.
Жінка. Нарешті це стало привілеєм.
Чи мала я право вимагати пояснень від чужих чоловіків? Тим більше, що додаткових пояснень не вимагали західні держави: прихисток від війни міг отримати кожен, незалежно від статі та гендеру, а також конституційних відносин з Україною.
Утім, ці чоловіки переважно не мовчали. Невпинно розказували свої історії.
Ось один так і не повернувся у встановлений термін, але продовжує волонтерити й збирати кошти для перемоги. А цей тут цілком легально, має робочий контракт і відвідує всі демонстрації. Он той і той (по них ще довго буде помітно) опинилися на окупованих територіях, пройшли фільтраційні табори і зараз тільки й здатні, що отримувати виплати. Хочуть працевлаштуватися, але ще зарано, рано їм. Надламані.
– Ми були на дачі, в Харківській області, біля кордону. Все сталося дуже швидко. А далі фільтрація, до Фінляндії і в Німеччину. Що робити тут – неясно, – розказує один із них. Це міг би бути мій батько. Лячно запитувати про деталі.
Інший, молодий, гарно вбраний:
– Я за фахом юрист, тож тут безробітний. Ходжу, приглядаюся.
– У вас троє дітей? – запитую я.
– Чому? Двоє, – дивується він.
Хіба можна втечу від війни називати нечесним вчинком? Так, наче ці всі чоловіки виїжджали суто зі страху перед мобілізацією. Не від повісток вони тікали. Їм хотілося спробувати нормального життя. Хотілося умовно-легально спробувати європейського комфорту: питна вода в крані, зручний транспорт, соціальне житло. Інколи на цьому наполягали дружини, які вже виїхали і влаштувалися. Нащо існувати між двома реальностями, якщо можна бути разом, тут і зараз, бо цих втрачених років не компенсують жодні репарації. Моя віденська перукарка, у минулому – київська стилістка, перші пів року гарувала в тісному салоні краси на Пратері, помітно не вправлялася з позиченими ножицями й феном; влаштувала дитину в садок, зняла квартиру. Чоловік волонтерив в Україні. Згодом я побачила фотографії усієї родини в її інстаграмі. Міський парк, Бельведер, Альпи. Світло, сонце, щастя. Мене не цікавило, чому і як, відповідь була очевидною. Цікавило, чи це щось коштувало і якщо так, то скільки. Зразу в доларах.
Ще інші були. Принципові. Ідейні. Майже герої. Так, хлопці з РФ. Вони бігли від уявних повісток з моменту оголошення постанови про часткову мобілізацію. Росія має розлогу географію, можна було виїхати в Естонію, Грузію, Казахстан, Монголію і так далі за периметром. Біля пунктів пропуску утворювалися автомобільні затори. Так виглядали біженці по той бік війни – з чадами і домочадцями, знервовані. Виїжджали ті, хто міг собі дозволити: креативний клас, середній клас, заможні родини. Система витискала тих, хто не навчився з нею взаємодіяти. Бо насправді, і співчутливому Заходу про це не говорили, з російським воєнкоматом можна було домовитися. Від часів пізньорадянського загнивання з корупцією боролися помірно, контрольовано, а отже, до окопів на Донбасі пролягав довгий шлях з численними відгалуженнями. Непридатність за станом здоров’я. Альтернативна служба. Відстрочка. Військові частини в інших регіонах, зрештою. Завжди можна домовитися. Ті, хто лишався, вміли домовлятися з системою і якщо не хотіли служити, то уникали. Я пробувала знайти сліди хіпстерів, письменників, дизайнерів, айтішників по той бік лінії вогню. Всіх тих, хто кричав в інтернеті про переслідування з боку російського уряду. Автозак – і в окоп.
Та нема там таких. Нема.
Дедалі гучніше цих уявних російських дисидентів називають економічними мігрантами. Вони релокуються (таке слово!) цілими фірмами, їм знімають квартири, оплачують додаткові витрати. Їм допомагають родичі та колишні співвітчизники, які давніше влаштувалися і знають всі ходи й виходи. Слов’янська єдність – міф, але російське гетто – реальність.
Я зустрічала цих чоловіків та їхніх дружин на дорогих курсах німецької.
– Юкрейн. Ich komme aus der Ukraine.
Вони відводили погляд. Це якась така з їхньої культури штука: ховати очі.
Коли я говорила з російськими емігрантами та їхніми прибічниками про черговий поруйнований будинок, ще одного свого вбитого друга, про загиблих цивільних – вони відводили очі і згортали розмову. Так, наче б я за столом почала розказувати про власну менструацію: біль, інтенсивність, тривалість. Нічого екстраординарного, всі знають, що з тобою це відбувається, можливо, навіть прямо зараз, але ти би промовчала. Навіть якщо на твоїх джинсах розпливеться некрасива пляма, всі вдаватимуть, ніби її нема. На знак солідарності й підтримки.
– Ти би промовчала, – казав мені найближчий друг, коли я злилася на спроби західних пацифістів заохотити до дезертирства наших чоловіків і зробити спільний шелтер: їм, нашим біженкам, російським, білоруським та іншим журналістам, уклоністам і жертвам режиму. Я не мала би критикувати за це людей з добрими намірами, навіть якщо вимощений ними шлях провадив до пекла.
Чому я взагалі вирішила, що така допомога – не навпаки? Не спокуса диявола, а вихід з пекла до оази, де всі обіймуться і примиряться? Бо ж нема насправді нічого ціннішого за людське життя. Воно насправді одне.
– Ми виїхали, щоб не стріляти по твоїх коханих, – збивалися вони з унісону.
– Ми збираємо на аптечки (для поранених нашими співвітчизниками українців).
– Ми допомагаємо тим, хто пройшов фільтрацію.
«Ви так легко зрадили свою країну», – думала і переважно мовчала я. Тут я якраз могла безсоромно запитувати і навіть звинувачувати, тригерити і садистично ловити погляди опущених очей. Але що я мала би запитати? Чи їм не соромно?.. Вони ж теж хотіли нормального життя, майбутнього для своїх дітей, стабільності. Не хотіли жити в перманентній економічній кризі під керівництвом мерзотників.
Вже й мобілізація там скінчилася, а емігранти не закінчувалися.
У час затишшя між нападами люті й ненависті до них усіх разом узятих я чесно запитала себе: якщо їх усіх відправлять деінде, у їхню Федерацію чи на безлюдний острів – що мені з того? Очищення ландшафту? Гігієна приватного простору? Чи почуватимуся я краще, якщо перестану чути цю мову у громадському транспорті та на вулицях? Це не зупинить війну. Хай би мені стало нарешті байдуже до цих дрібних безбатченків. Я би хотіла припинити дізнаватися про їхні напівпідпільні товариства петербурженок, де солдатські матері радяться, як краще обманути російський військомат, про пропозиції і розцінки релокації у Вірменію, Сербію і Німеччину, про те, як у Ялті збирають гітари для військових шпиталів. Хай би й вони теж втратили інтерес до мого горя, припинили підживлювати мою ненависть і живитися нею.
Десь неподалік купчилися білоруси, які втратили все.
Здавалося, хвиля зневаги змела їх з моєї мапи світу. Я не пробачила тамтешнім поетам: боягузтва, короткої пам’яті, інфантильності. Поіменно знала надламаних митців, підсаджених на донорську голку грантів підтримки. Є щось спільне між ними і тими випадковими знайомцями, що пройшли фільтрацію і потрапили не на підвал, а в біженські табори.
З плином часу я почала помічати чужу гідність і чужу смерть.
Алесь Пушкін. Кумедний художник і перформер з білоруського села Бобр. Найвідоміший мистецький акт – вихід на площу із тачкою кізяків, у які він вилами увіткнув портрет Лукашенка. Ще йому замовили розпис місцевої церкви, а він взяв і намалював там президента на Страшному Суді. І себе збоку, з пензлем та фарбами. Його за це вкотре покарали, а церква потім згоріла. Він приїжджав до Києва монтувати інсталяцію тієї самої протестної тачки. Тоді відбувалася грандіозна виставка білоруського мистецтва, яку неможливо було провести деінде; така, певно, ще довго не повториться. Для Алеся знайшли точнісінько таку ж тачку, пофарбували в червоний колір і навіть назбирали кінських кізяків. Він знав, що після повернення його чекає ордер на арешт, але відмовився залишитися в екзилі. Здається, його заарештували прямо в аеропорту. Недавно він помер у в’язниці. Кажуть, багато малював увесь цей час. Із його інтерв’ю мені запам’яталася історія про те, як він відстоював право своїх дітей на навчання білоруською мовою, погрожував дирекції школи пресою і черговим мистецьким актом; в підсумку, його дітям таки викладали білоруською, єдиним на всю школу.
Андрей Янушкевіч. Білоруський історик, видавець. Вийшовши зі слідчого ізолятора, він перевіз видавництво в Польщу і зараз намагається розвивати цей бізнес. Колись я брала у нього інтерв’ю. І купувала білоруські переклади Герти Мюллер і Даніеля Кельмана на київському Книжковому Арсеналі. Він розповідав тоді, що найуспішніший комерційний проект видавництва – гарно видана і добре перекладена серія про Гаррі Поттера. Жодного разу за два роки він мені не написав, і я йому теж ні. Є час підтримувати. Є час мовчати.
Іван. Два місяці ми за однією партою на мовних курсах. Виявилося, що він білорус, а не росіянин. Висококваліфікований програміст, релокувався разом з офісом компанії і, здається, на час переїзду вже жив на Заході. Я білорус, але політично – ні, якось сказав він. Ствердив, що любить Короткевича. Розповів, що у його країні католицькі релігійні свята – це офіційні вихідні. (Я не знала). Росіянам відповідав англійською. Улюбленою книжкою назвав все ж «Майстра і Маргариту»; я розсміялася і сказала, що віддавна обожнюю «Пітер Пена», це було щирою правдою, з дитинства мріяла перетворитися на Дзінь-Белл. І все це – кульгавою німецькою. А потім ми не обмінялися телефонами.
«Берлінська тероборона», реготав мій львівський друг. Десантник, він мав право сміятися з мене («машиністка берлінського штабу»), з усіх тих ніжних хлопчиків, які політикували тут за пивом і ходили на збори мігрантських організацій – насправді це важливі збори, хтось має на них ходити, щоб українці не програли за неявкою ще й цю маленьку емігрантсько-біженську війну. Толку в окопі під Бахмутом від них все одно би не було. (Я особисто знала кількох демобілізованих, котрих навіть зараз, коли не дуже перебирають кадрами, відправили додому через якусь там очевидну непридатність до армійської служби; за що конкретно – не зізнавалися. До творчої інтелігенції ці люди не належали, не були ні занадто розумними, ані ніжними. Можливо, виявилися тривожними).
Інші ніжні хлопчики, розумні й красиві, в окопах чомусь опинялися. Різними шляхами: добровільно чи за покликом держави. Хтось – в піхоті, інші вчилися керувати сучасною зброєю, перекладали, слідкували за порядком. Дехто гинув чи зникав безвісти. А хтось повертався з полону. Кінця-краю не виднілося. Ради собі з цим дати я не могла.
Не приїжджала на їхні похорони. Не почала ходити до місцевої церкви. Не ставила зайвих чарок для мертвих на вечерях у берлінській квартирі. Соромилася писати живим (звісно ж, безліч, багато хто з моїх друзів живий і житиме, і зараз вони це читають і думають… близьких друзів здивувати складно, мені соромно, але їм має бути з мене смішно).
Чи мали право мої мертві скористатися правом не гинути? В армії, але також і у власних ліжках і ваннах під час обстрілів житлових кварталів. Чи була би я рада, якби вони в очіпках, спідницях і з підробними документами перетнули кордон і зараз відкорковували би біле сухе у вітальні моєї берлінської квартири? Чи запросила би я їх до себе додому, смішних і дотепних, очевидно непридатних до служби, і тих, хто вмів і любив воювати – теж? Де вона, моя і їхня чесна відповідь?..
Психологи радять зібрати своїх мертвих разом і запитати, чи хотіли б вони, щоб живі жили далі своє життя. Моїй приятельці така фантазія допомогла відпустити минуле і пробачити собі самій, що вижила в Бучі і що може подорожувати, веселитися і заробляти гонорари за участь в дискусіях про війну.
І от. Вітальня з ліпниною на високій стелі. Над дахом гудуть лише патрульні літаки. Жодних сирен чи обстрілів. Я тут живу, і в мене вже все добре. Гріх жалітися, кажу я.
Сашка, з зіркою Героя, не бачилися зі школи. Сашка інший, твоїм іменем тепер наша школа називається, ти ж знаєш?.. Жень, скільки разів я відтоптала тобі ноги на етнічних танцях. Ігоре, чому ти тут, ти ж пропав безвісти. Віка і Віра, янголи. Макс. Щось вас забагато, більшає, як на таку кімнату. Не всіх впізнаю.
Пишаюся вами. Чи маю я право сказати, що не хотіла би вами пишатися? Що нас всіх вчили неправильно, і що немає, насправді немає, нічого ціннішого за людське життя. Пішли би зараз дивитися на фреску Врубеля. Іншого, не київського. Дмітрія Врубеля – той, що зобразив поцілунок Брежнєва й очільника Східної Німеччини, підписавши приблизно так: Поможи Боже вижити серед любові смертної.
Ви би повтікали з берлінської тероборони, тут навіть біженки з дітьми не завжди витримують і повертаються на небезпечну, рідну землю, до своїх. Але вам були би тут раді. Ви мали право. Як і всі.
Я ж теж скористалася цим правом.
Погано радять психологи. Ці всі люди, духи, мертві, як їх правильно називати, а) мовчазні, б) не викликають почуття провини, в) дають себе відпустити, але я не хочу з ними розпрощатися.
…Це все жесть як несправедливо.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
