«Жизнь прожила, не дай бог так прожити. У бідності. А працювала дуже важко. І дома, то в колхозі, то в докстрої робила, і по плавнях у лісничестві, і вербу садила, бродили весною, – а взуваться ж нема в шо. Коли малюю – забуваю горе я так. Радосно просто, наче то не я. Гляну, гляну, та хіба це я малюю? Голуби-голуби, мої красавиці, а то і до Жучки (собаки), буває, да шо? й розмовляю!»
Поліна Райко
6 червня 2023 року увійде до календаря України як одна з найтрагічніших дат війни. Глибокої ночі було підірвано греблю Каховського водосховища. Тисячі людей залишилися без домівок, міста й села гирла Дніпра були затоплені. Більшість архітектурних пам’яток Олешок, Голої Пристані, Збур’ївки та інших сіл, у яких були особливо цікаві приклади народного домобудування, втрачені. Вигляд цих містечок, до якого ми звикли, тепер докорінно зміниться. Але є серед цих втрат особливий будинок в Олешках, про який знають в Україні та за кордоном, – розписний будиночок Поліни Райко.
Попри затягування з формалізацією статусу пам’ятки культурної спадщини, комеморація будинку Райко була досить активною й заслуговує на повагу. Це й відео місцевого телеканалу, і фільм «Рай», і чудовий каталог, і виставки-присвяти, і плани обласної адміністрації створити музей Райко з фестивалем наївного мистецтва.
Цей багаторічний ритуальний танець, який ми виконували навколо будиночка, закінчився різко, безжально. Довго боялися, що він злетить у повітря від ракети. Але занапастила його інша стихія.
16 червня 2023 року Семен Храмцов, куратор Музею сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) і представник благодійного фонду імені Поліни Райко, оприлюднив відео та фотографії стану будинку після сходу води в Олешках. Видно, що більшість розписів утрачена й триває прискорений процес руйнації того, що залишилося. Внутрішні стіни будівлі були викладені з саману, так само, як і обмазка хати, все це традиційно виконувалося з глини – матеріалу, який найбільше боїться води. А отже, йдеться не про порятунок розписів, а спасіння будинку як такого.
На якийсь час мене здолало оніміння. Понад 90 людських тіл, знайдених в Олешках після російського підриву греблі, перекривали мені цю втрату. Але масовий сполох прощання зі спадщиною Райко в соцмережах вивів мене із заціпенілого стану. Я теж заметушилася, почала усім охочим розповідати про Райко, показувати малюнки.
Наразі лівобережжя Херсонщини залишається під російською окупацією. Єдине, що має сенс – поділитися думками щодо майбутнього будинку Поліни Райко та спогадами часів, коли ще була жива її господарка.
Я не знала Поліну особисто. Але мені вона стала близькою завдяки всій навколорайківській тусовці. Передусім через мого колегу Сергія Дяченка, який свого часу «відкрив» її світу.
Поліна ніколи не була простою – в тому вульгарному розумінні, що розмежовує світосприйняття на примітивне (профанне) і високочоле. ЇЇ «імаджинаріуму» заздрили і надихалися ним далеко не профани. Недарма один із найліпших омажів творчості Райко – це відтворення одного з приміщень її будинку в рамках проєкту «Свій простір» в ПінчукАртЦентрі (2018, кураторки – Тетяна Кочубінська і Тетяна Жмурко). Референсом для виставки стало відоме есе Вірджинії Вулф «Власний простір». Кураторки оголосили тоді спадщину Райко «метафорою всієї виставки, таємного, але вільного внутрішнього світу». За відгуками про виставку, ця кімната стала найбільш яскравим простором серед усіх представлених. Так само нею захоплювалися на виставці «Ukraine WOW» (2019-2020), де можна було побачити «хату Райко»: художники-наївісти Олександр Жуковський і Олександр Печорський відтворили розписи художниці. Олена Зеленська, дружина Президента, написала тоді в соцмережі: «Ukraine WOW — спроба наново відкрити свою країну, ще раз переконатися в тому, наскільки вона прекрасна. Особисто мені найтепліше відгукнулася копія чарівного будиночка Поліни Райко…».
Пригадується також неймовірної краси проєкт «Примари» (2021) – колекція дизайнерського одягу, колаборація Наташі Риженко і Семена Храмцова. Ахроматична збірка за мотивами спадщини Райко, де зійшлися мистецтво, дизайн і мода. Дизайнерський футляр, де її життя і її бачення післясмертя проявляються примарними чорно-білими образами. Дизайн, що успадковує унікальність розписів. Безтілесність, без-кольоровість – алюзія неминучої ентропії, «відхід у чорне», і в той же час – у вічність через «капсулювання» трагедії, яка виросла з духу творчості Поліни, легендарність через багаторазове тиражування. Це відчуження від «сільського наїву» в бік естетики урбаністичного кажуала – зухвалий, але потужний жест адаптації та промоції спадщини. У відгуках про колекцію йшлося про те, що на відміну від кольорового шуму, який огортає людину в будинку Райко, цей ахроматичний ландшафт стає місцем тиші, де відчувається ясність і знайомство з Поліною відбувається заново.
Зустріч
Сергій Дяченко пригадує, як працював у відділі історії Херсонського музею та іноді супроводжував журналістські тури Херсонщиною. В одному з таких турів восени 2002 року його напарницею була відома людина в Херсоні, Олена Тарасенко, яка запропонувала заїхати в Олешки до Поліни Райко. Так він познайомився з Поліною. Розписи його настільки вразили, що він одразу ж розповів про них Олені та Максиму Афанасьєвим з Центру молодіжних ініціатив «Тотем», де він також працював. Олена Афанасьєва згодом знайшла фінансову підтримку від фонду посольства Нідерландів і організувала видання альбому «Дорога до раю», який тепер є основним документом для досліджень. Видання цього альбому планувалося ще за життя художниці, але 15 січня 2004 року у віці 75 років Поліна Райко пішла у засвіти.
Місцеві культурні інституції постійно поверталися до мистецької рефлексії щодо спадщини Поліни Райко. Тричі за час існування фестивалю сучасного мистецтва Terra Futura херсонські митці здійснювали «інтервенції» у простір будинку. Одна з них – «Сни Поліни Райко»: декілька молодих художників провели ніч у будинку, а потім відрефлексували це в своїх творах.
Тоді Сергій Дяченко почав возити зацікавлених людей та знайомих до Райко. Але кожного разу перед тим, як завести людей у двір, доводилося певний час переконувати її, навіть якщо була попередня домовленість про гостей.
Куратор розповідає про своє спілкування з художницею: «У Райко було багато причин не показувати свої розписи. Вони мали дуже інтимний характер, багато приватного, такого, чого вона не хотіла розкривати, або ці спогади не хотілося знову переживати, й часто під час своєї власної екскурсії вона плакала. Крім того, цей будинок не був музеєм – він був її приватним будинком із купою дрібничок особистого та господарчого життя, повний власних речей, меблів, посуду, снопів бур’яну, казанів з картоплею, відер з водою, безкінечним мальовничим ганчір’ям. Цей побутовий вир життя був важливим доповненням для розписів. Він випливав з нього, воно перетікало одне в одне, й сама господарка була найважливішим персонажем цієї величезної чотиривимірної картини. Тоді вже було ясно, що просто так подивитися будинок, – а іноді Райко відсторонювалася, – немає сенсу, має смисл лише безпосереднє спілкування з нею: її коментарі, пісні, особливі лайки щодо минулого чи останніх новин. Був важливими її тембр голосу, своєрідний сміх, почуття гумору, виразна місцева говірка, яку неможливо почути ніде більше в Україні».
«Але була ще одна причина не пускати людей, як на мене – найбільш важлива для неї, – продовжує Дяченко. – Їй потрібні були гарантії, що нові глядачі сприймуть і зрозуміють розписи, які не є якимись розважальними коміксами, адже вони несуть певні трагічні й чуттєві віддзеркалення біографічних сторінок; що глядачі не глузуватимуть з неї й не вважатимуть її божевільною. Навіть місцеві чиновники від культури щиро вірили, що в «дитячих» розписах Райко немає нічого гідного уваги і тим паче немає причин представляти її творчість якимось чином навіть у районному музеї. Правда в тому, що в Україні надзвичайно примітивне ставлення до наївного мистецтва, про що свідчить відсутність навіть тематичного музею. Та що там наївного мистецтва – навіть національного музею сучасного мистецтва досі немає, попри всі зусилля київських ентузіастів. А будинок Поліни Райко є закінченим концептуальним художнім витвором, який ще довго буде досліджуватися мистецтвознавцями. Це не обмовка – фізичне знищення дому цей процес не зупинить».
Життя дивачки
Поліна (Пелагея) Райко (в дівоцтві Солдатова) народилася в Олешках, за паспортом – 15 травня 1928 року, а насправді – у квітні. У 22 роки одружилася з Миколою Райко. Подружжя Райків збудувало хату на вулиці Нижній 74, з виходом на річку Конку в 1954 році, після народження дітей, Олени та Сергія. Годувалася родина здебільшого з власного городу, іноді вони підробляли у колгоспі або на сезонних роботах, зазвичай працювала Поліна, бо чоловік був рибалкою і затятим пияком.
У 1994 році в автокатастрофі загинула донька Поліни – Олена. В грудні наступного року помер чоловік Поліни. А ще через два роки її син потрапив до виправної колонії на три роки. І це був щасливий поворот, адже він мав дурну звичку все трощити, а що вціліло – продавати заради грошей на випивку. Видрав навіть дріт електромережі. Саме в цей час восени 1998 року Поліна зробила перші малюнки. Почала підмазувати і підфарбовувати стіни і спало їй на думку щось намалювати – «щоб душі було веселіше». Та малюнки були сповнені такого смутку, що наверталися сльози: «Щоб не плакати, я почала співати. Стою на столі, малюю і співаю: бо ж будинок порожній». Малювала вона вночі, щільно затуливши вікна, бо боялася сусідських пересудів. Далеко не всі вважали це нормальним. Довгий час найпоширенішим ставленням до творчості Поліни Райко було вважати її дивачкою й розглядати її розписи як феноменальний прояв девіантності.
Утім, процес творчості так її захопив, що частку своєї мізерної пенсії і гроші, що мала з городу, Поліна витрачала на пензлі й фарби – дешеву емаль, якою зазвичай фарбують підлоги та деталі екстер’єру. Вкривши розписом усю хату всередині, Райко взялася за паркани й гаражні ворота, пізніше розписала могили рідних. Оце вже деякі односельчани оцінили, почали замовляти їй розпис грубок, брам і надгробків.
Все вкупі, життєва трагедія та незвичні розписи як реакція на неї здебільшого й привертали увагу до Поліни. Власне, це дозволило журналістці Херсонської обласної телерадіокомпанії Ларисі Петрушенко створити у 1998 році перший унікальний телерепортаж з Поліною Райко «Дорога до Раю».
Цей телевізійний сюжет побачив син художниці. В листі до матері він написав, що програму дивилися всією камерою, і що всім дуже сподобалися розписи. Та повернувшись додому, Сергій став ще більш неадекватним, називав розписи «божевіллям», і в моменти п’яної люті навіть кидався на матір з ножем, вимагаючи гроші. Тільки його смерть від цирозу печінки у 2002 році врятувала Поліну від загибелі.
Сергій Дяченко розповідає, що вона була сильною і впертою жінкою, яка надзвичайно тверезо аналізувала те, що відбувається навколо, мала почуття гумору, й, здається, свідомо не йшла на пропозицію малювати на «полотнах». Вона зосередилася на межах подвір’я як межах свого досвіду й всесвіту.
«Чого саме вона не хотіла – я розумів зі своїх спостережень за відвідувачами. Серед відгуків про екскурсії до будинку були, наприклад, такі: навіщо нас сюди привезли, це дитячі малюнки. Інші казали, що у них лише болить голова від цього, у когось вони викликали жах. І лише одиниці говорили про те, що ці речі вражають саме в сенсі мистецтва», – каже куратор.
Я особисто маю дуже різні досвіди щодо сприйняття творчості Райко. Бували й цілковиті несподіванки. Восени 2020 року в Олешки заїхала група з 30 туристів – подивитися будинок Райко і повправлятися в створенні «наївного мистецтва». Нас із Семеном Храмцовим організатори запросили прочитати лекцію про Поліну і курувати художні екзерсиси. Лекція – це цілком логічно, але вчити «наїву» нам здалося дивним і навіть протиприродним. Однак організатори просили якось пов'язати теорію з практикою. Коли на подвір'ї з’явилися майбутні «наївісти», залишивши дорогі автівки за парканом, ми збентежилися – очевидно, що люди пересичені екзотичними досвідами, звикли до закордонних подорожей, і тільки пандемічні обставини загнали їх в рамки локального туризму. Вони з жахом подивилися на приготовані для них фарби-пензлі й одразу пішли до хати. Ми дозволили їм там походити самостійно, потім почали розповідь. Семен поставив улюблену пісню Поліни в її виконанні, увімкнув сюжет про неї... І спрацювало. А далі, вже серйозно занурюючи гостей у примарний світ Поліни, я побачила, що очі в багатьох загорілися й розписи вони оглядали уже осмислено, жадали подробиць, активно знімали сторіз, гортали каталог, уважно дивилися сюжет... Дуже обурювалися з приводу неможливості на цьому етапі почати реставрацію. Запитували, чим допомогти. Для мене це був перший такий досвід – освічувати людей, далеких від культурної сфери. Але ці люди мене справді здивували – і тим, як усе сприйняли, і як ризикнули взяти аркуш паперу та зобразити щось, від «леопардів» і квітів Райко до чогось свого, навіяного її образами.
Тотальна фреска
Про що ці розписи взагалі? Всесвіт Райко, все, що її оточувало за життя – рідні люди, тварини, природа, місцева церква. Драматичним акцентом є сюжети загибелі коханої доньки – чорний ворон краде з гнізда скривавлене пташеня (сюжет із її улюбленої пісні – про пару голубів, які звили гніздо на вершині гори). Той сюжет біля грубки був першим у її творчості, розпочавши «чорний» період, сповнений горя, проявившись ще на стіні літньої кухні та внутрішньому боці її дверей.
Янголи та пташки супроводжують доньку в інший світ, де все знайоме, але без болю та турбот, де надзвичайно красива природа, співають птахи, мерехтять метелики та бабки, величні леопарди охороняють спокій, граціозні птахи – павичі і лебеді, які уособлюють кохання, випромінюють сяйво у формі сердець.
…«Я чуствую, шо я не сама – в мене є дєті… Но тільки шо я тут сама, а вони там» – казала Поліна.
Важливим у цій концепції є зображення «Дороги до раю» – ворота в квітах з «мозаїчною» дорогою, яка веде просто вгору. Образ раю – ключовий і сліди його пошуку можна було побачити всюди. Наприклад, на гаражних воротах, де завдяки зйомкам фільму у верхньому правому кутку під шаром зеленої фарби розгледіли майже затерті літери, що складалися у напис: «Як знайти дорогу в Рай».
Серед малюнків є купа подробиць із земного життя: дитячі спогади художниці про Другу світову війну, одруження, народження доньки, зраду чоловіка. Поліна подавала це як відсторонений сюжет, – воно начебто й так – намальовані птахи, – але коли вона озвучувала сюжет, на її очах з’являлися сльози. Сюжетів із птахами кілька, а в кімнаті вас також зустрічають «плавні» з рибами, черепахами, рослинами.
А ось малюнки людей: є парний весільний портрет – ймовірно, Поліни та Миколи Райко. Є два символічні портрети її з дітьми Оленою та Сергієм, є портрети чотирьох сестер Солдатових у вигляді ангелів (серед них і Поліна). Є жінка у військовій формі, «капітанша», яка наснилася художниці напередодні 9 травня – як богиня Ніка, що на крилах принесла перемогу 1945-го. Поліна згадувала дитинство в окупації, вивезення людей до Німеччини, повернення з полону, післявоєнне буття. В пандан до «капітанші» – військова медсестра у спальні. З пістолетом в руках і темними крилами за спиною.
Є два портрети доньки у вигляді янгола у човні та на вуличній хвіртці. Є два зображення чоловіка у кращому світі, обидва в човні нібито на риболовлі – свідомо карикатурні, але й по-своєму емпатичні. Поліна намалювала вудку в його руках – він мріяв про неї за життя, ось і отримав після смерті.
Нарешті, є передсмертний автопортрет – найбільш вражаючий у сенсі загальної концепції, адже площин для розписів більше не лишилося й останню свою роботу Поліна виконала на дерев’яній панелі, яка залишилася з розбитого дзеркала на трельяжі, що стояв просто у прихожій перед вхідними дверима: «Можете собі уявити наше враження, коли вперше після смерті Поліни ми увійшли до хати й побачили перед собою її на дерев’яній дошці!», - згадує Сергій Дяченко.
Треба зауважити, що «основою», зразком для деяких зображень були етикетки від мінеральної води, шоколаду, цукерок, малюнки на конвертах, листівках, релігійних брошурах. Тобто все, що потрапляло їй в руки, могло стати поштовхом для унікального «апропріювання», як от білий ведмідь з мінералки «Арктика» або храм на етикетці вина «Кагор».
Фольклор подарував їй русалок. «Сиву русалку», або «літню», як її називала Райко: «Цікаво відзначити, що незважаючи на наявність двох християнських хрестів, серцем русалки є лілія» (з каталогу «Дорога до раю»).
Ще одна, «біла русалка», намальована на внутрішній стороні дверей літньої кухні поруч із зубастим вороном, запечатана хрестом – за повір’ям, це символ майбутнього воскресіння, який накладають на могилу. В побуті Поліна теж легко змішувала молитви і всілякі «заклинання» проти пристріту або хвороб. Власне, багатьом її сюжетам властива ця суміш поганських, християнських, радянських та маспродуктових (споживацьких) «культурних кодів».
Поліна також часто малювала голубів. Так з’явився той славнозвісний образ голуба, що став символом фонду Поліни Райко, і, як я писала під час окупації в своїх текстах, – нашого південного спротиву.
Після смерті Поліни знайшли різні паперові шматки календарів, картону, конвертів з ескізами, також целофанові плівками з малюнками, зробленими кульковою ручкою: «На деякі плівки було нанесено контур оригінал-малюнка, на інші – його збільшене зображення, а іноді ця плівка вже була вирізана по контуру ножицями. Ймовірно, що саме за допомогою цих плівок первинний нарис і переносився на стіну» (з каталогу «Дорога до раю»).
Зникома експозиція
Сергій Дяченко каже, що після смерті Райко будинок надзвичайно змінився. Онуки, які жили в Херсоні і вважали бабцю несповна розуму, вирішили одразу продати будинок, і першим, хто відгукнувся, був сусід, ділянка пасувала для його великого гаража. Все, що можна було продати з меблів та домашнього начиння, було продане, а все, що не можна було використати – спалено на городі. Херсонський художник В’ячеслав Машницький встиг викупити фрагмент паркану, який теж вже майже полетів у багаття.
За спогадами Семена Храмцова, засновник Благодійного фонду імені Поліни Райко і директор МСМХ (Музею сучасного мистецтва Херсона) В’ячеслав Машницький звернувся до київської арт-спільноти з проханням допомогти врятувати будинок. Його друг Юрій Соломко розповів художнику Борису Егіазаряну (пізніше ініціював створення документального фільму «Рай», 2006), а той знайшов канадійця Ендрюса Неміцкаса, який погодився викупити будинок. Борис сконтактував його зі Славою. Неміцкас придбав будинок за 5 тисяч доларів – цілком достатньо на той час, – й він став чудовим весільним подарунком для нареченої-українки Олени Кошарної.
Фактично цей акт, а також створення Благодійного фонду імені Поліни Райко 8 вересня 2004 року перетворили будинок на музей. Хоча документально цього так і не сталося. Як не сталося належного догляду за власністю з боку канадського подружжя. В перші роки вони ще намагалися укріплювати дах і стіни хати, купили електрообігрівачі. Потім їхній ентузіазм згаснув. У хаті поселилися подруга Поліни, і коли через кілька років вона померла, постало питання, хто може доглянути хату, яка почала руйнуватися, бо там ніхто не жив. Слава знайшов сусідку, надзвичайну людину – пані Аллу, яка почала здебільшого на волонтерських засадах доглядати за будиночком та виконувати роль музейного доглядача під час його численних відвідувань людьми з усієї України.
У 2020 році херсонський драматург і кінокритик Артур Сумароков, готуючи статтю для «Енциклопедії наївізму», приділив особливу увагу Райко: «Її біографію можна назвати типовою для більшості наївістів, творчість яких передусім має характер тотальної саморефлексії та терапії… Особиста історія Райко була частиною великого політичного, культурного, соціального, економічного метанаративів. Велика кількість містких візуальних образів в будинку сформувала всередині нього власне надемоційне наративне поле, що потребує, справді, створення нової мови для осмислення. Власне, ця мова потрібна не тільки будинку Райко, але всім українським наївістам, які досі не мають виразної репрезентації на рівні великих загальноукраїнських виставок і глибинних наукових досліджень».
Про утопічні плани
Усі спроби впродовж останніх років поспілкуватися з власниками з приводу реставрації будинку, ремонту чи концепцій музеєфікації всієї ділянки з допоміжними прибудовами, провалилися. Багато зусиль доклали до перемовин не тільки херсонські культурні активісти, а й обласний департамент культури – гроші на порятунок розписів ніколи не були проблемою. Проблемою стали саме непорозуміння з власниками й система присвоєння статусу культурної пам’ятки.
Дивлячись на попередні роки й міркування щодо можливості консервації й музеєфікації будинку, на те, чому цього не сталося, які перепони були на цьому шляху, розумієш, що навіть спроби це зробити були своєрідним «темпоральним арт-проєктом». Адже в країні весь цей час не було розуміння наївного мистецтва та його цінності (що підтверджується, знову ж таки, відсутністю дослідницького центру). Таким самим повільним мистецьким згасанням стало й тихе вмирання розписів – як єдиний символічний вихід для будинку.
У травні 2017 року в Музеї сучасного мистецтва Херсон відкрилася виставка «Тимчасове», присвячена проблемам будинку. На очах реалізовувався «проєкт Райко»: поступова руйнація, у якій час та природа стають дієвими співавторами. Естетика самої руйнації у тому, що «музей» постійно змінює експозицію, розписи стають іншими, блякнуть, стіни вкриваються тріщинами або обвалюються, двері просідають, разом з будинком занепадає подвір’я. А за місяць до затоплення Херсонщини в 2023 році я пишу на сторінках фейсбуку, що Машницький врятував для нас спадщину Райко, а сам зник безвісти в окупації…. Жахлива іронія.
Свого часу херсонський художник Стас Волязловський цікавився мистецькими і кураторськими проєктами, що мають справу з людьми з особливими потребами. Йому запала думка зробити щось подібне в Олешках. У Херсоні не раз відбувалися спроби арттерапії з людьми, які перебувають в тимчасовому ув'язненні – в області працює кілька колоній та ізоляторів. У самих Олешках діє дитячий інтернат, в якому вже довгий час успішно практикується арттерапія. Роботи дітей регулярно представляються на виставках по всій області. Під Херсоном донедавна працювала одна з найстаріших в Україні психіатричних лікарень. Так що «жирна місцева фактура» просто кричить – створи музей чи центр наївізму й ар брюту!
Життя після смерті
Можна довго говорити про наші плани музеєфікації ділянки Райко. Про плани консервації розписів, перенесення їх до Києва, тотального сканування та відтворення будь-де. Експедиція з Японії зробила вже таке сканування для себе у 2006 році. Сесії детального фотографування робили й інші фотографи та групи, є можливість створення окремих експозицій чи навіть музеїв будь-де в Україні й у будь-якому музеї. Але все одно найважливішим місцем, яке єдине зберігає меморіальність, залишається в Олешках, на подвір’ї по вулиці Нижній, 74. У 2021 р. Херсонська обласна інспекція з охорони пам’яток таки просунула рішення про взяття будинку на облік, як пам’ятки «мистецтва». Тепер конче необхідно взяти на облік подвір’я з будинком як меморіальний об’єкт, як місце, де жила й творила художниця. Це різні речі й у цьому другому статусі пам’ятка не загине ніколи.
Сергій Дяченко пояснює: «Перші роки ми розповідали більше про Райко як про людину, ніби реконструювали її присутність. В останні ж роки – більше про розписи. Будинок постійно змінювався, фарби тьмяніли, осипалися, іноді разом з тиньком. Те, що сталося 6 червня 2023 року – лише черговий акт перетворення «Чарівної скриньки Райко». Тобто це новий прояв життя після смерті».
Але! З приводу затоплення у соцмережах і медіа здійнялася величезна хвиля інтересу. Всі питають нас, як можна зберегти рештки від остаточної втрати. Семен Храмцов кинувся збирати гроші на термінові дії, попросив робити відео і фотофіксацію. Але ми всі забуваємо, що люди, які наживо можуть щось зробити – перебувають в окупації. Якщо окупанти звернуть увагу на всю цю метушню навколо будинку, можна здогадатися, хто постраждає. І ціна людського життя тут – пріоритетне питання.
З посту Семена Храмцова після підриву Каховської ГЕС: «Семене, ми знайшли телефон яким можна сфотографувати будиночок.
... Семене, не встигли, бо п'ять тіл вивозили на човні…»
Фото надані БФ імені Поліни Райко, Семеном Храмцовим і авторкою статті.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
