Мою бабусю по маминій лінії звали Ніна. Я не знала її. Вона померла за кілька років до мого народження. Що вона любила, як проводила вільний час, чи була вона жартівлива, чи була щаслива? В нашій родині не діляться історіями, не збираються за великим столом, не згадують минуле. Ця історія могла би бути іншою, але буде такою – уривчастою й сповненою пошукових запитів у гуглі. Я могла би подзвонити до родини, спитати, що вони пам’ятають. Але наша остання розмова була короткою: 24 лютого хтось із них надіслав у родинний чат іконку Діви Марії з написом: «Найкраще, що ми можемо робити у скрутні часи — продовжувати жити нормальне життя». Ніхто з моєї мовчазної російської родини за ці півтора року не спитав, як я.
Коли бабуся була малою, їй розповідали, що десь є місце, де просто на вулиці падають абрикоси. Принаймні так мені завжди відповідали на питання, як бабуся опинилася в Україні. «Вона мріяла жити там, де на вулиці падають абрикоси», – казали мені.
Бабуся Ніна народилася в Шегультані. Це написано в сімейному альбомі: «Урал, Свердловская область, поселок Шегультан». Інтернет не знає такого поселення, стверджує, що Шегультан — це річка довжиною 97 кілометрів. Це мансійська назва, яка сильно змінила фонетичний вигляд унаслідок російського освоєння.
Бабуся Ніна. Фото з родинного архіву
Мансі – кочовий народ, корінне населення Уралу. Мансійська входить до угро-фінської мовної групи. Це значить, що мансі ділять своє походження з фінами, естонцями, угорцями і тими, хто був згодом названий «Росією» і після цього не мав шансу на власну державу – ханти, водь, карели, ненці, іжора. Мансі залишилося трошки більше 12 тис, більшість все ще веде кочовий спосіб життя. 8% з них володіють мансійською мовою. Це приблизно 960 людей. Мансійська, як хантийська чи ненецька, записується кирилицею, бо так захотіли совєти. (Языки и письменность народов Севера, Г. Н. Прокофьев, 1937) До совєтів мансі не мали писемності. Це значить, що знання, як поратися зі стадом оленів, збирати чум чи обробляти шкіру, а також те, який сьогодні день, хто вони і звідки прийшли – все це мансі мали переповідати одне одному. Може, це ще один доказ, що моя мовчазна родина в тих краях не була місцевою.
Від Шегультану до міста Златоуст, що на російсько-казахському кордоні, — 765 км. Пішки це сім днів дороги, якщо йти без перерви. З околиць Златоусту родина бабусі прийшла в Шегультан, бо їх «розкуркулили». Як і твердження про абрикоси, ця фраза ніколи не мала в моїй родині пояснення. Златоуст (і ціла Челябінська область) — ще одна забрана Москвою частина Уралу. Це земля татар, чувашів, мордви і башкирів.
Від Шегультану до села Каменка в Свердловській області, де народився мій дідусь — 488 км або 6 годин 25 хвилин машиною. Дідуся звали Віталій Спиридонович, але всі називали його Толя. Від нього мені залишилися кілька різьблених шматочків дерева і зошит з віршами. З того зошита я дізналася, що дислексія передається генетично. У спадок від діда я плутаю «б» і «д» на письмі і дивним чином ці дві літери зробили нас ближчими, ніж всі спільні літа на дачі.
Я не знаю, чи була бабуся щасливою, коли опинилася в місці, де падали абрикоси, але з дідового зошита я знаю, що він сумував за домом і місцем, де виріс. Про це — майже всі його вірші. А ще — про роботу на Півночі, про ночі в наметах, шахти і сплавляння замерзлими річками. Дідусь був старателем на уральських копанках, потім водієм вантажівок. Коли він був живий, я майже нічого в нього не питала. Спочатку була замала, потім занадто патріотично налаштована.
Дідусь помер, коли я закінчувала дев’ятий клас — пік мого юнацького максималізму. Тоді в російськомовному місті й російській родині я перейшла на українську. Мама казала, що я це переросту, дідусь гнівався і вдавав, що не розуміє, коли я до нього звертаюся українською. Він був уже хворий, жив у нас у перерві між операціями. Їв суп на кухні, коли я переповідала шкільний урок про український національний спротив і Червону армію. Десь в тоні мого голосу чувся докір, що в моїй родині не було героїчної історії про національну свідомість і боротьбу. Мені потрібна була така історія, щоби переповідати її однокласникам, але також щоби довести собі: я не випадкова тут, покоління мого роду теж доклалися до історії України. Раптом, не відриваючи очей від супу, дідусь сказав: «Коли була війна, ми видобували на Уралі золото для фронту. Машин не було, ми копали вручну. Зміну проводили під землею, потім промивали шматки породи в ситі, поки не залишався золотий пісок. А коли був голод, мати залишила мене на вокзалі. Я був наймолодшим. Вона знала, що не прогодує п’ятеро дітей і комусь доведеться померти. Вона думала, що хтось мене забере. Мати залишила мене на пероні біля лавки, сказала чекати і що зараз повернеться, але не повернулася. Я стояв там і плакав. День і ніч. Вона прийшла наступного ранку. Плакала. Забрала мене. Ніколи більше не згадувала той день».
Дідусь казав, що то був голод після війни і я довго йому вірила. Але він казав неправду. Дідусь виправив власні спогади. У 1945-му йому було 18, вже чотири роки він працював на шахті і навряд чи міг плакати всю ніч біля вокзальної лавки. Він говорив про голод 1930-х. У 1933-му йому якраз було шість. Десь тоді голод змусив його родину піти з Каменки. Десь у тій дорозі мати залишила його на вокзалі. Через голод вони опинилися у Сєвероуральську. Про це мені ніхто не казав, я здогадалася сама. В тих воєнних віршах, де дідусю 14, він згадує гори й копанки. Гугл каже, що ті гори розташовані навколо російського міста Сєвероуральск, яке тоді ще не було містом, лише черговою точкою «освоєння» великої радянської мапи.
Там, в Сєвєроуральську, бабуся й дідусь познайомилися. Там вони й побралися в 1956-му. Так написано у їхньому свідоцтві про шлюб. Там народилася моя тітка Наташа. Я дивлюся на старий родинний портрет на фоні їхнього дому. На фото вони наче вклеєні до пейзажу, про який я дізналася лише з телевізора — засніжені гори, урвища, гірські річки, дерева, що старші за самих людей і їхню мову. «На Уралі». Ще одна фраза, яку я чула з дитинства. Ніхто так і не всадив мене на коліна, щоб розказати, де це. Ніхто, здається, і сам не пам’ятав. Але Урал завжди був присутній десь у дідусевих позіханнях і в маминому смутку в очах. Урал, чим би він не був.
Вони переїхали до України влітку 1962-го. Напевно, бабуся розповіла чоловіку, що мріє жити там, де на вулиці падають абрикоси. Вони переїхали до міста Марганець Дніпропетровської області. «А чого саме Марганець?» – питаю я у мами і тітки. «Ми ніколи про це не говорили».
Марганець – це, звичайно, радянське місто, радянська назва. Навколо міста розташовані найбільші у світі поклади марганцю. В 1962 році місту було 24 роки, воно було на шість років молодшим за мою бабусю. До того, як совєти зробили з нього «перлину промислової культури», це місце було центром скіфської держави, а потім першою Запорізькою Січчю.
Між Сєвероуральськом і Марганцем – 2856 км або 38 годин машиною без зупинок. Мені цікаво, про що думали бабуся з дідусем, коли їхали в Україну? Чи уявляли її так, як я уявляю собі подорож у далекий Дамаск? Чи хвилювалися, що це місце буде чужим і незнайомим? Що треба буде притиратися до місцевих звичаїв, вчитися жити їхньою рутиною і ритмом. До переїзду вони ніколи тут не бували. Вони не могли не думати про це, змінюючи чотири часові пояси.
«Ти маєш розуміти, вони їхали не до іншої країни, це все була одна країна» — каже мені мама, і я їй вірю. Бабуся й дідусь їхали «на Україну», не «в Україну», і схоже ті бісові дві букви насправді мають значення. Що означало для когось, хто мешкав на Уралі, поїхати на Україну? Чим відрізнялося воно від того, щоб їхати на Кавказ? Мої дідусь і бабуся були росіянами і це означає, що Росія визначила для них простір проживання — «ареал обитания». Можливо, Україна — це просто найкраще, з чого їм довелось вибирати? На Ямал, на Чукотку, на Сахалін, на Новгород. На Берлін. Це не місце, а напрямок. Дідусь і бабуся їхали «на Україну», як інші їдуть направо чи наліво, на північ чи на схід.
У Марганці вони жили в коридорі чийогось приватного будинку. Так трапляється, коли держава забороняє офіційну оренду і віддає цілі галузі в руки тіньового ринку. Без прописки тітка Наташа не змогла піти в другий клас. Без направлення в Марганці не можна було знайти роботу. В коридорі, навіть якщо ти радянська людина, довго не проживеш. Але того літа, як це завжди буває на півдні України, на асфальт падали абрикоси.
Вони переїхали в Дніпрорудне, ще одне молоде місто, якого до совєтів не існувало. Воно отримало статус міста лише в 1970-му, а засноване у 1961-му як селище Дружба. За рік до того геологи підтвердили наявність на березі Дніпра покладів залізної руди з надзвичайно високим вмістом заліза, унікальне родовище для Європи. У 1964-му, коли бабуся і дідусь приїхали туди, селище Дружба перетворили на смт Дніпрорудне. Етимологію назви пояснювати, думаю, не треба.
Дніпрорудне лежить на протилежному від Марганця березі Дніпра. Роботи там було повно і ніхто не питав про «направлення». Це було нове місто, приїжджими там були всі. В радянських сім’ях, а моя мовчазна родина безумовно належить саме до них, про близьких розповідають за принципом документу «автобіографія», який докладають в течку особистої справи на листку А4: переїхали у місто Дніпрорудне. Мешкали у гуртожитку, згодом отримали квартиру. Дві кімнати за адресою вул. Шахтарська 5. Донька Наталя пішла в школу. Ніна влаштувалася медсестрою у міську лікарню. Віталій Спиридонович працював водієм на залізорудному підприємстві. 1 грудня 1966 року у подружжя народилася друга донька, Марина. Всі подробиці – таємниця. «Жили – та й жили», казала тітка на моє чергове питання.
Ніхто ніколи цього не казав, але звідкись я знаю, що вони були там щасливі. Може, за тим, як блискотять мамині очі, коли вона згадує, як бабуся збирала подруг ліпити пельмені. Може, за тим, як вони мружаться на старих фото з пляжу Каховського моря. А, може, тому, що кожного разу, коли я йшла їхнім залитим сонцем подвір’ям, мені дорослій ввижався мамин дитячий сміх. Є такий дивний тип перенасиченого вітаміном D південноукраїнського щастя. Воно приходить непомітно, клеїться як пил до вогкої від поту шкіри. Це щастя тихе, як взуття, зняте по закінченню важкого дня, чи випита склянка води в спеку. Бабуся прожила на українському півдні 12 років, дідусь — 37, тітка — 22, мама — понад 40.
«Давай ми приїдемо», — писала бабуся в кожному листі, коли на початку 1970-х дідусь повернувся на Урал на заробітки. Нові перспективні поклади. Цього разу — поклади газу. На ті листи дідусь завжди відповідав: «Не треба». Вони не бачили його кілька років, навіть не знали, де він перебуває. Закрите поселення, шматок мапи, стертий в інтересах державної безпеки. Регулярно раз на місяць бабусі приходив конверт із листом і грошима. Коли замість листів почали приходити лише гроші, бабуся зібрала валізу, взяла мою п’ятирічну маму і сіла в потяг, що їхав на Урал.
«Ми їхали дуже довго, понад тиждень, напевно. Врешті дісталися аеропорту Нового Уренгою, бо це була кінцева адреса батькових листів. Мама довго говорила з кимось, просила викликати тата або щоб йому повідомили, що ми тут і щоб він нас забрав. Їй говорили, що це заборонено, що поселення секретне і жінкам з дітьми там не місце. Мама сказала, що вона нікуди не піде, і ще тиждень ми жили в аеропорту, доки тато не прилетів на гелікоптері, і, разом з трубами й акумуляторами, забрав нас в Надим».
Малою з цієї історії я запам’ятала лише слово «гелікоптер», і тому завжди мріяла на ньому політати. Але в моїй уяві ми ніколи не летимо над містом, лише завжди над безкрайньою засніженою порожнечею, без людей і будинків. Коли я виросла, мама закінчувала цією історією будь-яке моє питання про її дитинство, школу, бабусю, чи навіть тоді, коли я взагалі ні про що не питала. Кожного разу невидиме «щось» стискало її горло і на секунду вона ставала наляканою дитиною, яка застрягла в порожньому аеропорту.
Доросла я вписую у віконце пошуку «Аеропорт Новий Уренгой» і натрапляю на фотографію дерев’яного будинку посеред сніжного поля. Я відіслала фото мамі з питанням «невже це той аеропорт?!»
І в Надимі, і в Новому Уренгої, і в Салехарді, і в Тюмені другими за кількістю населення після росіян ідуть татари й українці, далі казахи, білоруси, молдовани, башкири, кумики, чеченці. Ханти і ненці – корінне населення – проходить в категорії «інші», бо кількісно їх залишилося замало, щоб статистика могла віддати їм хоч долю відсотка. Так написано в книжці «Серце Ямалу», виданій до тридцятиріччя поселення Надим. А ще там написано, що у 1930-х корінне населення тут пережило «цивілізаційний стрибок». Совєти принесли на Ямал колективізацію, тільки розкуркулювали тут племена, які вели первісний спосіб життя. Племінні вожді були названі «кулаками» й відправлені в концтабори; родові території росіяни переділили на колгоспи, частину місцевих змусили займатися експериментальним землеробством – на полярному колі радянські вчені тестували морозостійкість видів буряка й картоплі. У 1936 для ненецьких дітей відкрили піонерський табір. У 1937-му торговців на обмінних ринках зобов’язали мати в асортименті товарів дзеркала і рукомийники, а серед жінок вперше організували змагання на найкраще житло – чум.
Через п’ять років 70% чоловіків корінного населення призвали до Червоної армії. Точної статистики, скільки з них повернулося додому, немає. У другій половині 1960-х Москва відкриває для себе Ямал вдруге – багатообіцяючі поклади газу й нафти переорієнтовують радянську економіку і стають одним із головних її пріоритетів. Майже безлюдні землі Заполярʼя вперше масово заселяють трудовими кадрами з союзних республік. Тоді ж на карті з’являється друге в історії Ямало-ненецького автономного округу місто – Надим.
Мама дзвонить мені через 6 годин після мого повідомлення з фотографією аеропорту: «Ми говорили з Наташею, намагалися пригадати, як все було». Це не перше моє питання про історію родини, але вперше воно призвело до маминої багатогодинної розмови з сестрою, ще й такої, де вони намагалися скласти уламки спогадів у власну історію. Я дізнаюся, що дідусь працював не в Надимі, а десь в тундрі. Поки вони чекали в аеропорту, він намагався перевестися на іншу роботу, щоби не везти дружину з дочкою в намети робочих. Їхня бригада розчищала ліс під газову свердловину і будувала понтони, бо ліс був незайманим і на річках до того ніколи не було мостів. Я згадую, що в дідуся є про це вірш і читаю його мамі. Один, а потім інший. Про те, як він насправді сумував за ними в тих лісах. Мама по-дитячому сміється.
Ця історія тягне за собою іншу. Мама згадує, як бабусине волосся визирало з-під хутряної шапки. Так я вперше дізнаюся, що бабуся Ніна фарбувала волосся в колір «рубін». На чорно-білих фото цього не розібрати. Коли жвавість розмови змінюється паузою, мама каже: «Тьотя Наташа просила тобі передати – що б не сталося, ми все одно родина, і це важливіше за всі обставини». Я не відповідаю. Слово «обставини», яке моя мовчазна російська родина використовує замість слова «війна», якось гармонійно доповнило мить, коли ми вперше за багато років почулися родиною.
Балóк, з наголосом на останній склад, — найщасливіший спогад дитинства моєї мами. Балóк — це товарний вагон, а частіше — цистерна товарного вагону, що замість коліс стоїть на саморобних лижах. У такій цистерні прорубували двері, добудовували коридор, утеплювали її зсередини прошарком вати й фанери, а потім шпаклівкою, щоби поклеїти шпалери. Балок дідуся й бабусі мав кухню і дві крихітні кімнати. Це поселення мало обслуговувати будівництво міста. Місто зводилося, аби обслуговувати газове родовище. У тій довгій розмові тітка Наташа сказала мамі, що Надим нині — одне з найбільших російських міст Тюменської області, — не буде більше розбудовуватись, бо газове родовище вичерпалося. Але, мовляв, нема чого хвилюватися: в кількохстах кілометрів звідти вже знайшли інше родовище, і робочі вже будують там нове місто!
Коли дідусь привіз туди маму з бабусею, в поселенні не було каналізації, газу і водопостачання. Воду привозили водовози й зливали в бочки, що стояли біля кожного балку. Вода в них замерзала і, коли хотілось чаю, треба було відбити шматок брили й покласти його в миску топитися на буржуйці. В такій споруді родина прожила дев’ять років. Весною і восени діти розважалися тим, що стрибали по болотяних купинах. Взимку грілися пельменями, які начиняли сирокопченою ковбасою, бо м’яса за Полярне коло не привозили. На дитячих фото у мами завжди розпашілі щоки. «Це діатез від оцту», — каже вона. «Не було ні свіжих овочів, ні фруктів. Сама консервація». Часами, дорогою з балку до школи, мама бачила втікачів, каторжників, як їх називали в Надимі. Іноді вони пробиралися в поселення і крали їжу, яку жителі вивішували за вікно через відсутність холодильника. Мама каже, що каторжники були страшні, і що чоловіки відганяли їх рушницями. А ще мама каже, що кожного року з нетерпінням чекала на дві речі: коли на Новий рік збудують льодяні гірки та коли влітку вони поїдуть на море в Крим.
«Спасибо за колготки», «Майонез не разбился», «Мы передаем Тане ситцевые ползунки», — писала моя мама-третьокласниця з Надиму сестрі в українське місто Дніпрорудне. Я подумки докоряю їй: звідки така практичність у третьому класі? Нарікаю, що, може, листи, в яких мама описувала свої будні, уроки чи перші закоханості, просто десь загубилися і я ніколи не дізнаюся про мамине перше кохання і пораду, яку їй дала старша сестра. Але в душі я знаю: таких листів ніколи не існувало, хоч би я перечитала все, що тоді написала моя мама. Знаю, бо я її дочка. У нас не заведено про таке говорити. «Що тобі передати?» — досі питає мене мама у кожному другому реченні після «Привіт».
Поки мама була школяркою, шматок незайманої тундри перетворився на сотню пʼятиповерхівок, три школи, універмаг, лікарню та площу, де щороку проводили свято – День Оленевода. За 12 років населення Надиму виросло з кількох сотень до понад 25 тисяч. У маминому випускному альбомі однокласники писали побажання і адреси, щоб продовжувати дружбу в листуванні: українські Херсон, Кіровоград, Бердичів. У тому місці (абсурдно називати поселення для обслуговування видобутку корисних копалин містом) всі були тимчасово. В те місце всі звідкись приїхали і кожен знав, куди повернеться після. В рік, коли мама закінчила школу, а дідусь із бабусею вийшли на пенсію, вони повернулися в українське Дніпрорудне, де всі роки на них чекала моя тітка, вже з власною сім’єю. Мама вступила до інституту, а бабуся померла від раку. Хвороба випалила її за три роки. Лікар сказав, що однією з причин була різка зміна клімату — різниця середньої річної температури між Надимом і Дніпрорудним приблизно 40 градусів. Про бабусину смерть ми також ніколи не розмовляли, а дідусь ніколи насправді її не пережив. Не одружився вдруге, взагалі не шукав собі іншої жінки. Ніколи не міняв меблі в їхній квартирі, тільки прикрашав різьбою те, що вони вже мали. До кінця життя, тобто 20 років по її смерті, щотижня ходив до неї на кладовище.
Дідусь був атеїстом і майже кінематографічно радянською людиною. Він не вірив у Бога чи потойбічне життя, але все ж ходив до бабусі щотижня. Там, на кладовищі, він ніколи не говорив до неї, не вітався, не плакав. Копання землі, саджання квітів і підведення золотою фарбою слів на її надгробку були його німою молитвою. Але про це він теж нам ніколи не розповідав. Я знаю це лише тому, що він брав мене з собою, коли я гостювала в нього на літніх канікулах.
Після закінчення інституту чоловік тітки Наташі отримав направлення на роботу до Луганської області. Тітка закрилася в кабінеті того начальника і кричала доти, доки не зійшла на ридання. Вона благала не відправляти їх в Луганськ. «Украина – значит нищета!» — казала вона. Через дідусевих друзів вона зробила чоловікові направлення на роботу в Надим і, як колись бабуся, взяла доньок і поїхала на Урал. Історія зробила своє коло. Вони поїхали на заробітки і, як кожен, вони знали, що повернуться. Коли у 1980-х підприємство видавало дачі, вони взяли ділянку недалеко від Дніпрорудного. Коли у 2000-х Газпром розподіляв квартири, вони взяли трикімнатку в Дніпрі, бо то було найближче до місця, куди вони хотіли вертатися. Коли у 2010-х наявність державного кордону, чи то кордону «ареала обетания» стала більш очевидною, тітка з дядьком планували переїхати в російський Білгород, треба було тільки дочекатися пенсії. Зрештою, в тих штучних уральських містах всі — лише до пенсії, а після, заробивши чи то відпрацювавши на життя, їдуть до сонця та свіжих фруктів.
«Украина – значит нищета» – говорять у моїй російській родині. Хоча немає жодної логіки в тому, щоб жити в заметеній снігом цистерні серед лісу і вважати це життя «багатшим», ніж те, яке вони лишили в Україні. Не було логіки в тому, щоб у 2000-х пересилати мені радянський письмовий стіл поштою з Надиму до Запоріжжя, адже такий самий можна було знайти в розділі «Меблі» в оголошеннях місцевої газети. Кожного літа тітка з родиною приїздили з Росії до нас в Україну і кожного разу вони привозили якісь речі, які не мали сенсу – радіо, схоже на пилосмок; пилосмок у формі ракети; дорожню сумку, гардини. Вони віддавали їх нам, бо ми були «бідні», а «бідні», на їхню думку, ми були тому, що ми «жили на Україні». А ще кожного літа ми разом їхали на море в Крим.
Коли я була малою, мама казала: «Треба їхати на Урал». Коли я виросла, мама казала: «От уяви, якби ми все ж поїхали, ти б закінчила школу в Надимі. Ти б ніколи й не знала, що ти українка. Ти була б росіянкою і все було б інакше». Мама ніколи не повернулася на Урал, а я так ніколи і не стала росіянкою. Сама того не знаючи, мама порушила головне правило «ареалу обитания» — функціональність простору. На Уралі заробляють гроші, «на Україні» відбувають пенсію, на морі відпочивають, на кухні готують, у спальні сплять. Мама застрягла у місці, до якого всі мали повернутися. Але ніхто так і не приїхав. У 2014-му це вирішилось остаточно. Ніхто не промовив цього вголос, просто моя тітка Наташа перестала згадувати про переїзд. Революція Гідності зруйнувала найбільшу мрію маминого життя: «Чтоб мы все жили вместе».
Історія про абрикоси ніяк не дає мені спокою. Бабусина родина принесла її з-під російського Златоусту, тож може абрикоси падали десь на російсько-казахському кордоні? Після кількох консультацій дістала відповідь: абрикоси ростуть на півдні, а в північних районах Казахстану їх немає, клімат не той. В цій мовчазній родині я не перша, хто намагається розкопати своє коріння. Я – друга. Мій двоюрідний дядько, історик-аматор з Уралу, написав книгу про історію своєї сімʼї. Він починає її з походу Єрмака – ватажка волзьких козаків, що завоював для Москви Сибірське ханство. Дядько пише, що ця подія є початком «російської» історії Сибіру. Одразу по завоюванню проводилася політика християнізації і заселення земель тими, кого Москва вважала «русскими людьми». Ця доля спіткала не лише Урал і Сибір, а ще Казахстан, Кавказ і більшість територій, що коли-небудь були названі Росією. Саме через ці завоювання моя родина разом з пакунками і скринями принесла під Златоуст історію про дім, який вони покинули, той дім, де падали абрикоси. Можливо, саме тому я українка. Може, тому дикими абрикосами вкрита дорога до могили моїх дідуся і бабусі в Дніпрорудному. Можливо, тому Дніпрорудне вже півтора року окуповане Росією.
Есей є частиною проєкту "Беручи потяг на Схід" і написаний завдяки резиденції Open Place та програмі "Есей для публічної дискусії" школи Локус.
Опубліковано за фінансової підтримки Фонду польсько-німецької співпраці. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
