Я чую голоси. Дуже спокійні, але водночас чіткі й виразні. Точніше, я їх бачу, бо вони приходять у вигляді повідомлень. Ці голоси — переважно жіночі. Голоси говорять тихо, стримано й завжди одне й те саме: доброго дня, вибачте, що турбую вас, я шукаю свого чоловіка, брата, родича — він зниклий безвісти чи в полоні. Ось його дані й фото, подивіться, будь ласка, заздалегідь вдячна, ще раз вибачте, що потурбувала.
Ці голоси почали з’являтися після того, як я опублікувала на своїй фейсбук-сторінці історію родича моєї найкращої подруги: військовий ЗСУ, захисник Маріуполя — в травні 2022 року він був серед тих двох тисяч із гаком українських воїнів, які за домовленостями під гарантії Червоного Хреста здалися в російський полон. Рік про нього не було відомо нічого, рік людина була в полоні — й ось завдяки черговому обміну він повернувся додому. За рік він побував у чотирьох російських в’язницях. Полоненим не казали, куди їх везуть, що два тижні росіяни змінювали людей у камерах — боялися, щоб українці не встигли потоваришувати. Казали, що Росія захопила Україну і війна вже скінчилася. В моєму записі в соціальних мережах я з його слів описала те, що він пережив, нелюдські умови перебування, психологічний тиск, голод, залякування, побиття — і неймовірну стійкість, яку виявив він та більшість його товаришів поруч.
Я описала постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня голосно, виразно. Не співаєш — б’ють. Ходити на прогулянку навкарачки, розігнувся — б‘ють. Та й просто так б‘ють: один тамтешній наглядач щодня методично бив його в одне й те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Я описала, як в українських полонених часто брали кров на ДНК — у всіх. Бо росіяни досі працюють у Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою — намагаються «довести» причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, ніби це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові — одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених — а раптом співпаде і можна буде подати «докази» історії злочинів від ЗСУ. Взагалі це основна тема: там, у російських в’язницях, в українських полонених вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім, звісно, не звільняють.
Я описала, що український полонений при звільненні важив близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Одразу пригадалося відоме фото обміняного воїна ЗСУ Максима Колеснікова з яблуком — і стало зрозуміло, про що воно. По-людськи хочеться хлопцям одразу після обміну дати щось їсти (сам Максим втратив 32 кг під час полону), але їжу без нагляду лікарів давати не можна. Перші дні в лікарні у звільненого родича подруги, про якого я писала, була проблема: хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував. Потім трохи заспокоївся, але все одно, коли його на вихідні відпускали з лікарні, вставав уночі якщо й не поїсти (лікарі попередили дружину, вона стежила за ним, умовляла), то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитися на борщ чи котлети в холодильнику і трохи заспокоїтися.
Родич подруги росіянам нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів, як і більшість там. Каже — бачив на фото, що в наступному обміні був його товариш, із яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Цей пост розійшовся тисячами поширень, до мене звернулися англомовні видання з проханням передрукувати його, також ці свідоцтва потраплять в англомовний архів свідчень війни. Якщо воїн та його родина знайдуть у собі сили, він за допомогою юристів Української Гельсінської спілки з прав людини зможе подати скаргу до Європейського суду з прав людини. Також його розповіддю зацікавилась моніторингова місія ОБСЄ. Я пишу це все, щоби було зрозуміло: розповідь про умови полону цього українського воїна ЗСУ справді поширилася в медіа і я дуже цьому рада, бо вважаю, що про звірства росіян та опір українців має знати весь світ. Але цей широкий розголос мав додатковий неочікуваний ефект. Мені почали писати незнайомі жінки й просити: будь ласка, спитайте вашого товариша, чи він там, у полоні, десь раптом не бачив мого? І надсилали фото.
Спочатку це було одне приватне повідомлення, потім ще, потім ще більше. Як ніби я випадково пробила дірку в підлозі, під якою, як здавалося, нічого не було – і натрапила на підземний потік, який тече невпинно і непомітно просто під нашими ногами. Короткі повідомлення, однотипні запитання. Вони питають скрізь, вони питають усіх, кого можна. Мені надсилають вже готову скадровану й оброблену світлину, де гарно видно обличчя, з нею йде короткий вивірений текст: ім’я, прізвище, де служив, де бачили востаннє, де ймовірно може перебувати. Максимально інформативно, нічого зайвого. Але окрім цієї вивіреної функціональності є в усіх цих повідомленнях ще одна спільна риса. Їх об'єднує особлива інтонація, яку неможливо забути.
Які вони всі врівноважені, чемні й обережні, всі ці жінки. Які вони спокійні і конструктивні. Яка неймовірна внутрішня сила і водночас неймовірна внутрішня дисципліна. Жінка з дірою замість серця вибачається: «Я теж до вас із нав'язливим запитанням, але для мене таким болючим». Жінка, яка кожного вечора вмирає від відчаю і кожного ранку змушує себе підвестись і жити далі, делікатно просить: «Якщо є можливість у вас запитати в звільненого полоненого, буду дуже вдячна». Жінка, яка щойно ще один, незліченний вже раз за останні місяці отримала тяжку відповідь «ні, немає інформації», дякує — вона дякує мені! — «за відповідь і бажання допомогти, це теж важливо».
І я мимоволі згадую десь прочитану страшною весною 2022 року статтю від жінки, що тоді представляла Україну в Європі на одному з культурних заходів. Вона описувала свій виступ, свої переконливі аргументи. Вона описувала також реакцію слухачів-іноземців, їхні здивовані погляди і зрештою прямі запитання після виступу: чому ви така спокійна, адже в цей самий момент у вашій країні гинуть люди під бомбами? І авторка тексту відповідала: бо це потрібно для справи.
Добре це чи погано, саме таку стратегію від початку повномасштабного вторгнення обрали ми всі, на всіх рівнях, від дипломатичного до культурного. Спиратися на факти, доводити, аргументувати. Не дозволяти собі зриватися на крик, втрачати логіку. Робити це знову й знову, так багато разів, як потрібно для справи.
Тоді, навесні 2022 року, ми не знали, скільки часу й зусиль усе це забере — не знаємо цього і досі. Але нині ми принаймні розуміємо, що це тривала гра, і треба розраховувати сили. Саме такий шлях пройшли ці жінки. Спочатку їм здавалося, що полонених повернуть за лічені дні, ну гаразд, нехай за тижні. Потім стало зрозуміло, що рахунок ітиме на місяці. Одна з цих жінок розповіла мені, що чомусь собі намріяла, ніби чоловік повернеться додому до Нового року — і сама ж у це щиро повірила. І коли цього не сталося, бо не тільки чоловіка, а й жодної звістки про нього не було вже багато місяців, вона просто лягла обличчям до стіни і відмовилася вставати, розмовляти і їсти. Але треба було жити далі, принаймні для того, щоби чекати й шукати — і з часом ця жінка встала й пішла. За її словами, вона просто перелаштувалася з короткого очікування на довге. Мені здається, що це історія кожного і кожної з нас.
Але це не просто очікування, це пошук, щоденна праця, суміш надії і відчаю. Списки полонених та зниклих безвісти складає розвідка. Інформацію туди може подати військова частина, але може і приватна особа, наприклад, дружина, принаймні так було спочатку.
Отже, дружина полоненого чи зниклого безвісти обдзвонює всі офіційні державні інстанції, залишає інформацію про воїна і свої контакти в єдиному реєстрі зниклих безвісти, а потім починається вічне блукання в сутінковому світі. Незліченні телеграм-канали, анонімні пабліки та закриті групи, які публікують всілякі списки — тих, кого мають звільнити, тих, про кого з’явилася інформація, тих, кого бачили в такій-то російській в’язниці… Хто пише ці списки? Нащо їх «вкидають» в мережу, чи вони правдиві? Ніхто ніколи не знає, канали анонімні і без можливості коментарів. Жінки їх читають. Жінки обмінюються інформацією, намагаються триматися разом. Жінки гуртуються в групи — зазвичай навколо якогось військового підрозділу. Чат дружин полонених та зниклих безвісти на Азовсталі, або якоїсь бригади. Там вони обмінюються оцими примарними списками, фотографіями звільнених і не втрачають надії. Невидима армія зниклих, за яких тихо, непомітно, затято б’ється окрема армія жінок неймовірної сили.
В певному сенсі держава плекає надію теж, вперто і незмінно. Списки, які складено зі слів родичів, подають у відповідні органи Росії для підтвердження того, що людина перебуває там у полоні. Когось підтверджують, когось ні, і це взагалі нічого не означає. Кого підтвердили — ставлять у список для обміну, можуть місяцями не обмінювати, кого не підтвердили — подають на підтвердження знову й знову. Одну людину не підтверджували рік, його немає в нас, казали звідти, і раптом сказали: так, є.
Так само, як ті канали пошуків, наша українська тема розпорошується зараз по симпозіумах, альманахах, панельних дискусіях, виставках і проектах. Часом їх створюють свої, часом чужі, часом із глибоким розумінням, часом просто для хайпу, або й з якоюсь своєю, іншою метою. Ми губимося в цьому, божеволіємо, втрачаємо надію, клянемося не зважати — але не можемо змусити себе не читати ці «канали», не передивлятися інтерв'ю, не пояснювати в коментарях, терпляче й наполегливо.
Коли ти говориш спокійно і виважено, хоча всередині тебе океан лави, яка щомиті загрожує вихлюпнутися назовні — що це означає? Можливо, це означає, що ти бережеш сили, бо розумієш, що їх потрібно ще дуже багато, достобіса. Сил має вистачити до самого кінця. Можливо, це означає бажання зберегти гідність. Для людей, які мають свій внутрішній приватний простір і цінують його, показувати свої обпечені війною криваві нутрощі означало би пустити всередину сторонніх, показати їм найпотаємніше, таке, що не про людські очі.
Можливо, це означає сподівання на розуміння. Попри все ти вважаєш, що в цьому світі все ще існує логос і логіка, і на них можна покладатися. І, звісно, це означає велику надію, що хтось, окрім тебе, думає так само.
Я переважно не бачила їх, цих жінок — в сенсі, не бачила наживо. Це лише месенджери, лише аватарки, на яких вони ще довоєнні, красиві і щасливі. Це тільки голоси. Але одну з них я таки побачила. Власне, це дружина воїна, що повернувся з полону, подруга надіслала мені їхню світлину з санаторію, де він зараз відновлюється. Ти дивишся на фото жінки, яка стоїть поруч зі своїм чоловіком, трохи попереду нього, бо вона тримає телефон, яким власне робить спільне селфі. В цієї жінки абсолютно божевільні яскраві очі, які сяють на втомленому, з жорсткими тінями обличчі без посмішки. В її очах одночасно радість і біль, ці очі кричать, хоча жінка просто чемно дивиться в камеру. Погляд оживає першим, а обличчя все ще звично зосереджене. Їй кажуть родичі — може, тобі після всього, що ти пережила за цей рік, до психолога походити? Вона відмахується — «Та нащо? Зараз головне він, моя робота — витягти його, бути поруч, знову створити людині відчуття дому, допомогти йому відновитися. А я що? Я нічого, я в порядку».
Колись наша країна повернеться з війни. І нам треба буде бути поруч одне з одним, щоби допомогти їй відновитись.
Через російське вторгнення в Україну зниклими безвісти станом на початок травня 2023 року вважаються 23 760 осіб.
"Двутиґоднік" здобув підтримку фонду Creators for Ukraine, створеного CISAC у співпраці з ZAiKS. Український відділ також працює завдяки фінансуванню Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
